Євхаристія

Для польських дітей Перше Причастя – подія радісна й урочиста, подібно як в Італії конкурс моди і місяці гарячкової підготовки до іспиту. Хрещені планують, які купити подарунки, а священики придумують, як захистити цю подію від «перетворення матерії» і від пияцтва дорослих. Зовсім інакше на Сході. Звичайно, священики і сестри намагаються привезти з Батьківщини красиве вбрання чи пояснити, як його можна пошити, однак, частіше до Першого Причастя приступають люди дорослі тихенько, без помпи, в рамках щоденних зустрічей у приході через індивідуальну катехизацію чи просто в рамках підготовки до іншого Таїнства, наприклад, Вінчання, чи у випадку смерті кого-небудь із близьких. Священик погоджується, щоб, як виняток, засмучена втратою близької людини родина приступила до сповіді і прийняла Таїнство Євхаристії.

Якщо Таїнство Водохрещення, чи навіть Покаяння (люди люблять іноді трохи театрально «каятися» привселюдно) на Сході модні і якоюсь мірою зрозумілі, то Таїнство Євхаристії є для багатьох загадкою. Прийняв Причастя, виходить, попросту «напився гарного вина».

I. ТИХИЙ ДОН

1. Учитель Катехезису Тереза

Ростовських дітей до першого Причастя готувала сестра Тереза, родом з Білорусії, звідкись з околиць Траб чи Табориськ, маленький, «шахрай», годинникова бомба, ніколи не знаєш, коли вибухне. Можна придумати багато прізвиськ, тому що її ім'я недостатньо характеризує її. Після декількох років гармонійного співробітництва, ми розсталися трохи недружелюбно, у цьому є моя провина, тому що це були роки, коли через недолік місіонерського стажу і экстремально тяжких умов праці, з моєї голови стали попросту, клепки вилітати. Не хочу далі обговорювати свої недоліки. Що стосується сестри Терези, скажу що в неї був такий сильний характер, що зуміла накричати на єпископа, відчувши, що той не захищає місіонерську справу, а такі ситуації, на жаль, бували. Ми жили на периферії диєцезії, і, як це звичайно трапляється, наші костьольні влади не хотіли звертати увагу на те, що діється там, «у джунглях». Вистачало турбот у Москві.

Бути єпископом на Сході (я про це ще розповім) ­ усе рівно, що бути священиком чи черницею... щоденний конфлікт із совістю і щоденний компроміс. Компроміси з ворогами місії, з людьми, що не ховають своєї антипатії, а ще виряджаються в одяги «віруючих і практикуючих» православних ієрархів.

2. Тисячі кандидатів

Кандидатів до першого причастя і сповіді в нас у Батайску були тисячі. Діти тяглися до нас. Наші пороги переступало більшість дітей школи № 22, і вони «заражали» інших. Прибігала дітвора із самих віддалених районів стотисячного міста. Ми в усіх вимагали письмову згоду батьків на відвідування нас і знайомство з Молитвою Господньою. Щоб одержати розарій (чіткі), треба було знати «Радуйся, Марія», а згодом і Декалог (Десять Заповідей).

На «допиті», тобто, на дізнанні в отамана місцевих козаків, мене змусили спочатку зареєструватися, а потім працювати, а найкраще, щоб я «Вибирався назад у Польщу». Якщо, я сам цього не зроблю, то вони мене «у труні на шаблях» вивезуть з Росії. Дітей залучав вигляд монастирської вежі

До школи рукою подати, а посередині каплиця з великою статуєю Матері Божої Фатимської, красивим розарієм і «сяючими очима зробленими зі скла». Сусіди-священики, єпископ і здоровий глузд підказували мені на якийсь час притримати мій місіонерський запал і зосередитися на Ростові, де був зареєстрований прихід, а Батайск, передмістя Ростова, (супутник, як тут говорять) це тільки місце проживання, нічліжка!

