Моя Японія
Восени 2002 після виселення з Росії, майже два місяці провів я в приході святого Вікентія а Пауло в місті Квасаки.
Це прихід французьких місіонерів, що належать до руху Прадо. Вони пропагують працьовитість, і самі живуть на зразок робітників.
Перед виселенням, і відразу ж після виселення я знайшов притулок на Матсубара в приході голландських місіонерів з дивною, що погано запам'ятовується назвою. Вони орендували тоді старий особняк світським місіонерам Японії (JLMM), на одній площі із приходом перебував видавничий будинок „Oriens”. Двічі відвідував я околиці Сендай північніше Токіо. В парафії Куджи поблизу Хачиноэ провів я три дні в приході старого швейцарського місіонера.
Тиждень спостерігав я життя католиків у приході Імоте, де трудиться польський домініканець.
Один тиждень провів я на півдні країні. Познайомився трохи з визначними пам'ятками Нагасакі й Хакате тобто Фукуока.
В Фукуока я гостював у сестер візи танок, в Нагасакі у мексиканського Єзуїта дон Антоніо Агіларес.
Три дні жив я біля підніжжя священної гори Фуджі, беручи участь у зборах єпархіального кліру єпархії Йокогама.
На Університеті «Софія», зустрівся мені Єзуїт о. Юзеф Облонк.
Три місяці, це напевно занадто мало, щоб робити серйозні висновки, однак з перспективи чотирьох років я збираюся висловити всі думки, які народжувалися тоді в голові й донині стирчать як скалка.
Вікентій а Пауло
Кавасакі розташовано на половині шляху між Токіо і Йокогама. По суті, це пригород цих двоє великих агломерацій. Подорожуючи електричкою, не завжди помітиш те місце, де кінчається Токіо й починається Кавасакі.
Живе тут більше мільйона населення, і завжди місто значилося центром важкої промисловості й тому брудним. У приході на Шимошинде-Осада всі книги й літургічний одяг просочені товстим шаром пилюки.
Прихід побудований з модрини й має багато щілин, через які проникає всюдисущий пил.
Вулиці, однак, останнім часом уподібнюються по красі й чистоті до столичних стандартів. Так само як і в столиці, поруч із великими будовами зустрічаються квартали малюсіньких приватних домоволодінь. У цих кварталах проіснували типові азіатські, стихійні ринки, прямо на вулиці. На одному з таких ринків забезпечується французький місіонер польського походження, місіонер Прадо Едуард Бжостовський. Відповідно до харизми ордена не має він ніяких розкішних предметів в будинку. Колись працював він на заводі, але тепер у нього солідна японська пенсія. У нього три старі іржаві велосипеди, один улюблений мопед, якому років тридцять. Прихід розташований на окраїні Кавасакі в безпосередньому контакті з Йокогама. Один раз взяв мене на 10-ти хвилинну прогулянку на велосипедах і показав промзону, що примикає до Йокогаме. Звідти можна було побачити чітко Океан і штучний острів на який перенесли металургійний завод, що раніше забруднював місто. Бачили ми теж американську військову базу.
Я попросив показати мені інтернет-клуб. Нам довелося проїхатися в центр міста поблизу ЗД. Схоже що більшість японців користується інтернетом вдома.
Ми знайшли три точки. Одна в кафе, де було дешево, але більші черги й примусова годівниця. У двох інших точках треба було платити 380 ієн за годину користування інтернетом, а значить 3 долари із хвостиком...
Отець Едуард не блищить харизмою місіонера або хоча б настоятеля. Він мастистий чернець у стилі Прадо.
Його харизма це творчість. Видає книжки, проповідує багато по запрошенню в різних монастирях. Іноді більше тижня немає його в приході й тоді безтурботно кидає він все, знаючи, що украсти нема чого. Хто хоче, зайде, помолиться, прибере будинок.
Протягом 30-ти років він пам'ятає тільки три крадіжки. Догадується, що напад зробили «не японці» а якісь приблудні гостарбайтери, число яких помітно росте...
Конструкція храму дуже проста й по-японськи зручна до використання у всяких випадках життя. Солідні балки з модрини створюють кістяк молитовного залу й житлових приміщень, розташованих у східному крилі будови й на другому поверсі.
