КОЛЯДКИ В ДОНБАСІ

У Донецькій області з 1992 року працюють священика із Товариства Христова. У тім же 1992 року починав службу і я: по сусідству, але по іншу сторону границі. Я не міг тоді припускати, що мені теж прийдеться потрудитися в Донбасі. У ті роки я тільки двічі побував у Донецькій області: в 1996р. відвідав у Донецьку свого тезка о. Ярослава Гижицького, а навесні 1999р. - о. Ричарда Карапуду в Макіївці.

I. КОЛЯДКИ В БАХМУТІ - АРТЕМОВСЬКУ.

1. ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКІ КОЛЯДКИ

Дивним явищем серед східних християн є греко-католики. Родина греко-католиків зустрілася мені на Сахаліні в місті Анива. Їхній далекий родич, редемпторист Ярослав Сподер, відвідував кілька разів Сахалін. Мені жодного разу не вдалося зустрітися з ним, але заочно ми були знайомі. Ця дивна людина ще в 1978р. приїхала у Кузбас як підпільний служитель. Він завербувався на шахту й у поті чола працював довгі роки простим шахтарем, а весь вільний час присвячував Богослужінню. Проводив не тільки Літургію для уніатів, але також і римсько-католицьку месу для польської діаспори. Тепер на Україні я сусіджу з декількома служителями східного обряду. Мій сусід із Зугреса орендує приміщення в Будинку культури. Один раз, на Різдво в 2004р. він відвідав мій будинок, щоб допомогти мені завести зламану машину. Без його допомоги я б не зміг потрапити на Різдвяну Літургію в Горлівку, Єнакієве й Артемівськ. Як нагороду за надану допомогу о. Ігор попросив мене бути присутнім двома тижнями пізніше на Різдвяній Літургії, що він, відповідно до старого стилю, планував провести в Будинку культури опівдні 7 січня. Це був підходящий для мене час. Ми вмовилися про зустріч біля церківки в Харцизьку. В одну машину сіли семінаристи, в іншу - колядники. Один з них тримав футляр з баяном. Я чекав, коли завершиться Літургія, і я зможу послухати ансамбль, що приїхав з нами. Однак, священик пояснив мені, що в греко-католицькій традиції слово «колядувати» позначає проходити з піснями по вулицях міста, от вони й пішли, а мені треба було терміново їхати на Святу месу в Єнакієве.

2. «ЄГИПЕТСЬКІ» ОБЛАТКИ

В Артемівську мене запросила на колядки пані Лариса, зам директори мед училища. Її мама греко-католичка: дідусь був українцем, а бабуся - полькою, тому в родині перетинаються звичаї римсько- і греко-католицької церкви. Ця родина пережила зіслання в Красноярський край, від якої донині в свідомості зберігся сильний відбиток. Дивним доводом тому стали для мене різдвяні облатки, які літня пані Олійник роками одержувала у святкових конвертах від родичів з Польщі. Вона їх із трепетом збирала, з одного боку, боячись їх вкусить, а з іншого боку - не рішаючись викинути. Колись я бачив фільм про те, як Верб Кусто, досліджуючи на дні моря грецьке судно, знайшов усередині корабля посудину з вином, що пролежала на дні моря дві тисячі років. Піднімаючи велику посудину на поверхню, нирці ушкодили її, і весь екіпаж вирішив вино випити. За аналогією історії з облатками, мені згадалася також інша - про те, що вчені, знайшовши в єгипетській піраміді насіння квітів і зерна злаків, висіяли їх у ґрунт, і вони виросли, незважаючи на вік у кілька тисяч років. Такі от думки відвідували мою голову, коли я сів у свою машину й від імені бабусі покуштував облатки, яким було не менш 40 років.

3. МАРІЯ МАГДАЛИНА

В іншому будинку в Артемівську одна парафіянка під час колядок назвала себе великою грішницею. Говорила так тому, що тричі виходила заміж. У першому, не вінчаному, шлюбі стала вдовою. Вийшовши заміж удруге, вона прожила із чоловіком 11 років, але не зважувалася на вінчання, тому що чоловік випивав і бував агресивний. Віруюча мама моєї парафіянки сольно докоряла за це дочку. Незадовго до смерті мами, дочка привезла її до себе в Донбас. По маминому проханню, вони часто їздили разом на Святу Месу в Горлівку. У цей час зустрівся моїй парафіянці третій чоловік, але цього разу бабуся виконала свою місію й домоглася вінчання. Виконавши намічене, вона незабаром померла. Я припускаю, що набожна бабуся «продовжила собі життя» до того моменту, поки дочекалася хвилини, коли дочка стала надходити належним чином. Ця тривала «домашня війна» настільки загартувала «грішну дочку», що після смерті мами вона цілий рік ретельно їздила на Святу Месу в Горлівку, а коли стався випадок організувати громаду в Артемівську, стала її лідером. Так, відповідно до принципу Святого Апостола Павла, ми й тут бачимо, що всюди, де багато гріха, ще краще діє Благодать.