У цей період я познайомився з Галиною Михайлівною, бабусею Олега і Каті. Це була мама Ірини Рибалко, інваліда, у майбутньому самої активної парафіянки. Галина працювала в КДБ і в багатьох в'язницях у якості «клавіші», чи «вихователя». У неї залишилося багато солдатських звичок, так що їй удалося зібрати багато підписів людей, що симпатизують католикам. Разом з Іриною вони в серпні 1993 р. зареєстрували прихід у Батайску.

Ще раніш віднесли скаргу на козаків місцевій владі, познайомили нас з керуючою справами районної адміністрації, і конфлікт на якийсь час затих.

Замість сотень дітей у приході залишилося лише де-кілька.

3. Кандидати з Ростова

Тим часом у Ростові до першого Причастя готувалося 5 дітей, дві маленькі сиротки і троє вірменів. Вірмени приїхали узимку з Баку й оселилися в наметі перед будинком обласної адміністрації. Батько сімейства був місцевий, козак. Його дружина була вірменкою з Баку чи сусіднього Сумгаїту, де в пологовому будинку було вбито багато вірменських жінок і їхніх дітей. Вони вимагали якого-небудь житла для себе і своїх дітей. Матеріальну допомогу одержали від нашого ростовського приходу. Протягом декількох місяців я віддавав їм недільне пожертвування, і вони півроку справно ходили в костьол. Коли в Ростові помінявся настоятель, і ми переїхали з Лялькового Театру в Студентський гай (так називали парк Корнія Чуковського), вірменські діти, як і мулатки, зникли назавжди.

Через 3 роки я зустрів цю родину на вулиці, і одна з дівчаток підбігла до сестри Терези, називаючи її по імені, але та, що замкнулася в собі, змучена парафіяльними невдачами і монастирськими суперечками, не звернула на неї уваги. Робота, справді, була виснажлива, а результат невеликий. Недавно я чув, що перше покоління місіонерів доля розкидає, подібно тому, як на полі розсипають гній. Щоб добре росли рослини, він повинен перегнити і видавати сильний запах. В такому стані були справи нашої місії в критичному 1996 році після трьох років праці і терпіння.

Проте, нам приємно було хоч на хвилину побачити цих випадкових дітей, ошатно одягнених з нагоди першого Причастя, тим більше, що на Великдень до нас приїхала Ігуменя Ордену і мій батько, котрі могли нас поздоровити з таким успіхом.

Може, це здається смішним, але після батайського «погрому» ми навчилися радуватися маленьким, навіть уявлюваним успіхам.

4. Маленькі успіхи.

У Батайску в дійсності приступило до Причастя четверо дітей: Максим, його брат Льоня, Денис і Вітя.

Двоє перших, замість сповіді, прийняли спочатку обряд Водохрещення. Мій батько був «черговим хрещеним» для цих двох, і, як мені здавалося, пишався цим. При нагоді і він приступив до сповіді, що привело в замішання мене і сестер. Батько на колінах перед сином-священиком. Мама ніколи мене не просила про це, хоча була в сто разів набожніша за батька, обходилася без моєї «допомоги».

Хто знає, може, йому якимсь чином була потрібна Росія. Я бачив серед його документів свідчення про Перше Пичастя, видане незабаром після війни, техніка зйомки нагадувала листівку. Він говорив, що це єдине, що залишилося в нього після пожежі в лісовій сторожці, де він жив зі своїми батьками і всією родиною в селі Млечувка (прихід «nomen omen» так і називався Сиберія по польски: Сибір на Плоцькому Мазовші).

Тепер він міг згадати ті дитячі переживання. Утім, будинок, у якому я знімав куток у старої білоруски, теж був дуже бідний, як стара лісова сторожка, що через хвилину повинна згоріти.

5. Іісус на грубці

Центральним моментом шанування Святої Євхаристії, крім Причастя, є молитва перед Святими Дарами, чи процесії конгреси. Траплялося і нам організовувати подібні події. Слід зазначити, що в каплиці в сестер у Батайську з самого початку стояла Дарозберігальниця. Сестри привезли її з Липець Реймонтовських, де саме був закритий центр, і Батайськ повинний був стати місіонерським продовженням тієї громади, виходячи з принципу, що в природі ніщо не зникає, у тому числі і монастирі...

