Єпископи на Сході
9 етапів - 32 підколінника
У розповідь про священиків «20 підколінників» (лав для поклоніння) я включив трьох єпископів, це були: Євгеній Неві Апостольський Адміністратор Москви, Кароль Сливовский, єпископ Владивостоцький і майже легендарний Рейнальдо де Сполетто, доминиканец із Азова. Я описав їх як найхарактерніші фігури для східної географії й історії. Усе починалося із часів «Золотої орди» і, як здавалося, закінчувалося арештом, виселенням, домашнім арештом або невидачею віз.
В іншому моєму тексті «Погром католицьких диєцезії» я згадував також про долю митрополита блаженного архієпископа Фелінського, якого затримували в Ярославі на Волзі. Я описав там також сибірське село Тунка, в яке було зіслано 200 священиків. Не знаю, чи були серед них єпископи, але, безсумнівно, список переслідуваних ієрархів довгий. Особливе місце в цьому списку, безсумнівно, належить групі так званих «російських католиків» з парою Абрикосових, блаженним Екзархом Федоровим (Лефортово, Сокольників, Соловки + 1935, В'ятка), а також десяти українським єпископам, арештованим відразу після II світової війни й замученим у Гулазі. Ціла ієрархія була знищена фізично. Сергія Соловйова віце-екзарха піддали примусовому лікуванню в психіатричній лікарні.
Кардинал Слипий, що провів у Гулазі більше десяти років, єдиний із зісланих ієрархів, що залишився в живих, виїхав на Захід і продовжував у Ватикані активну діяльність, спрямовану на відродження української Католицької Церкви.
Окрема тема - це плеяда Апостольських Адміністраторів СРСР, серед яких не всі були єпископами, але всі, приймаючи на себе відповідальність за Костьол, приймали, підписували добровільну згоду на смерть.
Мої відомості про єпископів-мучеників колишнього радянського режиму, а нині «канонічної території» Московського Православ'я обумовлені особистим досвідом роботи в Росії, роботою над архівами комісії о. Чаплицького, виданими видавництвом «Russia Christiana» і францисканським видавництвом.
Значний внесок у вивчення цієї справи внесли святої пам'яті пан Здроєвський, Прелат Пєшковський, о. Дзвонковський SAC і о. Пожарський.
Хочу, щоб цей мій текст був не академічною забавою, а особистою рефлексією на тему, до обговорення якої запрошую читача.
Етап перший, Грузинський
У Грузії розігралася «рожева революція», як неї називають в Україні і як я її назву, «революція троянд» або революція Розарію, тому що не сумніваюся - хтось міцно молився за Грузію, не випускаючи Розарію з рук. Догадуюся, що в цій групі був мій молодший колега із Сокулки о. Грабецький, що, буквально в той же самий час, коли я одержував «місіонерський хрест» у Казахстан, збирався в країну своєї мрії Грузію.
Мене не пустили в Казахстан, тому я з далекого українського Донбасу вдивляюся в напрямку Кавказу й міркую, бачачи червоні хрести на прапорах, як він там справляється.
Грузія Сталіна й Саакашвілі - це також країна мучеників, країна місіонерів.
Саме в Грузії з'явилися хвилюючі фільми, такі як «Агонія», фільм про зруйнований храм і про дорогу, що веде до нього, тепер уже непотрібну, тому що «кому ж потрібна дорога, котра не веде в храм». Ці слова вимовляє у фінальній сцені фільму бабуся, що, не знаходячи храму на вулиці, знайомій їй з дитинства, зайшла розпитати про нього в дивну кондитерську, де на виставці перебували прекрасні торти у формі церков. Отож, запитується: кому потрібна церква, побудована з тіста. У Грузії є костьоли, побудовані на крові мучеників, і оскільки я пишу сьогодні про єпископів Сходу - мучениках, то хочу перелічити їхні імена, щоб усі знали, що на війні пролили кров також і вони.
Шио Батманашвілі - Апостольський Адміністратор для католиків Грузії, розстріляний на далеких Соловецьких островах у День пам'яті всіх святих 1 листопада 1937 р. Трьома місяцями пізніше в тім же місці був розстріляний архієпископ Йоганн Рольф, Апостольський Адміністратор для католиків Кавказу. Думаю, що і йому Грузія не була чужою; думаю, що вони із Шио були знайомі й, можливо, дружили, а тепер з неба дивляться на наші рожеві троянди.
Трохи більш спокійне, у всякому разі, більше довге життя подарувала доля о.Емануелю Бардзидзе. Він успадкував від Шио Батманашвілі титул Апостольського Адміністратора й відповідальність за всіх католиків Грузії.