4. МАЙСТРИНЯ ПОСМІШКИ

В Артемівськом приході є ще одна парафіянка, що страждає сильними каяттями совісті. У неї був дуже ревнивий чоловік, і вона один раз, не передчуваючи наслідків, сказала йому, що вже його не любить. Нещасний чоловік, не замислюючись, вийшов на дачу, і там зробив суїцид. Серед родичів цієї парафіянки є черниця, що, приїжджаючи в гості в Артемівськ, намагалася взяти її із собою на Святу Месу в сусідню Горлівку. У ті роки наша парафіянка не відгукувалася на такі прохання. Однак, довідавшись від Марії Магдалени про прихід, що створюється Артемівську, прийшла, як говорила, заради ввічливості й, можливо, із цікавості. Шляхи Господні несповідимі. Не знаю, що торкнуло серце цієї жінки, напевно, це секрет її душі, але очевидно, що для неї наш прихід став несподіваним сюрпризом і життєвою необхідністю. Додам, що саме ця жінка, як і попередня, має здатності лідера й тепер обдаровує всіх наших парафіян доброю посмішкою.

5. ПОЛТЕРГЕЙСТ

Інша родина в Артемівську перенесла ще більш трагічний випадок. Тут теж відбувся суїцид. Пішов з життя чоловік нашої парафіянки, буквально через кілька років після шлюбу, залишивши сиротою маленьку дівчинку. Ще страшнішим був той факт, що, пішовши передчасно з життя, небіжчик зовсім не пішов з будинку й роками тривожив свою дружину. Під час колядок у цьому будинку, я попросив фотографію покійного й обіцяв за нього молитися. Ця родина страждає дуже сильно. Не виключено, що й у цьому випадку трагедія сильніше, ніж інших людей, веде їх до Бога. Через якийсь час я розпитав маму постраждалої парафіянки, чи мали позитивний вплив мої молитви. Мені було приємно почути позитивну відповідь.

6. «ПАНСЛОВЯНИ»

Чергова родина, про яку я хочу розповісти - це пари інвалідів. Обоє мають ушкоджений хребет і користуються інвалідними колясками. Саме вони в переддень першого Різдва, проведеного мною в Донбасі, сповістили мене про бажання обвінчатися й навели на думку про створення громади в цьому місті. Спілкувалися втрьох з молодятами, ми вмовилися, що в момент вінчання жінка прийме віру чоловіка, тобто, католицьку. Але коли прийшов день здійснення обряду, у присутності безмежно надутої й незадоволеної мами, вона від своїх слів відмовилася, і вінчав я їх як змішану пару. У принципі, у цьому нічого страшного й нема, але я не раз бував у цьому будинку, багаторазово спускав з п'ятого поверху незручну коляску. Всі спроби піддобрити родичів молодят і його самого не увінчалися успіхом. Таке поводження наводить мене на думку, що цих людей хтось ретельно «накручує», із чим я вже неодноразово зіштовхувався. Думка про перевагу православ'я над іншими конфесіями й слов'ян над іншими народами зовсім не нова. Дивно, однак, що стільки вистраждавши від фашистів, що проголосили перевагу своєї раси й нації, ми «наступаємо на ті ж самі граблі».

II. ЄНАКІЄВЕ

У Єнакієве привели мене розповіді пані Ганни, що була домоправительки св. пам'яті єпископа Яна Ольшанського, з якою познайомився під час «місіонерської практики» у Луганську. Пані Аня виїхала з Городка Подільського разом із чоловіком в 50-х роках і до його смерті жила в Єнакієве. Весь цей час зберігала вона віру в Бога, хоча до 90-х років не було навколо жодного костьолу. Затверджував її у вірі своїми прекрасними листами її давній настоятель і друг на все її життя Ян Ольшанський. Вона з гордістю згадувала цю людину, показуючи старі пожовтілі листи. Тепер доля закинула її в Луганськ саме на прохання єпископа, що хотів, щоб вона була ближче до костьолу. Таким чином, вона знову стала почесною домоправителькою в приході, хоча вік не дозволяє їй робити багато, але вона намагається завжди бути в курсі всіх церковних подій. Іноді я жартував, що вона хоче все знати першою, подібно самим обізнаним людям у Кремлі. На тій же ділянці живуть в окремому будиночку черниці, тому настоятелеві живеться тут, як у Бога за пазухою. Пані Ганна займається виготовленням білизни для вівтаря, під час відсутності священика й сестер приймає всі телефонні дзвінки, а також починає пісні на польському богослужінні й «Годзинки» (ранкові псалми на честь Мрії). Ця жінка багато молиться. Їй далеко за 80, але вона тримається мужньо і я заочно називаю її «Церковною графинею». По її розповідях, Єнакіївський костьол, що використовувався як спортивний зал, тепер занедбаний. Вона також розповіла мені про спроби повернути цей костьол, що вживаються моїм тезком о. Ярославом Гижицьким, Однак, його перевели в Миколаїв, і він не встиг реалізувати цей план, Пані Аня вважала, що через відсутність католиків у місті, спроба повернути костьол буде безуспішною.