Тим часом, із Сочі прибула ще одна дарозберігальня, котру ми протягом довгого часу використовували як сейф. У будиночку, що парафіяни спішно купили, як парафіяльний будинок, ні каналізації, ні телефону, ні навіть дверного замка не було. Доводилося барикадувати двері стільцем. На кухні до кінця листопада, хоча сестри приїхали на Тихий Дон у вересні, влаштувала собі кочовище молода пара з дитиною. Доброзичливі парафіяни оселили їх у парафіяльному будинку в якості ангелів-хоронителів. Вони сторожили так відважно, що сестрам доводилось готувати їжу на електроплитці. У простінках між трьома кімнатами не було дверей. Я на якийсь час виїхав у Польщу, і коли мене запитали, «а як же Святі Меси?» відповів: «моліться на розарії».

Господа Ісуса я залишив їм в імпровізованій капличці «на грубці» єпископ дозволив їм самим приділяти Святе Причастя «через відсутність священика», таким чином, "ora et labora" (у молитвах і праці) вони провели найважчі тижні адаптації в Росії без мене. Коли я їх запитував, як пройшла без мене недільна зустріч, жартували у відповідь, що все було так урочисто, що багато парафіян навіть не помітили відсутності священика. Це були часи, коли ще не була вироблена звичка щотижневої участі у Святій Месі. Поступово до цього звикали, а в період Різдвяного Посту я запропонував ще дві зустрічі у тиждень для бажаючих: в середу і п'ятницю.

У Батайську в нас була Дарозберігальня, і раз на місяць проводилася «свята година». Сестри наполягали, тому я проводив виставляння Святих Дарунків і намагався сумлінно молитися протягом цілої години на колінах.
У такий же спосіб проходили перші служби в листопаді, навіть сусідських дітей, що спочатку заглядали у віконця, ми стали потім запрошувати усередину.

6. Чотирнадцять цвяхів

Під час Великого Посту я забрав monstrancje у Ростов. Здавалося, що там у Театрі ляльок важко буде організувати молитву перед Святими Дарунками, проте, нам удалося розмістити на стінах 14 цвяхів, на які ми по п'ятницях щораз вішали картини Хресного Шляху. Замість хреста я брав у руки monstrancje, і так з Євхаристичним Ісусом ходив від стояння до стояння.

Монстранція (переносна дарозберігальня для поклоніння) була красива, і справляла, зокрема, на вірменів, сильне враження, а я згадував той час, коли ми з дітворою з Забіллю в районі Бєлостока ходили під час Великого Посту по полях, розставляючи хрести.

Нам дуже допомагав, і в Польщі, і в Росії, віршований текст, що і тут, і там ми співали на мотив «Мати Скорбна, до серця Твого...»

Головним Євхаристичним торжеством повинно було бути свято Пресвятої Трійці, але я в цей день був відсутній і просив парафіян, щоб просто провели екскурсію до пам'ятника Леніну в студентському парку і щоб помолились на площадці, наданій нам на будівництво костьолу. Не пам'ятаю точно їх реляцій, але знаю вірогідно, що "Corpus Christi" «у суху» (тобто процесія без Святих Дарунків) відбулася.

Коли влітку ми їхали потягом у Польщу, я в дорозі будив почуття парафіян, пояснюючи їм, що десь недалеко на Україні повинен бути якийсь костьол, але навіть якщо ні, то напевно є церкви, у яких зберігаються Святі Дарунки, і що ми можемо провести таке «заочно-сухе» виставляння Святих Дарунків.

7. Будинок для реколекцій (духовних вправ)

Навесні 1995 будинок у Батайську був настільки готовий, що сестри могли переселитися на добудований другий поверх прибудови, а старий будиночок був перетворений у каплицю. На першому поверсі прибудови була кухня, комора, ванні і навіть одна кімнатка для настоятеля. Саме тоді ми вирішили провести перші реколекції для дітей, насамперед для тих, котрі приїжджали з віддалених районів і, готуючись до першого Причастя, не мали можливості брати участь у заглибленій катехизації. З мною виїхало кілька дітей з Калмикії і досить багато з Таганрогу, всього більш десяти малят і підлітків. Під час реколекцій хлопчики жили зі мною внизу на розкладачках і матрацах, дівчатка – на другому поверсі в сестер.