Провів чимало часу під арештом в 1929р., а в 1935 потрапив у Карагандинський табір. Після повернення до Грузії прожив ще якийсь час, і можна догадатися - не витрачав часу дарма. Умер у Тбілісі в день Благовіщення в 1966р. Черговий Апостольський Адміністратор, нинішній єпископ Пацотті, молодий італієць, безсумнівно, знає й почитає імена своїх попередників набагато краще, ніж ми. Пристало побажати йому того, про що може мріяти кожний єпископ, щоб у його дієцезії було багато покликань, щоб на крові й сльозах у Грузії розцвіли не тільки квіти політичної волі, але також і наша, розтоптана «драконом атеїзму» Католицька Церква.
Етап другий, Приволзький
Хоча слово «німець» у підсвідомості багатьох людей на сході будить неприємні асоціації й побоювання, все-таки варто спокусити реабілітацією й цим народом, що стогнав під ярмом нахабної неправди фашизму. Мені здається, що Нюрнберзьким процесом і поділом Німеччини, виселенням з території Мазовії й Сілезії, а також таборами й цвинтарями військовополонених німці заплатили за помилки Гітлера. Прийшов час реабілітувати «приволзький народ», не тільки шляхом дозволу його представникам виїзд у Німеччину, але також, дозволяючи його представникам залишитися в Росії без страху, шляхом надання волі відродження своєї віри, церковних приходів, у тому числі й прекрасному кафедральному соборі в Саратові. Собору святого Климента. Повернення чекають у Саратові будинок семінарії і єпископський палац. Це не занадто сміливі мрії. Це вимоги російського законодавства, що теоретично повинне підтримувати всі релігійні об'єднання в прагненні повернути собі колишні святині й сакральні будови.
Пам'ятаю святкування 150-річчя Саратовської диєцезії. Тоді нам надали один із залів кафедрального собору св. Климента, і безліч прочан читали свої статті по історії диєцезії. Мене теж попросили виступити. У мене перед очима були мої недавні статті про азовських єпископів. 175 років перебування католиків в 14 і 15 столітті на Дону. Близько 20 єпископів промайнуло в середні століття на територіях, на яких потім управляли саратовсько-тираспольські єпископи. Я тоді пам'ятав їхні імена й цитував, не запинаючись і не заглядаючи в записи. Якщо я що-небудь забував, то жартував на цю тему, і за незнання мені аплодували більше, ніж за інформацію. Аудиторія була доброзичлива й радувалася ювілею. Ніхто з нас не очікував, що незабаром почнуться репресії, що існування нашого костьолу й відродження багатьох людей ставиться під питання.
Нас усіх торкнула розповідь молодого єпископа Клеменса, що розповів, що знав особисто останнього єпископа із Саратова, що просив семінаристів з Эрфурту в Східній Німеччині підтримувати контакт із німецькими католиками в Казахстані й інших державах Середньої Азії. Ці листи викликали в молодому семінаристі Клеменсе свого роду пристрасть, природним результатом якої був виїзд в 1989р. у СРСР і робота в Душанбе протягом двох років аж до виїзду в 1991р. у Маркс, неподалік від Саратова, на прохання настоятеля Верта, якого Ватикан призначив єпископом у Новосибірську.
Не пам'ятаю прізвище останнього єпископа із Саратова, про яке згадував єпископ Клеменс, але пам'ятаю подружжя, що прибуло з Німеччини, це були його родичі. Єпископ Клеменс підтримував контакт із ними й, коли його призначили спадкоємцем померлого недавно літнього єпископа, їм удалося забрати з Німеччини регалії Саратовських єпископів.
Мені було приємно, що єпископ Клеменс попросив мене бути перекладачем при цих людях і показати їм місто Саратов. Увечері відбувся банкет в одному з ресторанів, на якому мене заінтригувало присутність лютеранських священиків.
Оскільки я хочу говорити про минуле, то назву все-таки деякі відомі мені прізвища, які, як ехо, звучать у моїй свідомості. Серед плеяди німецьких прізвищ мені запам'яталося одне польське. Священик о. Дмоховський прийняв таїнство єпископського служіння в 1861р., напередодні січневого повстання й доручення організувати духовну семінарію, у якій спочатку навчалося всього троє кандидатів, а через 50 років їхнє число доходило до двохсот.
Якщо ж говорити про мартирології в Саратові, то отут найважливішими були три прізвища: єпископ Антон Йоганн Церр, що в умовах конспірації рукопоклав в 1922 - 1926 роках дев'ять священиків і вмер в 1934р. на Соловках. Його спадкоємець Апостольський Адміністратор Поволжя Баумтрог загинув декількома місяцями раніше, у березні 1937р., у такий же час і в такому ж місці, що й грузинські колеги.