Житлова й молитовна частина приблизно однакових розмірів. Половина молитовного залу має звичайну підлогу з дощок і нагадує велике фойє, що у роки проспериті видимо теж відігравало роль основного нефа. Тепер кількість парафіян настільки зменшилася, що у фойє люди п'ють чай після служби. Іноді переселяються в другу житлову частину будинку, щоб обговорювати плани на майбутній тиждень.
Підлога в молитовному залі з еластичної рисової соломи «татамі», на якому стоять ослони для парафіян. Деякі з них традиційно сідають прямо на підлозі.
Обидві половини будинку мають однакові розміри 6 на 10 метрів. У мене створюється враження, що передня частина будинку добудована пізніше. Колись працювали отут три священики, і відвідувало більше сотні людей. Нині на службі присутні не більше сорока людей, і всі вміщаються в старій частині храму. Цей зал має розміри 6 на 6., простора вівтарна частина, прямо над нею на другому поверсі кімнатка священика. За вівтарем закристія й кімнатка для гостей, кухня, душова, всі три дуже маленьких розмірів.
Площа навколо храму маленька. На ній малюсінький, що вріс у землю грот Лурдської Богоматері трохи прикритий карликовою смоківницею, що у рік мого приїзду, дала перші плоди.
Служби серед тижня священик веде в одній з підсобних кімнат спеціально для цього обладнаної розміром у два шматки татамі. Вівтар у формі столу для чаювання. За ним священик сідає й веде молитву, не піднімаючись. На цих будніх месах буває максимум двоє парафіян: черниця пенсіонерка й сусідська вдова.
Із числа прихожих по воскресіннях кілька кореянок, трохи «латиносів», вірніше японців, що повернулися з еміграції в Америці Латинській. Вертаються вони по економічних мотивах, однак батьківщина зустрічає їх скоріше як чужих і тому католицька церква для них це єдине «рідне місце» на цій землі, що нагадує країну в якій вони росли створювали родини, але через брак перспектив гідного життя повернулися в країну предків, про яку раптом стало відомо, що вона дуже багата. На службу всі відвідувачі приносять невеликі «тормозки», якими за чаюванням діляться з усіма.
Дивує спосіб, як підносять вони свої скромні дарунки. Вони завжди прекрасно оформлені, від душі, у цікавих коробочках, кожна порція їжі у своєму окремому пакетику. Ідуть після служби не поспішаючи, що не типово для метушливих японців. Для них явно прихід і спілкування це свято душі.
Я примітив у гущавині старих дві молоді пари з дітьми. До молоді віднесу одного дивного типа у віці років 50, що споконвічно здався мені одним з лідерів, але тільки потім мені пояснили, що він простий катехумен, що ретельно готується до хрещення от уже 5 років. Типова для Японії ситуація, коли бажання пізнати Христа набагато сильніше бажання прийняти Його і Його навчання шляхом хрещення.
Всі парафіяни мають під час служби листівки, на яких крім читань запропонованих на дану неділю ще й варіанти пісень. Під час проповіді не можливо спати. Отець Эдвард прогулюється між рядами, і змушує всіх брати участь у своїй проповіді, називаючи по імені від часу до часу «співрозмовників». Таке враження, що ми потрапили на урок релігії для школярів.
Деякі парафіяни приходять із зошитами й роблять собі замітки із приводу проповіді. Після меси за чаюванням будуть з'ясовувати незрозумілі для них місця.
Не маючи органіста, священик натискає на кнопку програвача й на початку служби чутні дзвони а потім у потрібний час, передбачені на цей день пісні.
Одна з лідерів приходу Сузукі-Сан прийшла до Бога після 70-ти років. Двічі серед тижня робить священикові тормозок.
Середній вік парафіян 60 років.
Дивлячись на цей прихід, я одержав враження військового кореспондента, що спостерігає результати стихії. Начебто хтось забрав душу цієї громади. Правда трапляються десь у Токіо громади, по кілька тисяч віруючих, але в глибинці не рідкість костьоли, де в неділю приходить 10 чоловік, переважно літнього віку. Служать їм такі ж глибокі старі. Життя жевріє, але як лампадка без масла, ґнотик незабаром потухне.