І цього разу каплиця справила враження. Вікна, зроблені зі скла, на скульптурі Богородиці, так здивували хлопчика з Калмикії, що він ще довго розповідав про це після повернення своїй матері.

Був кінець березня, традиційні весняні канікули. У Росії вони часто збігаються з Вербною Неділею і Страстним Тижнем. Так було 10 років тому в пам'ятному 1995 році, коли вперше урочисто приступила до Причастя група калмицьких дітей.

8. Процесія до сходу сонця.

Варто відмітити, що спосіб проведення свята Пресвятої Трійці, випробуваний у Ростові у вигляді своєрідної прогулянки, я потім використовував багато разів.

Подібним чином проводив євхаристичну процесію на Великдень (Резурекція від латинського слова воскрести).

Красиво це виглядало в Таганрозі, де Свята Меса проходила в Будинку Петра Чайковського на схилі пагорбу з видом на Азовське море. Красиві сходи... близько 200 сходинок, використовувалася нами як trasa rezurekcyjna, а метою був пляж. Там ми робили невеликий привал, «загоряючи як би в променях сонця, що сходило й євхаристїі» і поверталися, щоб співати молитву розарію чи літанію.

У якийсь рік ми таким способом пройшли по вулицях сплячого Таганрогу, не запитавши дозволу в місцевої влади, по одній з головних вулиць до самого будинку колишнього костьолу ­ там знову поставили свічки, опустилися на коліна і молили Бога допомогти нам повернути святиню. Поверталися з почуттям побоювання, але задоволені. Я бачив, що частина парафіян трималася злегка віддалік, але коли зрозуміли, що нам не загрожує ніяка небезпека, наблизилася і приєдналася до співаючих.
Такі ж процесії я проводив на Камчатці зі схилу пагорба на вулицю Радянську, близько 2 км до «французької каплиці» поруч з «сопкою любові».

Це дійсно незабутні хвилини. Літо, ранній ранок, свіже повітря і порожні вулиці. Тільки ми і наш Бог в Євхаристії.

9. Покликана бути нкаведисткою.

У 1996 році, нарешті, «з другого заходу» удалося освятити каплицю в Батайську плюс костьол у Новочеркаську. Реставрацією костьолу в козацькій столиці займався Орден св. Франциска Салезського, а точніше, вони оплатили роботу моєї приятельки і «другої мами», старости Алли Борисівни Доліної. Першою її професією була медицина, а друга - скоріше, зла доля, чим спеціальність, а може, «покликання». Як і Галина Михайлівна, «некоронований лідер» приходу в Батайську, Алла Борисівна теж колись працювала в КДБ. Її розірване (протиріччями) серце це типова для радянських людей шизофренія. З однієї сторони «польські корені» і велика симпатія, майже любов до костьолу, з іншої лояльність стосовно православ'я, на грані із синкретизмом і экстрасенсорикою, чи магією. В доповнення до всьому, велика повага до радянських ідеалів і свят таких, як 9 травня, 7 листопада і т.д.

З цією жінкою я провів багато важких хвилин у величезній кількості владних установ, щоб одержати всю документацію, необхідну для повернення костьолу. Потім була ціла баталія, в так називаному, «арбітражному суді». Цими справами я міг займатися тільки під час канікул, коли колега з Ордена св. Франциска Салезського їхав у відпустку, і я в порядку заміщення обслуговував доручений його опіці прихід. Це було приводом для спогадів. Я не переставав любити і піклуватися про парафіян з Новочеркаська і Ростова навіть тоді, коли ніхто мене про це не просив, «заочно». Саме під час цих походів Алла Борисівна зізналася мені, що чиновники мають до неї довіру, тому що пам'ятають її як нкаведистку.