Більше пощастило архієпископові Юзефові Алоїзу Кесслеру, що в 1933р. виїхав з Росії й умер в 1933р. Не пізнав всієї повноти комунізму й не дожив до повної влади фашизму.
Земля навколо Саратова військова, колгоспна й сам Саратов, хоча й велике місто, але по-сільському домашнє.
Однак, у повітрі відчувається трагедія відсутності, вигнання цілого народу, що частково пішов в небуття, однак руїнами своїх святинь, переораними цвинтарями й покинутими будинками кричить і вимагає справжньої реабілітації, а не пафосу.
Етап третій, Петербург
У Петербурзі перебуває зараз, як і раніше, семінарія й костьол, що ховається за забором вищого навчального закладу, непомітний від сторони вулиці й називаний кафедральним. У Петербурзі найкрасивіші в Росії костьоли, але як і раніше, немає постійного єпископа. Ще в XVIII Катерина Велика змусила Ватикан створити нову структуру - Могилевську архідиєцезію. Єпископи з титулом «могилевських» переважно управляли в Петербурзі. Духовна Академія, що знайшла собі місце в «північній столиці», у дійсності є Вільнюським навчальним закладом, що царський уряд закрив й перемістив на початку XIX століття. Першим митрополитом Могилевським був суперечливий єпископ Сестренцевич. Останні єпископи, чиї долі були трагічними, вимагають роздумів. Хоча багато чого говорить за розміщення столиці Російської Митрополії в Москві, я не бачу причини, щоб відмовити Петербургу в праві мати власного єпископа. Потреби пастирської роботи повинні перемогти нескінченні претензії правлячої Православної Церкви.
На думку семінаристів, сам єпископ Кондрусевич набагато охотніше їздить у Петербург, чим у Москву. Католики в Петербурзі завжди «у себе», а в Москві завжди «непрошені гості».
Коли, під час перебування семінаристом, я розшукував у бібліотеці семінарії різного роду «білих ворон» зі Сходу, мені вдалося знайти розповідь про перше паломництво з Петербурга в Ченстохову. Прочани їхали поїздом, а керував ними сам архієпископ Ключинський. Допускаю, що поїздка була погоджена із царем Миколою II, і не виключено, що частина витрат взяла на себе держава. Про розмах цієї події побічно свідчить видана із цього приводу книжка. Про те, що цар Микола підписав і сумлінно дотримував принципів Договору про толерантність від 1905 р. Нехай свідчить ще одне паломництво. Маю на увазі поїздку помічника єпископа Яна Тепляка, що у той же самий час відправився на Схід. Він їхав Транссибірською магістраллю до Хабаровська, Ніколаєвська й на Сахалін. Подорож тривала цілий рік і є єдиним такого роду проектом, що підтверджує, як велике було колись могилевське єпископство.
Архієпископ Ключинський умер в 1917р. У Криму й треба думати, що це був один із самих щасливих митрополитів. Його духовну владу світські не тільки не заперечували, але навіть підтримували.
Архієпископ Цепляк, будучи помічником єпископа, діяв з розмахом, однак, коли він прийняв сферу метрополії, йому довелося пережити три арешти: в 1920, 1922 і 1923р. В останній свій арешт, ув’язнений у Бутирці, він уник смерті тільки завдяки дипломатичним акціям багатьох країн світу. В 1924р. він виїхав у Латвію, останні дні життя провів у США, огорнутий ореолом мученика радянських репресій, ставши їхнім символом і свідченням.
Протягом двох найстрашніших років революції могилевською диєцезією керував архієпископ Эдвард Корр. На його могилі я багато разів запитував себе, чому цей аристократ з німецьким прізвищем тричі поміняв єпископську столицю: Саратов, Петербург, Вільнюс, і чому його труна приземлилася в Кафедральному Соборі Бєлостока. Тільки працюючи в Росії я зрозумів, що бути єпископом на Сході - це не привілей, а Голгофа. Після архієпископа Эдварда в Петербурзі на короткий час з'явився в ранзі митрополита архієпископ Ігнацій Дуб-Дубовський, що, подібно Янові Цепляку чудом уник смерті при замаху на його життя, а в 1919р. Був арештований. Подібно архієпископам Цепляку й Роппу, йому вдалося емігрувати. Потім він ще довго жив у Польщі й умер в 1953р.
Ще один вигнаний з Петербурга єпископ А. Малецький. Помазаний таємно в 1926р., він двічі був засланий: в 1927р. В Архангельськ, а в 1934 - у Сибір. Йому теж удалося втекти за кордон. Умер у Варшаві в 1935р.
