ТАЇНСТВО ПОКАЯННЯ
Пан Солженицин є прихильником люстрації, чи попросту, викриття «радянських злочинців» таким же способом і перед таким же трибуналом, як на Нюрнберзькому процесі.
Відповідно до його теорії, неможливо будувати майбутнє, не викривши злочину режиму. Я цілком з цим згодний, зокрема, спостерігаючи, що робить сьогодні з Росією пан Путін. Неможливо позбутися від враження, що він реанімує сім голів Гідри, що нібито відітнув Горбачов. Не викрив радянські злочини, усупереч своїм обіцянкам, і пан Єльцин. Як деморалізована була ця імперія таємниць, свідчить те, що існує донині шпигуноманія.
Не можна було їздити на Камчатку чи Сахалін, закритим було місто Чита, полярний Норильськ, уральський Челябінськ чи Томськ. Незважаючи на це, усім було відомо, де знаходиться уран, а де «хімія», де протиповітряна оборона, а де «підводні човни»
Зовсім недавно двоє китайців були виселені з Комсомольску-на-Амурі нібито за шпигунство на військовому авіазаводі, але ж сьогодні з космосу можна перевірити навіть марку годинника на руці директора цього заводу. Отже, Державна таємниця і таємниця сповіді це для рядового росіянина дві теми, на які можна тільки жартувати.
I. ТИХИЙ ДОН
1. Транссибірська сповідь
Колись я застосував усю мою дипломатію, щоб переконати Галину Михайлівну Рибалко, экс-кадебистку в тім, як прекрасне таїнство сповіді. Вона чемно вислухала мене, як товариша, а потім, «не виряджаючи в тоги», дала мені ПО-СОЛДАТСЬКІ чоловічий коментар на цю тему.
«А що нас сповідати», «У нас від першого до останнього поверху у всіх будинках у селищі ми один одного сотні раз уже сповідали, і кожний знає, яка в сусіда білизна, тому що один з одним уже багато раз спали», «немає секретів у СРСР і нема чого нам сповідатися».
Проте, я помітив, що люди, подорожуючи потягами, нічого іншого не роблять, як, лише тільки знайдуться «вільні вуші», починають розповідь, а точніше, «сповідь» ПРО УСЕ СВОЄ ЖИТТЯ. Починаються сльози розтрощення, співчуття і навіть спроба «відпущення гріхів» з боку співрозмовників. Механізм відомий і в інших країнах, але тільки там, де немає транссибірської магістралі, такі багатоденні сповіді неможливі. Я в таких теж брав участь як німий свідок. Ця моя розповідь також є частиною цієї транссибірської традиції. Думаю, що, читаючи її в потязі, можна одержати самі адекватні відчуття.
2. Подарунок для черниці
Повертаючись до Галини Михайлівни, потрібно визнати, що нашій сестрі Стефанії удалося знайти ключ до її серця. Наша сусідка скептично поставилася до чернечого одягу, до всіх головних принципів віри. У духовних обітницях також не вбачала нічого надприродного. До священиків і до сестер-черниць зверталася завжди на «ти». Проте, коли її улюблену Стефанію забирали в Польщу «на навчання у вузі», Галина дала слово, що «сповідатиметься» і навіть спробувала встигнути до від'їзду сестри.
Така це була людина, Галина, «військова людина».
Вона ще раз стримала слово, коли передчасно вмерла її 35-літня дочка, інвалід. Та просила маму завжди запрошувати священика на колядки, допровадити двох її дітей до сповіді і до причастя.
Я був дуже зворушений, коли, освятивши їхній будинок, раптом побачив, як Галина, стоїть «в стійці струнко» перед великим портретом Ірини, істерично голосно «рапортує»: «ІРИНА, Я ЦЕ ЗРОБИЛА, ТИ ЗАДОВОЛЕНА?»... Був рік 1996. Діти були ще занадто малі, щоб виконати другу частину обітниці. Однак, вона вечорами молилася разом з ними і сміялася, коли маленька Катя, схопивши посередині гри старшого Олега за шию, била його головою об підлогу, спонукуючи до виправлення словами: «молися, дурень»!!!
3. Щоб порадувати дочку
У січні 1999 року в Батайску знаходився єпископ з Саратова, німець Клеменс Пїкель. Галина Михайлівна під керівництвом сестер сама учила катехізису двох сиріток Олега і Катю і за руку привела їх на сповідь. Діти підросли, і на них приємно було подивитися. У мене не було сумнівів. Галина Михайлівна в черговий раз стримала слово, що дала дочці. Привела до сповіді своїх онуків, хоч офіційно невіруюча.