Через 8 років після описаних подій Алла Борисівна відвідала мене на Україні і допомагала в поверненні ще одного костьолу в Артемовську, місті в Донбасі, де поховані її родичі, де вона зустріла свого майбутнього чоловіка, де починала працювати, перш ніж виїхати в Росію.

Відвідавши мене, вона розповіла, як проходили торжества освячення костьолу в Ростові. Саме будівництво продовжувалося 8 років і являло собою реалізацію проекту, замовленого й оплаченого мною ще восени 1993 року, до поділу приходу між мною й Орденом св. Франциска Салезського. Цей костьол став втіленням мрії, яку ми виражали в молитвах і походах під час «сухої процесії» Corpus Christi у 1993 році.

10. Рисові християни

Ще раз, повертаючи до Батайську, я хотів би розповісти історію першого Причастя групи дітей, що потрапили в прихід, завдяки дону Франко.

У 1995 році в День св. Антонія ми одержали контейнер з Італії. Він був так багатий, що роздача тривала кілька місяців. Одна багатодітна родина безробітних у Батайську так прив'язалася до сестри Терези, що діти цілі дні знаходилися в приході. Для цих дітей було важливоо, що їх у приході годували, а для нас, що вони при нагоді охоче вивчали катехезис.

Четверо дітей, рівно через рік після одержання контейнера, прощаючи із сестрою Терезою, прийняли перше Причастя. Це було саме в річницю смерті дона Франко.

На жаль, після від'їзду сестри Терези її спадкоємиці «закрили їдальню» і відсутність хліба насущного викликало втрату інтересу до Євхаристії.

Вперше в житті я пережив те, що в Китаї називають словами «рисові християни». Відверто говорячи, мотивацією перших афро-вірменських дітей з Ростова теж була... не релігія, а хліб!

У всякому разі, їхні батьки ставили питання саме так.
У нашому приході був також маленький кореєць по імені Стас. Він почав разом зі своєю мамою відвідувати нашу каплицю незабаром після народження і з різними перервами протримався в нас до 6-го року, коли я їхав і шкодував, що не встигну підготувати його до першого Причастя. Був півкровкю. Мама українка, дуже бідна. Тому я не дуже здивувався тому, що він відповів якось Галині Михайлівні на питання, чому давно не був у костьолі... «тому, що там уже нічого не дають», відверто повторив те, що, очевидно, почув від мами чи бабусі.

У дітей, по-моєму, душі чисті, і релігію вони сприймають адекватно, незалежно від мотивації батьків, що дозволяють їм займатися релігією.

11. Діти із Сальских Степів

Після торжеств у Новочеркаську і Батайську було ще «нічне пильнування» у Таганрозі, де проходило Миропомазання.

Костьол і каплицю освячував о. Антони Хей, генеральний вікарій єпископа, у даний час ректор Духовної Семінарії в Петербурзі, що відносився до мене дуже доброзичливо.

Він особливо хвалив мене за зустріч у Сальську, де теж відбулося перше Причастя.

Я добирався до Сальська з трудом, по вечорах.

Святі Меси все літо проходили в 20.00 у Будинку Культури. Там же збиралися баптисти, адвентисти і свідки Ієгови.

Коли ми приїхали в Сальськ, там саме проходило збори адвентистів, і всі костьольні реквізити були заховані на сцені «театрального залу». Нам надали запасне приміщення. Я продефілював зі статуєю Ісуса Милосердного точно в той момент, коли адвентисти під акомпанемент магнітофону виконували свої пісні. У той день іншого хору в мене не було.
Трохи пізніше я настільки подружився з ними, що після вечірньої зустрічі йшов до них «на вечерю», щоб повернутися додому нічним автобусом у 12.30. У такий спосіб я працював майже пів-року і, хоча знайшов декількох католиків, на Святі Меси приходили, в основному, діти. Мене не залишала мрія створити там прихід св. Петра і Павла, але коли я одержав площадку під будівництво костьолу у Волгодонську, не вистачило часу, сил, щоб далі тягти Сальськ.
Живуть там, напевно, донині діти, у яких я розбудив апетит до Євхаристії, але не зміг його постійно задовольняти.