Отець Едуард планує знести стару будову й на її місці поставити сучасний, догадуюся, крихітний прихід. Парафіяни не дуже рвуться допомагати йому, але, знаючи його завзятість, догадуюся що намічена мета буде досягнута. Японці майстри зносити будинки й майстри їх заново за лічені хвилини зводити. Це їхня стихія, вони божевільні на цьому. Я чув, що трапляється зносити надсучасні будови буквально в кілька років після їхнього створення, так планувалося зокрема зробити із численними стадіонами, побудованими з нагоди проведення чемпіонату світу з футболу. Ніхто сильно не плаче коли валить пам'ятник. До цього привчила японців заколотна природа.
Боюся що схожий підхід у багатьох до власного й чужого життя.
Матсубара
Костьол у Матсубара, це як догадуюся північний захід Токіо, новий. Саме такий про якого ймовірно мріє о. Едуард.
Можу уявити, що років десять на Матсубарі стояв костьол схожих обрисів як у Кавасакі, втім, саме так повинні були виглядати костьоли на Сахаліні, яких знімки доводилося мені не раз розглядати в роки мого служіння на Острові.
Такі обриси зберіг і англіканський храм у самому центрі Токіо по близькості величезної телевежі й імператорського Палацу.
Стильні дерев'яні крамнички додають смаку. Ти переселяєшся раптом в іншу епоху. Схоже й на Матсубарі в древньому парафіяльному будинку біля храму. Дизайн першого поверху відносно сучасний. Однак кухня подібна на ту, що бачив в Кавасакі дуже скромна й устаткування допотопне. Такими є кімнатки на другому поверсі підготовлені для студентів і гостей. Парафіяльний будинок орендував протягом декількох років Рух Японських Мирян Місіонерів в особі о. Мичитака Ямагучи, у народі просто Така.
Ми познайомилися восени 2001 у Хабаровську.
Така приїхав нанести візит своїм підопічним, волонтерам, мирянам, що трудяться у відділенні благодійної організації Каритас Японія в Іркутську й у Хабаровську.
Я просив його взяти під піклування мою місію на Сахаліні, і він охоче погодився, направивши до мене органістку Секо Такахасі, для того, щоб раз на місяць відвідувала острів. Тепер я відвідав Його.
Щорічно Така збирає від 5 до 10-ти світських кандидатів, яких навчає різним предметам корисним у місіонерстві. Це переважно безробітні студенти католики. У цю групу попадають також сестри черниці. На завершення курсів у серпні місяці відбувається незвичайна місіонерська практика в Китаї. Купують собі туристичні візи, і кожний з них одержує завдання відвідати кілька точок, у яких проживає католицьке населення. У кожного в кишені 100 доларів і вони повинні вижити на ці вбогі гроші. Їхнє завдання полягає в тому, щоб розшукати католицькі храми й зробити максимум корисних спостережень, якими після повернення будуть ділитися.
Непогана школа життя. Мені довелось у такий спосіб виживати в Пекіні. Хочу підтвердити, що це непросто, але сильно надихає. Місіонери вибирають собі місце призначення із числа декількох азіатських країн. До самих складних зараховують Непал, у числі самих приємних місіонерських точок значиться Камбоджа.
Під опікою світських місіонерів перебуває ще Палау, Східний Тимор, і звичайно ж Сибір.
Наскільки це складний вибір, нехай свідчить приклад Східного Тимора, де юним світським місіонерам доводилося трудитися в умовах воєнного стану, але вони не залишали цієї місії. Я чув, що вони навіть голодували. Від голодної смерті врятувала їх нібито солона корейська капуста «кимчи», що їм дарували американські солдати.
Жаль слів коментарю, коли зрівняти наш польський досвід світського місіонерства.
Майже мільйонна громада католиків Японії дає кошти й відправляє місіонерами своїх юних мирян. 35 мільйонів практикуючих католиків з Польщі поки нічого подібного не вживають. От такий собі натяк, по ходу справи.