Останній єпископ, вигнаний зі свого міста - француз-домініканець Джин Марія Фелікс Армоду. Помазаний 30 квітня 1935р., у серпні він був вигнаний у Францію, де вмер в 1961р.
Етап четвертий - Білорусія
Коли навесні 1989 року було оголошено, що в Білорусії буде помазаний єпископ о. Тадеуш Кондрусевич, я, будучи семінаристом, дуже зрадів цій звістці. Всі ми знали цього священика, що часто відвідував нашу семінарію, і, хоча про майбутню подію пошепки говорилося ще за півроку, вона здавалася нам дуже загадковою, як кожний священик зі Сходу. Життя навчило їх ніколи не говорити занадто багато. Не говорити про речі, які могли б ушкодити справі. Уперше в пресі можна було прочитати, що останній єпископ, що працював у Білорусії, латиш Болеслав Слосканс, таємно рукоположений в 1927р. у Москві, в 1931р. був засланий у Західний Сибір. Йому, як і єпископам з Москви, Саратова й Петербурга, радянська влада не залишили іншої альтернативи: еміграція або смерть. Він прожив довше всіх ієрархів, вигнаних на Захід, і тільки восьми років не дожив до призначення свого спадкоємця.
Єпископ Кондрусевич довго готувався до помазання, що відбулося у Ватикані, і часто жартував, що по всьому Риму шукав настільки великий єпископський перстень, що підійшов би на його солідну радянську натруджену руку.
Було йому нелегко. Треба було управляти по всій Білорусії, а його офіс повинен був перебувати в Мінську. Два роки єпископства провів у постійних поїздках по Білорусії, а його офісом залишався дерев'яний парафіяльної будинок у Гродно, зовсім не тому, що він не хотів мати кращого в столиці: просто, у столиці жоден костьол у той час не міг виконувати роль кафедрального собору. Жоден парафіяльний будинок у Мінську не був кращим палацом, чим дерев'яна хата в Гродно. У таких же умовах жив його спадкоємець архієпископ Мінсько-Могилевський і Апостольський Адміністратор Пінської диєцезії, у майбутньому кардинал о. Казимеж Свентек.
В 1991р. у Гродно з Вільнюса потрапив о. Олександр Кашкевич, у той же час майбутній кардинал усе ще жив у хатинці по вулиці Шевченко, 12 і не мав можливості оселитися в Мінську. Архієпископ Свентек часто порівнював свою долю з долею свого улюбленого попередника.
Єпископ Зигмунт Лозинський, слуга Божий, у царські часи був в Аглоне, потім проголошений єпископом Мінським, двічі був ув’язнений у цьому місті, а через рік потрапив у московську Бутирку. Йому також не дали можливості працювати в СРСР, він був змушений замість Мінська жити в Пінську, де вмер в 1932р., шанований святим.
У період відродження в єпископських столицях Білорусії з'явилися нові незвичайні люди.
В 1996р. У Гродно прийняв рукоположення молодий священик Дземянко, що кілька років відмовлявся від цієї честі через свою незвичайну долю, що варто описати.
Простий хлопчик з Новогрудка закінчив підпільний курс підготовки до священства у свого настоятеля прелата Лисовського й був таємно рукоположений у віці неповних 20 років. Потім його очікувала військова служба десь в Архангельську або Петрозаводську в Карелії. Він сам розповідав це мені, коли я відвідав його осіннім вечором 1990 року. Тоді він був уже таким незвичайним і популярним священиком, що я, як семінарист, обов'язково хотів познайомитися з ним. Він розповів мені, моєму братові й колезі по семінарії Юрі Роєцькому про замучених сестер-назаретанок і багато інших цікавих речей; розповів як колега колезі, а не з висоти батька-декана зі славного Новоргудка, батьківщини Міцкевича. Хто з нас міг тоді допустити, що через 6 років я зможу добратися до нього, щоб поздоровити з тим помазанням на єпископа, якого він не хотів приймати.
Так, це був дуже простий і милий священик. Думаю, він таким же й залишився, будучи єпископом. Мені вдалося провести з ним один вечір у Римі, в іншому парафіяльному будинку в Сан Джерардо, куди потрапили молоді прочани з Білорусії, ті, що зібралися на Всесвітній зліт молоді 2000.