1. ПЕРШЕ ВІДВІДУВАННЯ

Коли мене призначили в Макіївку, я поставив собі амбіційне завдання спробувати домогтися неможливого. Я поділився своєю мрією з парафіянами сусіднього міста Горлівки. Саме вони звели мене з відомою ним католичкою по ім'ю Ядвіга й показали дорогу в костьол. Це трапилося в перших числах жовтня 2003 р. Саме тоді я побачив уперше прекрасні обриси перетвореного в руїну храму.

2. ПОДАРУНОК ПІД ЯЛИНКУ

Повернути храм удалося в неймовірно короткий строк - за 2 місяці після першого обігу я просив спочатку хоча б орендувати це приміщення на свято Різдва. До мого величезного подиву, на Різдво ми знайшли не тільки ключі від храму, але й всі необхідні документи на оформлення його у власність приходу. Черниці Луганська передали ікону, що пані Ганна зберегла, помітивши, що підлітки збираються використовувати неї як дрова для багаття. Ця ікона стала першою прикрасою костьолу. Одночасно з оформленням документів на власність необхідно були оформити і інші документи громади, яку треба було створювати в екстреному порядку. Адреси можливих католиків я знайшов завдяки бабусі Ядвізі, чия дочка Алла погодилася зробити 300 телефонних дзвінків, відповідно до збірника «польських» прізвищ знайдених мною в телефонному довіднику. Багато хто відмовлялися, говорячи, що їхні предки могли бути католиками, але їх тепер це не цікавить. Все-таки два десятки людей дали згоду брати участь у реєстрації. Десятьох з них я відвідав ще до Різдва, щоб заповнити необхідні бланки. Оскільки ми квапилися, і в документах було багато помилок, мені довелося обійти цих людей ще раз. Я вирішив не квапитися й додати кожному із цих відвідувань характер пастирського візиту, тобто колядок. Вирішив крім роботи з документами в кожному окремому випадку вислухати історію життя потенційних парафіян, подивитися фотографії й, якщо запросять, навіть випити чай. Варто помітити, що коли на Сході хтось запрошує на чай, то обов'язково будуть і бутерброди.

3. БАПТИСТИ Й КАТОЛИКИ

Першою на черзі була, звичайно, пані Ядвіга Збережанська-Яблонська. Треба було подивитися колекцію старих, столітніх молитовників, усе - польською мовою. Я вислухав скаргу пані Ядвіги на те, що служби ведуться по-російському. Саме по її проханню згодом я ввів польську Месу по четвергах. Її онук Антон загинув на шахті, внучка Інна вийшла заміж за баптиста, і бабусі було смутно, що її онуки не будуть католиками. Схожі побоювання я чув також з вуст Алли, дочки Ядвіги й матері Інни. Я зрозумів, що у свідомості цих людей усе ще існує стереотип, що баптист - людина «прокажена». Мені було дивно спостерігати такий підхід у католицькому середовищі, знаючи, що в сприйнятті місцевих людей католики в такому ж ступені «прокажені». На мій погляд, виявившись у тому самому таборі знедолених широкою публікою, вони могли б пошкодувати один одного й не додавати собі шишок. Справедливості заради, хочу відзначити, що не будь в Інни організаторських талантів, знайдених у баптистському середовищі, я б ніколи не домігся прийому у вищого керівництва металургійного заводу. Саме внучка Ядвіги домоглася такої зустрічі для мене і є в якімсь змісті «хресною матір'ю» нашої громади.

4. ЧАЙ І БУТЕРБРОДИ

Наступні колядки проходили в будинку Терези, однієї із трьох парафіянок із французькими коріннями. Всі вони - діти українських емігрантів, яких в 50-і роки комуністам удалося заманити назад на історичну батьківщину. Людям обіцяли прекрасні перспективи, вони верталися зі своїм майном, нажитому роками, але прямо в одеському порту в них усі віднімали. Ілюзії про те, що їх чекає рай на землі, зникали миттєво. Тереза робила враження людини із церебральним паралічем: горбатенький карлик, але все-таки високоосвічена, задириста аристократка. Їй було 3 роки, коли батьки повернулися на Україну, але по-російськи вона говорить із сильним акцентом і, чисто по-французькому гаркавить. Вона перша запропонувала чаю з бутербродами й навіть вино власного виготовлення. Я попросив у неї дозволу використовувати це вино для Богослужіння. Тереза мріяла стати лікарем але їй удалося закінчити в Москві університет за фахом «біологія». Все життя проробила лаборантом на молокозаводі, тепер на пенсії.