12. Станиця Кагальницька

Замість Сальська, з'явилася в моєму житті більш близька, віддалена усього на 60 км станиця Кагальницька. Діти з цієї станиці склали саму численну групу приймаючих перше Причастя із усіх громад на Дону, які я пам'ятаю.

Незабутня сестра Агата, зовсім не така, як старости з Новочеркаська чи Батайська. Ні в якій мірі не порушена і не опоганена системою. Існувала як би поза системою, але теж, як феномен, завдяки їй.

У Католицькому Костьолі жінки ніколи не досягали такого високого статусу й авторитету, як, через відсутність священиків, у Росії...

У дужках відзначу, що я зустрічав також мусульманок, лютеранок і баптисток, що керували громадами віруючих протягом цілих десятиліть, поки історія не реабілітувала якоюсь мірою чоловіків-священиків, та й то, головним чином, приїжджих.

Жалюгідна доля чоловіків у Росії ­ це для міркувань у костьолі тема окрема і необхідна для пошуку шляхів до відродження віри. Однак, повернуся до головної думки: Євхаристія. Точніше... діти з Кагальницької!
Мене притягало до них те, що трапилося на залізничному переїзді в 1996 році. Увесь світ був вражений загибеллю в тумані 30 школярів. Агата вмерла через півроку, тому, коли за мною приїхали її родичі, я запитав тільки «як мене знайшли»? і охоче поїхав, хоча сам ходив із забинтованою головою після пережитої недавно автомобільної аварії і почував себе не щонайкраще.
Люди в околиці, як ніколи раніше мали потребу в релігійних переживаннях. Рана, що незажила в пам'яті, від загибелі дітей плюс втрата Агати, жінки, що проводила в селі всі обряди, зокрема, похорон і молитви над хворими... можливо, що багатьох зцілила!

Родичі знали про нашу каплицю кілька років. Оголошення з газети сховали глибоко в серванті, але Агаті не говорили, не було потреби. Тепер потреба з'явилася. Знову я щопонеділка їхав по Калмицькому шосе, щоб провести не тільки похорон, але і Таїнство водохрещення, сповіді і Святого Причастя.

Потрібен був ще один рік, вже наступної весни 1998 року в костьолі було повно дітей, так само, як у 1995. Половина зібраної дітвори це одне село! Потрібно було зробити два рейси автомобілем, щоб забрати всіх бажаючих.

Третій рейс був у Цілину, містечко неподалеку від Сальська, а четвертий у станицю Ленінградську. Ці поїздки, хоча і втомливі, були однак, приємними. Реколекції вів францисканець з Москви, а точніше, мій давній приятель з Бєлостока, з яким я познайомився 12 років тому, теж під час так званих «оазисів» тобто християнських таборів. Він тоді був «аніматором» тобто вожатим, а я починаючим семінаристом. Таке хитросплетення подій. Ніколи не знаємо, до чого призведуть нас духовні вправи, і яку географію можна від них чекати.

13. Останні реколекції

Останні реколекції до першого Причастя я проводив у далекій Іспанії по дорозі в Сант-Яго. Перше Причастя прийняли 3 дівчинки з Волгодонська. Один хлопчик навіть був похрещений у дорозі, ще два чоловіки з Ленінградської і з Азова прийняли Христа в урочистій обстановці. П'ять чоловік прийняли Миропомазання від самого кардинала Руоко Вареля, що по закінченні обряду запитав, як по-російському сказати "Felicitaciones". Я сказав йому: «поздоровляю», і він повторив.

Історико-географічна довідка

«Дон», на осетинській «вода», одна із самих довгих рік Європи, що відокремлює Середню Росію від Північного Кавказу. Він протікає по території Воронезької, Ростовської і Волгоградської областей, утворює разом з водами Волги так зване Цимлянське озеро. У царський час на Дону виник так званий Округ Війська Донського, чиї звичаї прекрасно описав Михайло Шолохов в епопеї «Тихий Дон».