Мені особисто знайомі також призначені декількома роками пізніше єпископи Вітебська й Мінська. О.Владислав Млинець із Могильова (призначений єпископом Вітебським) також був мені знайомим по молодіжних поїздках у Білорусію. Траса паломництва дітей навесні 1992р. проходила через Новогрудок, Могильов, місто Глибоке, (настоятелем у цьому містечку був у ту пору майбутній єпископ Мінський) з нічлігом у сусідніх Дуниловичах. На прощання з Польщею й Білорусією я відвідав трьох, відомих тільки Богові й простих, як хліб, єпископів Білорусії. У Дуниловичах працювали Кармелітанки Дитини Ісуса, і о. Кшиштоф Пожарськи, нині настоятель св. Станіслава в Петербурзі, автор багатьох робіт по історії костьолів у Росії.
Думаю, що в Господа Бога був певний план, відповідно до якого Він зводив мене з усіма цими людьми. Сьогодні, коли я пишу про їх, я хотів би якось погодити їхні долі з історією й відчути майбутнє, що, дасть Бог, прийде й буде краща, ніж останні сто років.
Етап п'ятий, Литовський
Неможливо, розповідаючи про російських католиків, нічого не сказати про литовський внесок. Литва має плеяду своїх прекрасних єпископів, жмудських і сейненських, які, мріючи про незалежність, стали творцями: Валанциус, Баранаускас... не гірше їхнім письменником був і блаженний єпископ Іржі Матулевич.
Оновлений його зусиллями Марианський Орден зіграв незвичайну роль як для Литви й Польщі, так і для Росії. Пам'ятаю під час перебування мию семінаристом розмови в парафіяльному будинку з о. Янкевичем MIC, він описував нам подробиці беатифікації Іржі Матулевича, що проходила в умовах усе ще офіційно комуністичного, непереможного СРСР. Беатифікація повинна була стати подарунком Ватикану до 600-річчя Водохрещення Литви. Кардинал, імовірно, із проханням про беатифікацію поцілував туфлю Папи, чого у Ватикані ніхто не бачив от уже 100 років. Але ніхто також раніше не вдостоїв беатифікації литовського єпископа, тим більше в той час, коли цей відважний народ усе ще чекав своєї незалежності.
Матулевич умер своєю, біологічною смертю, але багато натерпівся від царату, від польських, білоруських і литовських шовіністів у ті роки, коли управляв Вільнюської диєцезією.
Хочу кількома словами розповісти, як ми з колегами-однокурсниками ушанували 600-річчя в Бєлостоці - польському місті, що почерпнув свої костьольні традиції з їхнього Вільнюса. Я написав віршований сценарій про єпископа Мите, домініканця, що повинен був прийняти єпископство в Литві, а рукоположений був у Ловиче. Це був польський кандидат часів Гедимина. Хрестоносці хотіли поставити свою людину й домоглися згоди на єпископську сакру для свого фаворита, якого помазали в той же самий час: єпископа Альберта. Був рік, здається, 1271. Жоден з кандидатів не добрався до Литви. Мендог обдурив всіх, якийсь час коливався між східною й латинською традицією й залишився язичником.
У СРСР в 1929р. у Москві був таємно рукоположений Теофіліс Матулевич, що, незважаючи на кількаразові арешти й у Сокольниках, і в Лефортово, все-таки не загинув. Умер природною смертю в 1962р.
Доля мученика випала й митрополитові Вільнюському, полякові Ялбжиковському, якого в 1942р. заарештували німці, а потім в 1945 - НКВД. Він прожив ще 10 років, але імовірно, живучи в Бєлостоці, не розпаковував валіз. Кістки його спочивають поруч із труною архієпископа-блукача Эдварда Роппа.
Дивною була історія єпископа Степановича, що перебував під домашнім арештом, і нам, семінаристам, було неясно, хто ж у дійсності керував Вільнюської диєцезією аж до 1991 г... чи ті, хто залишався в Литві без можливості керувати або ті, хто жив у Бєлостоці. Усіх примирив Горбачов, що реалізував волю релігії в Литві, Білорусії. І в Польщі легше стало працювати єпископам зі східних диєцезій, у яких їх по політичних міркуваннях не називали правлячими, а тільки «адміністраторами». Така була справа в Бєлостоці, Дрогичині й Любачеві. Повноцінними єпархіями зі столицями в названих містах ці «уламки» східних єпархій стали під час паломництва Іоанна Павла II у Польщу, що знайшло остаточне відбиття в энцикліці "Totus tuus poloniae populus".