Душу цієї жінки для мене назавжди залишиться таємницею, і я ніколи не довідаюсь, чи були її зауваження про «російського брата» професійним секретом, яким вона по-дружньому поділилася, життєвим досвідом, чи просто жартом.
Майже в кожній казці є половина правди, тому, напевно, незважаючи на безліч жартів на тему сповіді, росіяни будуть розповідати один одному секрети, і сповідь залишиться одним із самих таємничих і улюблених Таїнств, хоча його розуміння, оригінальний локальний зміст, безсумнівно, відходить від того, що офіційно проголошує католицька доктрина.
4. Сповідь по-вірменськи
У Ростову-на-Дону я помітив інший підхід до цього Таїнства. Там велика частина парафіян - вірмени. Як я вже згадував, для мене вони являють собою наочний урок про людей із Близького Сходу. Їхній зовнішній вигляд, спосіб життя, світогляд дозволяють мені краще зрозуміти події, описані в Біблії. Вони з підозрілістю дивилися на «російських католиків», коли помітили, що ті мало сповідаються, але причащаються часто. Незабаром я помітив, що в їхній традиції всякий раз перед Причастям сповідатися. Я також зрозумів, що для деяких з них сповідь має більше значення чим Євхаристія, і необов'язково бути на Святому Причастю. Найважливіше: «швидко посповідатися» і... вискочити».
II. НА САХАЛІНІ
На Сахаліні, як я вже говорив, виникла інша проблема, оскільки Японія і Корея, захоплені (подавлені) достатньою кількістю місіонерів зі США чи країн Заходу, до євхаристичної катехизації і підготовки до сповіді, як і до самої сповіді, відносяться скептично. На сповідь на Сахаліні люди приходять раз у рік перед Великоднем а а потім спокійно весь рік приступають до Святого Причастя, зовсім безтурботно. Довгий час я дивився на це осудливо, і мене підмивало сперечатися з моїм улюбленим попередником о. Бенедиктом Звебером. З іншого боку, хоча юридично його вже два роки не було в приході, він усе-таки залишався настоятелем, а я був тільки адміністратором, що породжувало нежартівливу головоломку: як оздоровити ситуацію, не похитнувши привселюдно авторитет шановного умираючого священика, а також його попередників з Південної Кореї чи сусідів із Владивостоку, Хабаровська і Магадана, що увесь час вели душпастирство в «західному стилі». Думаю, що я багато чого зробив; чого мені це коштувало, один Бог знає. Досить сказати, що коли ми закінчили будівництво костьолу, і американці знайшли заступника для вже померлого о. Бенедикта, той у своєму привітальному слові запевнив парафіян, що не буде гратися в «створення польського приходу», і, таким чином, усунувся від моєї таємної дипломатії. Я упевнений, що донині на Сахаліні Таїнство Сповіді розуміється і дотримується лише частково, а поняття про Євхаристію носить протестантський відтінок.
Люди приходять «з поваги» до Таємної Вечері, про реальну присутність Бога, утім, догадуються, але їх це мало хвилює.
Мені довелося чимало потрудитися, щоб у каплиці, а потім у костьолі не розмовляли.
Коли на Різдво чи Великдень у каплиці влаштовували яку-небудь «вікторину», чи інші розваги, Святе Причастя залишалося в Дарозберігальниці, і Господові Ісусу, як я думаю, було там сумно.
III. КАМЧАТКА
Моєю першою старостою на Камчатці була пані Ганзеєва, очевидно татарка. Вона полюбила католицьку церкву, оскільки у Владивостоці жила її мама, і там вона зіткнулася зі згаданими американськими місіонерами. На хорах костьолу, а точніше, на узвишші була влаштована кімнатка для сповіді з лампочкою зовні, котра сигналізує, що усередині хтось є, або, що сповідь уже закінчена, зміною кольору червоного на зелений. У цьому полягала свого роду інтрига, і, незважаючи на безліч застережень проти катехизації, в такий спосіб у Владивостоці вдалося перебороти «ембарго на сповідь».
Легенди на тему сповіді, розповсюджувані на Камчатці, мали своїм наслідком те, що перш, ніж я встигав почати катехизацію, уже шикувалася черга на сповідь. Схоже на те, що жінки хотіли поскаржитися священику, а мій попередник з Магадану був настільки терплячий, що вислухував їх годинами, і тепер від мене очікували чогось подібного. Тим часом, сакраментальне життя моїх камчатських парафіянок не було відрегульовано, і коли я пояснив їм необхідність церковного шлюбу перш, ніж можна буде просити про сповідь, вдалося остудити запал багатьох «ентузіасток сповіді».