Батайськ, на монголській «болото» місто на лівому берегу Дону, важливий залізничний вузол. Через низинне розташування, деякі райони навесні розмиваються водами... Місто залізничників і льотчиків. У так званому «Авіагородку» розміщувався центр навчання пілотів і навіть космонавтів СРСР.

Козак «вільна людина», населення різних національностей і станів, що ховається від незручних законів, що панують на сусідніх територіях і тих що заселяли спочатку козацькому Січ на Дніпрі.

Козаки жили за рахунок розбоїв і грабежів на прикордонних територіях Речи Посполитої, Росії і Туреччини. Під час Жовтневої революції рішуче встали на сторону Царизму. Це стало причиною репресій. Столиця області була перенесена з Новочеркаська в Ростов-на-Дону. Залишки козацтва збереглися як елемент фольклору. В даний час спостерігаються спроби відродження козацтва на Дону, як і в інших околицях Росії, зокрема, у Сибіру, як елементу підтримки «національної ідеї». Реанімуються гасла патріотизму, що спираються на Православну релігію. На цьому тлі інколи доходить до екстремізму. Охорона багатьох православних святинь складається з осіб, що носятьть козацьку форму або зловживають нею. Козаки захоплюють контроль над ринками, вимагаючи виплати данини чи ліквідуючи «неросійське» населення, т.і., «особи кавказької національності». В часи президентства Єльцина козаки одержали деякі державні привілеї, наприклад, козачий отаман має право титулуватися віце-губернатором Ростовської області.

II. Далекий Схід

Будучи семінаристом, я чув, що на Заході серйозною проблемою в духовному наставництві є не привабливе ставлення католиків до сповіді і легковажне відношення до Євхаристії навіть у колах клерикальних. Я читав звіт про перебування папи в США, де він бачив, як «невикористані Причастя» священики «висипали» у поліетиленові мішки. Імовірно, понтифік підійшов до цих мішків і довго стояв перед ними на колінах. Мені важко було це зрозуміти, поки я не побачив це своїми очима не тільки на Заході, але і на Російському Далекому Сході й в окремих співтовариствах Південної Кореї і Японії. Така «мавпяча» секуляризація.

1. Перше Причастя у Магадані.

У 2000 році на Сахаліні приземлився по дорозі в Іркутськ митрополит з Аляски. Він провів кілька днів у товаристві свого давнього (і мого) друга о. Бенедикта, якого завербував у Росію в 1994 році в Назареті під час свого паломництва у Святу Землю.

Митрополит був у прекрасному настрої і легко погодився на інтерв'ю, що я потім опублікував у російській католицькій газеті «Світло Євангелія» для російського читача. Однак, не всі його розповіді, на мою думку, годилися до опублікування для непідготовленого читача. От трохи таких реляцій.

У 1990 році архієпископ Гарлей приземлився на Колимі, щоб провести кілька днів у СРСР і незабаром повернутися до своїх занять. На жаль, погода була погана, і кілька закордонних рейсів підряд з Магадана було скасовано через снігопад і ураган. Не було, навіть, літаків на Москву, і довелося затриматися на місці. Він вирішив не втрачати часу, а провести його з користю. Зібрав місцевих жителів у Будинку Культури і з ними провів Різдво. Дав об'яву в пресі, найняв перекладачів, і з ними відправив першу в цій місцевості Різдвяну Літургію. Йому удалося навіть на хвилі ентузіазму зібрати групу активістів і зареєструвати католицьку громаду, що одержувала ім'я приходу Різдва Господнього.
У цей час на Колимі не існувало ніяких релігійних об'єднань. У стотисячному легендарному табірному місті в цей час не було ні однієї православної церкви.