Етап шостий, сибірський
Єпископ Мазур після свого виселення жартував, що раніше священиків засилали в Сибір, а тепер висилають із Сибіру. Подібним чином ситуацію могли б коментувати німці й поляки із цих окраїн, а також із Середньої Азії, тому що під час Єльцина й Горбачова, якщо хто-небудь і робив перешкоди для представників національних меншостей у їхньому поверненні на історичну батьківщину, то тільки влади цих останніх. Германія й Польща ставлять до іммігрантів вимоги юридичного й морального характеру. Щоб повернутися в Німеччину, необхідно зібрати гору паперів, що підтверджують німецьке походження, деякі документи повинні бути завірені в нотаріуса. Бажаючі виїхати заповнюють у німецькому консульстві анкети, які передаються в базу даних, людині привласнюється номер, по якому розподіляється місто й область призначення для даної родини. Польща дуже довго тягла з питанням про законодавчу базу, але, коли були прийняті необхідні закони, вони виявилися дуже схожими на німецькі. Виявляється, що право на повернення в обох випадках переважно одержують представники діаспори з азіатських республік колишнього Союзу й Сибіру, відповідно до принципу, що вони більше постраждали. Складно сперечатися з такою установкою, однак, кожний випадок індивідуальний. Єпископ Верт Новосибірська і його колега з Казахстанської Караганди Павло Ленга спокійно могли б стати на чергу й покинути батьківщину, з огляду на наявність як німецьких, так і польських корінь. Однак, вони нерідко просять своїх парафіян, перед виїздом добре зважити всі «за» і «проти», тому що з їхнім переселенням під питання ставиться майбутнє багатьох католицьких приходів Сибіру й Казахстану. З іншого боку, священики звертаються до єпископату Польщі й Німеччини, щоб ті подбали про долю діаспори й, у міру можливості, шляхом реалізації гуманітарних проектів у Росії, допомогли їм улаштуватися за місцем проживання без еміграції, що травмує багато душ. Ці єпископи намагаються реальним образом представити потенційним емігрантам, наскільки помилковими бувають подання про солодке й безтурботне життя на Заході.
Тут проглядається залізна логіка Доброго Пастиря. Людина, що у Росії страждає, чуючи причіпки, що він не росіянин, почує на Заході причіпки, що він росіянин і знову буде страждати. Адаптація в умовах іншого ладу, твердих законів і звичок не завжди проходить гладко. Язиковий і культурний бар'єр для багатьох виявляється непереборний, тому що не всі емігранти є вундеркіндами. Ті, які встигли ввійти в релігійні групи в Росії, легше переносять переїзд, знаходячи в німецьких приходах поблажливих заступників. Ті, хто був атеїстами, ніяк не звикнуть і не зрозуміють загальноприйнятих у Німеччині й у Польщі навичок не працювати в День Господень і регулярно відвідувати храм.
Існує також важливий момент євангелизации. Для Католицької Церкви посилання наших людей в усі куточки Радянського Союзу було несподіваним подарунком у місіонерській справі. Нині наші священики мають реальний привід легітимно трудитися серед своїх одновірців не тільки там, де при царі традиційно були костьоли (Тюмень, Тобольськ, Челябінськ, Новосибірськ, Іркутськ, Сахалін). Католиків більше, ніж де-небудь, можна зустріти нині в Магадані або Караганді. Сто років тому цих міст не було й у спомині.
Тольятті, Сочі, Волгодонськ дочекалися створення могутніх приходів, хоча багато їхніх парафіян набагато старше, ніж їхнього міста. Віру привезли вони в ці сталінські селища, емігруючи в пошуках роботи з тих областей, де працювали костьоли.
Коли Православна Церква дорікала нам, що наші місіонери переманюють росіян, трудячись у містах і областях, у яких костьолів ніколи не було, нунцій Ватикану єпископ Коляслонно відповів, що католиків у ці місця «чемно запросив товариш Сталін». Я у своїх коментарях із цього приводу дозволяв собі більший сарказм. «Поставте цей докір пану Петрові й цариці Катерині, це вони завзято вирубували віконце в Європу, впускаючи німецьку діаспору на Волгу, у Крим і в Одесу».
Я вже говорив із приводу долі єпископів про трагічну особистість Кароля Сливовського із Владивостока, додам ще два прізвища виконуючих обов'язки єпископа, адміністраторів у Сибіру й на Далекому Сході. Батько Герард Петровський, Апостольський Адміністратор для католиків Східного Сибіру здійснював своє керівництво в Росії, маючи китайську прописку в Харбіні. Потім він був настоятелем «Missiо Sui Iuris» (спеціальна місія із привілеями єпархії) на Сахаліні. Згодом він виклопотав для цієї місії більш високий статус, а виходить, і більшу матеріальну базу. Однак, новим настоятелем о. Феліксом Германом «за свої праці» був зміщений. Більшість місіонерів, що трудяться в Південній «японській» частині Сахаліну, були прекрасно підготовлені до роботи в умовах азіатської діаспори саме своїм змушеним перебуванням у Манчжурії. У Харбіні була більша колонія емігрантів із Сибіру, як росіян, так і поляків. Були католицькі костьоли й школи. Апостольським Адміністратором Західного Сибіру в 1931р. став о. Юліан Гродзиський, що потрапив на Соловецькі острови, а в 1939р. йому повезло емігрувати в Литву. Але життя він не зберіг, незабаром помер. Тепер на небі, безсумнівно, вимолює своєму спадкоємцеві єпископові Верту необхідні милості в служінні для Сибіру. Відвідуючи єпископа Верта в 1999р., я помітив його заклопотаність тим, що у зв'язку з від'їздом настоятеля Новосибірського храму на постійне місце проживання у Варшаву, йому самому прийдеться бути одночасно єпископом і простим настоятелем. Навіть назвав цифри: «я єпископ на 40% і настоятель на 60%, по сумісництву».