5. ЖАНА Д'АРК

Продовження історії французької родини в Єнакієве я почув на колядках у старшої сестри Терези по ім'ю Жинин. Вона на 15 років старше Терези, тому пам'ятає багато чого, включаючи французьку мову. Вона у Франції прийняла католицьке хрещення, приступилася до першого причастя, зберегла незабутні спогади про костьол і західну культуру взагалі. Ми знову сиділи, пили чай і закушували казковим печивом її власного виготовлення. Жанин мріяла вчитися у вищому навчальному закладі в Дніпропетровську. Планувала продовжувати вивчати французький, але перешкодою стало незнання російської. Вона придбала спеціальність кондитера й вийшла заміж за високого чиновника єврейського походження. Чоловік постійно зраджував Жанин, і її життя перетворилося в «юдоль злізли». Вся її особистість і зовнішність свідчать про те, що єдиною радістю залишилися для неї спогаду юності. Не дивно, що, коли на старості років вона виявила католицьку громаду, будучи вже вдовою й пенсіонерської, не маючи ніяких інших зобов'язань, стала природним і єдиним лідером нашої громади.

6. БРАТ ІВАН

У будинку Івана я почував себе, як у сараї: людина із прекрасною душею, за професією сантехник, взяв собі в жінки ледачу й занепалу жінку. Я бачив людину не тільки хвору, прикутого до ліжка недугами, але ще й голодного, у брудному одязі при живій і здоровій дружині.

7. ВІДІРВАНІ НІЖКИ

Продовженням моторошної картини, побаченої в будинку Івана були сцени по сусідству в парафіянина на прізвище Вайда. Родом із Закарпаття, словак по національності, по батьку греко-католик, по матері римо-католик. Він втратив обидві ноги на металургійному заводі. Величезний шматок заліза впав на пальці ніг, однак, ампутували обидві кінцівки вище колін, тому що через погане лікування стоп, розвилася гангрена. Цьому бідному чоловіку два десятки років пішло на те, щоб довести, що це виробнича травма, тому що відповідальні люди не відзначили ніяким образом цієї події в офіційних заводських документах. Не домігшись справедливості, один з наших засновників одержав величезне задоволення від останніх у своєму житті колядок. Він співав з нами голосно й щиро. Умер через три дні після колядок, але, на жаль, його єдиний син не повідомив про це парафіян, і ніхто з нас не був присутній на похоронах. Пан Вайда встиг повідати мені про те, що на Церковній площі вбили й поховали якогось священика. Там же, нібито, попрощався з життям чоловік, що зробив спробу зняти хрест із церковної вежі, що перебуває на висоті 50 м.

8. ГОСТІ З ТАГАНРОГА

Наш костьол у Єнакієве в переддень 100-річчя відвідала група парафіян з Таганрога. Їхньому приїзду сприяла пані Алла, дочка Ядвіги. Щоб одержувати російську пенсію, їй частенько доводиться відвідувати Таганрог. Парафіяни добре приготувалися до приїзду гостей. На столі стояв посуд з гарячими блюдами, але самі парафіяни кудись зникла. Гості сильно спізнилися, і хазяї розбіглися буквально за кілька хвилин до їхнього приїзду. Довелося ламати замок, щоб показати сусідам через границю цей незвичайний храм. Повернувшись у Росію, одна з парафіянок написала мені лист, перестерігаючи й радячи вивчити підвали храму, тому що серце говорить їй, що там розігралася якась трагедія, і що наш костьол - щось більше, ніж святий храм Божий, однак, його відновлення вимагає багато сліз і праці.

ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИЙ НАЧЕРК

Донбас - Донецький кам'яновугільний басейн. Саме старе місто області - Бахмут, перейменований в Артемівськ. Місцевий костьол, якому більше 150 років обслуговували францисканці-мінорити. В Артемівську перебувають відомі соляні шахти, виробляється шампанське й перебуває завод кольорових металів, а також польська меблева фабрика «Форте». Місто нараховує 80 тисяч жителів.

ЄНАКІЄВЕ . Місто відоме своїм металургійним заводом, на якому працює 50% працездатного населення міста. Крім того, тут перебуває великий коксохімічний завод, цементний комбінат і кілька шахт. Населення становить 160 тис. чоловік.