В усьому, що зробив митрополит, почуваються ознаки гарного смаку і Божого Провидіння. Мається також кілька помилок, типових для місіонерів з Америки.
Коли він, за американським звичаєм, роздавав Святе Причастя, підходили усі. У клубі було тоді близько 500 чоловік. Більшість з них були нехрещені. Ніхто з них не сповідався. Ніде було і ні в кого. У той час найближчий костьол був в Іркутську, і його відродження тільки відбулося кількома місяцями пізнійше. Свята Різдвяна Меса, відправлена в дворі отцем Пикуом з Москви, теж носила характер... одноразовий.

Архієпископ під враженням забув про елементарні речі. Цьому важко дивуватися. Щоб зрозуміти, яке спустошення зробив СРСР в області віри, тут потрібно пожити як можна довше.

2. Владивосток

Я бачив відеозапис, як о. Мирон Эффінг, приїхавши при подібних обставинах у Владивосток, правив Святу Месу, у зимовій вовняній шапочці й у рукавичках під дверима міського архіву, будинок якого колись був католицьким кафедральним собором. Тут теж був перекладач, а Святе Причастя , як звичайно, одержали всі присутні. Навіть грудні діти, яких місцеві жителі в православних церквах теж «причащають». Мабуть, о. Эффінг знав цей східний звичай, а може просто не хотів «скривдити» батьків.

3. Сахалін

На Сахаліні я помітив, що моя органістка приймає «Тіло Господнє» і, повертаючись на своє місце, дістає його з рота і подає своїй дитині. Я розповів про це своєму настоятелю о. Бенедиктові Звеберу, теж зі США. Він не засмутився і швидко знайшов компроміс. З тих пір чотирирічна дитина одержувала, непресуществлену облатку в zakrystii відразу після закінчення Святої Меси.

Історико-географічна замальовка

Далекий Схід – це територія, що включає східні рубежі Азіатської Росії, у тому числі, Чукотку, Колиму, півострів Камчатка, острів Сахалін, Курильські острови (території, спірні з Японією), Приморський край, Хабаровський край, Амурську область, Єврейську автономну область, Коряцький автономний округ, Якутську автономну республіку і т.д. Більшість перерахованих територій заселяють автохтонні народи і, що, подібно індіанцям Північної Америки, живуть своїм власним життям, намагаючись зберегти свої звичаї, мову і культуру. У радянський час багато хто з цих народів були зігнані в так називані рибальські чи землеробські колгоспи, у яких вони, зштовхнувшись з європейською культурою, піддалися алкогольній деградації і русифікувалися. Евенки (тунгуси), нівхи, нанайці, айни, чукчі, коряки, ітельмени і т.і. Життя багатьох з них описали каторжани, серед яких були польські етнографи Бенедикт Дибовський, Броніслав Пилсудський і т.д.

Магадан - найбільше місто на Колимі, «Білий Освенцим» Далекого Сходу. Золото Магадана допомогло оплатити військове устаткування зі США під час другої світової війни. У Магадані відбували ув’язнення жертви репресій 30-х років, багато людей українського і польського походження, а також учених. Тут утримували батька радянської космонавтики Корольова. Було побудовано більш 1000 км асфальтованих доріг, щоб полегшити видобуток і транспортування золотоносної руди з віддалених куточків області, що знаходилася цілком у владі НКВД і була виключена з-під юрисдикції цивільного права. По різних підрахунках тут було замучено чи розстріляно від 1,5 до 4 млн. чоловік.
Сахалін ­ «чорна скеля» мовою манджурів, по-японськи Karafuto, тобто Китайський острів, чи Ych myf мовою нівхів. Це один із самих великих островів світу, другий по величині російський острів. Його довжина 1000 км, ширина від 30 до 200 км. Це одна з найжахливіших каторг часів царизму, куди висилали винятково політв'язнів чи самих небезпечних карних рецидивістів. Потрапило сюди чимало поляків. Транспортування етапом продовжувалася більш року. Коротшим був шлях через Одесу уздовж узбережжя Африки й Індії.

Камчатка ­ самий віддалений російський півострів, серед іншого, місце каторги і поселення, серед інших, Беневського, якому удалося втекти в кінці 18 століття. Район, подібно Сахаліну, тектонічно активний. Більше десятка діючих вулканів. Унікальна флора і фауна.