Етап сьомий, Казахський
У моїй пам'яті залишилися деякі спогади, що стосуються Казахстану. Я, будучи ще семінаристом, читав в «самвидаві» отця Буковинського, тому можу легко уявити собі, яке велике враження повинен був зробити цей великий слуга Божий на кардинала Войтилу, коли незадовго перед смертю о. Буковинського їм удалося зустрітися в Кракові. Залишаючи свої замітки про ситуацію католиків у Росії й Казахстані, він просив кардинала видати їх посмертно. Довго чекати не довелося. Стомлений засланням і апостольськими працями, о. Буковинський незабаром помер і багато хто, зокрема, єпископ Верт, переконані, що це була свята людина. Під час свого паломництва в Астану, нову столицю Казахстану, Іоанн Павло II в 2001р. не приховував, що одним з мотивів поїздки було бажання ушанувати цьому дивному місіонерові, а також поклонитися жертвам репресій і посилань 1936 року. Відповідно до тверджень єпископа Верта, саме працями о. Буковинського католицтво стало яскравим елементом казахської дійсності. Варто додати, що саме в радянську епоху Ватикан уперше в історії призначив у Казахстані єпископа. В умовах зробленої таємності єпископські повноваження й рукоположення одержав отець Олександр Хира, що працює в Караганді. До цього ніхто, навіть спецслужби не могли додуматися. Можливо, таємниця успіхів католицтва в Казахстані йде ще глибше в історію. Вивчаючи буклети, приготовлені до приїзду Понтифіка в Казахстан, я згадав паралельні описи відомого мандрівника Марко Поло по історії легендарних місіонерів середньовіччя. Виявляється, що в ту епоху, коли Казахстану не існувало, тут уже трудилися й загинули два місіонери з Європи. В 1312р. трагічно загинув францисканський єпископ Ричард Бургундський, «з товариші». У легендарному містечку Амалек на озері Балхаш. Майже 50 роками пізніше (1362) у схожих умовах і в тій же місцевості помер єпископ Яків із Флоренції.
Нині у всіх країнах Середньої Азії є єпископи або виконуючі обов'язки єпископів Апостольські Адміністратори. У Казахстані існують три єпархії (Алма-Ати, Караганда й Астсна), а також Апостольська Адміністратура на правах єпархії, у м. Атирау. Є єпархія й свій єпископ в Узбекистані, своїх Апостольських Адміністраторів мають Таджикистан Туркменістан і Киргизія. Нечисленний екзархат мають у Казахстані також греко-католики. Не дивно: адже серед їхнього духівництва в Казахстані теж були мученики.
Етап восьмий, Український.
Говорячи про долю Греко-католицької ієрархії, неможливо звільнитися від почуття, що подорожуєш по місцях заслання. Для українців слова: «Магадан», «Караганда» або «Кемерово» стали такими ж близькими, як слова: «Львів» або «Київ». Не можу перелічити всі прізвища греко-католицьких єпископів-мучеників, убитих Сталіним. В остаточному підсумку, не це важливо в цьому випадку, їх можна знайти в інших джерелах. Сам той факт, що такий план «знищення цілої Церкви» існував, викриває намір зробити акт геноциду цілої «Галицької» спільності. Якщо свій опис німецького етапу я починав із твердження, що не існує у світі злих народів, хворими бувають у цих націй тільки проводирі; якщо я домагався повної реабілітації поволзьких німців не тільки на заході, але й у самому Саратові, то подібне гасло хочу тут висунути стосовно етнічних українців. Кров греко-католицьких єпископів вимагає домагатися правди про східних католиків, про те, де вони жили й де були замучені.
Так! З радістю довідався я про те, що заново формується Греко-католицька ієрархія в Росії. Перший російський екзархат зайняв своє місце сто років тому із благословення митрополита Андрія Шептицького. Він прагнув до того, щоб нині блаженний, а тодішній екзарх Федоров був згодом проголошений єпископом, але рукоположення не відбулося через заслання. Екзарх пережив Соловки й умер в 1935 році у В'ятці. Ця прекрасна людина повинен був будувати мости. Він зумів завоювати прихильність патріарха Тихона, влади Російської імперії, але не зумів переконати більшовиків. Ще трагічніше розвивалася доля віце-екзарха Сергія Соловйова. Племінник чудового екумениста Володимира, він був талановитий, як дядько, і мав ще більш відкрите серце католика. Писав прекрасні вірші, здійснював своє правління в Москві, працюючи в костьолі на Малій Грузинській. Але він не зміг перенести переслідувань, знущань,які підстерігали його в психіатричній лікарні на примусовому лікуванні, де його змушували «вернутися в Православ'я». В ім'я чого? Пригноблений, він умер в 1942 році в Казані.
Подібним до мучень «примусового православ'я» був підданий весь греко-католицький люд не тільки в XVIII і XIX столітті. Усе повторилося в радянську епоху. Здивований був народець із Луб’янки, коли після голодування на Арбаті уніати домоглися визнання юрби, і Горбачов легалізував їхній костьол. Вийшла з конспірації оновлена ієрархія. На диво КДБ, костьол зберіг у підпіллі владу над душами, і тепер просив про повернення церковних будинків. Це останнє прохання наткнулося на опір. Московське православ'я оселилося в подарованих їм Сталіним Галицьких Церквах. Не були ліквідовані також православні структури в Галичині. Штучно розголошується в Москві міф про три розгромлені православні єпархії й замовчується про десятки знищених у Гулагах Сибірі мучениках, греко-католицьких єпископах. Патріарх Константинопольський Варфоломій II офіційно попросив Московський Патріархат, за прикладом Тата, що попросив у православні прощення за гріхи Хрестоносців, щоб Москва попросила прощення за знищення уніатів, у якому Православ'я завжди було активним.
У цей час главою Греко-католицької Церкви є кардинал Гузар, що разом з народом домагається у Ватикані затвердження титулу Патріарха. Такий титул мають багато католицьких ієрархів Східного обряду. Уніати є самим численним східним костьолом разом з Римом і мають право про це просити. Вето накладає, за традицією, Московський Православний Патріарх, даючи зрозуміти, що після проголошення греко-католицького Патріархату в Україні, він ускладнить життя католиків у Росії. Це очевидний шантаж. Москви має оказію попросити прощення в греко-католиків
Москва повинна б у числі перших сприяти тому, щоб в Україні був уніатський Патріархат, і в такий спосіб заслужити собі прощення й зняття провини за коллаборацію зі Сталіним, але цього немає. Москва відзначає, що недолік братнього серцевого зв'язку з іншими костьолами спустошить її власні ряди. Саме в умовах посилань відбувалися обігу. На Соловецьких островах православний єпископ Ремов Микола Пилипович став греко-католицьким єпископом в 1933. Його розстріляли в 1935.
Етап дев'ятий, Вірменський.
Вірмени - це ще один народ, що домагається реабілітації.
Перший холокост мав місце взимку 1915р. Уночі одного дня Ататюрк видав указ про винищування цього народу: одні вважають - 1.5, інші говорять - 4 мільйонів людей. Німецьким фашистам треба було 5 років, щоб знищити стільки ж євреїв. У Магадані стільки ж людей знищили за 10 років... Потрібно записати в книгу рекордів Гінеса.
Вірменський народ всюдисущий, легко адаптується навіть в умовах Сибіру. Багато вірменів живе на Байкалі, мені вдалося навіть на далекій Камчатці зустріти родину Адамянів. Ту саму, у якій я колись жив у селі Цхалбпила на турецькій границі. Розповідали мені тоді про свого нового єпископа, що оселився у Вірменії в Ашоцьку по сусідству з Ленінаканом (зараз Гюмри) і Спітаком.
Ватикан фінансував будівництво госпіталю для жертв землетрусу 1988 року. Госпіталь і потерпілі були взяті під опіку черниці Матері Терези, їхній будинок освятив сам Папа під час свого пам'ятного візиту в Грузію. Нового єпископа, літню людину з Віденської громади Мехитариан звали Нерсес Нерсесян; зараз служить уже інший єпископ, чия влада охоплює всіх вірменів СРСР східного обряду. Відродження цієї Церкви випросили в небі священики Дилюгян і Багаротян; перший умер у засланні в селі Лойно Київської області в 1940р., другого розстріляли на Соловках в 1938р.
О. Ярослав Вишневський