Секрет напевно криється в неймовірних організаційних здатностях японців і дисципліні праці.
Я чув жарт, що два директори підприємств по виготовленню годинників зустрілися на якійсь міжнародній нараді для обміну досвідом. Був там теж японець і росіянин. У ході бесіди з'ясувалося, що масштаби виробництва схожі і раптом росіянин запитав японця, скільки ж робітників працює на підприємстві, здивований Росіянин почув що сім!
У Росії на схожому підприємстві трудилося 1000 чоловік, у тому числі багато чиновників, не став, однак російський начальник признаватися в цьому й на зустрічне питання про те, скільки ж співробітників він має, відповів японцеві, що в нього працює вісім чоловік.
Наступного дня друзі зустрілися, і росіянин помітив японця в незвичному образі втомленої й не до спавшої людини. Запитавши зі співчуттям про причину такого стану, росіянин почув зворушливу відповідь: «Я всю ніч намагався зрозуміти, навіщо тобі цей восьмий».
Юнаки миряни, японські місіонери, загартувавшись після дворічного контракту, продовжують його або ж вертаються у звичайне життя. Шукають роботу зі своєї професії, заключають шлюби й ведуть життя рядових японців, при чому досвід місіонера дає їм привід вважати себе повноцінними католиками. У Японії не можна бути просто католиком. Всі католики Японці це дуже сміливий народ, що з турботою дивиться на потреби всесвітньої церкви і якщо комусь не вдається потрапити активним місіонером, своїми пожертвуваннями підтримують багатьох місіонерів і їхні проекти зокрема на Філіппінах, які вважаються повністю католицькою країною.
Хачиное
У Хачиное мені зустрілися канадські Урсулинки. Здається чотири сестри. Всі вони привітні. Ми спілкувалися по-французькому, і я зміг багато чого для себе корисного довідатися. Канадці, виявляється, сміливі й численні місіонери в Японії. Цей феномен легко зрозуміти якщо подивитися на карту світу. Дивлячись з боку японських островів і узявши до уваги що остров'яни основною стихією, що годує їх вважають океан, легко уявити що найближчими сусідами по океану є для них жителі західних узбереж північної Америки зокрема канадці.
Ще один привід, для якого єдиними партнерами на міжнародній арені для Японії виявилися Американці це результати війни, після якої японців не переносять в Азії. Зносини з Росією ніякі через Курильські острови. Напруженість у відносинах з Китаєм і Кореєю не знімається через Ясукунське Святилище, у якому щорічно 15-го серпня чергові правителі приносять честь і шану загиблим на війні мілітаристам, яких в Азії вважають військовими злочинцями. Для японців вони й надалі герої.
Не дивно, що англійська мова і європейська культура користується надалі більшим інтересом. Черницям католичкам японці з більшою охотою довіряють на виховання своїх дітей, починаючи із садка. Плата в католицьких школах дуже висока, але це нікого не зупиняє. Вважається престижним, вчиться саме в «західних школах». Сумно, однак, що християнство ніяким образом не проникає в серця студентів. Відсоток навернень мінімальний. Вважається актом зрадництва навернення до Християнства й хрещений японець, і надалі неповноцінний японець у народі. Такі існують марновірства, що цілком нагадують відношення євреїв до християнства.
Японці у своїх віруваннях дотримуються древніх традицій, яких у побуті сильно не афішують, і вважається некоректно запитувати про віру.
При кожному приході в Японії діє католицька школа або садок, і це є основною статтею доходу в приході. Самими прибутковими є, однак католицькі Університети й саме там відбувається найбільша кількість навернень.
Японці метушливі настільки, що питання душі майже їх не стосуються. Приводить їх це до стану перманентної депресії, особливо страшно дивитися на людей позбавлених праці. Ті найчастіше йдуть у суїцид, іноді плануючи через інтернет групові самогубства.
Сендаї
Сендаї це столиця єпархії на північ від Токіо.
Повіз мене туди о. Чеслав з Юмоте. Його прихід славиться гарячими джерелами. У ванну попередник о. Чеслава провів гарячу лікувальну воду, тому я міг користуватися лікувальною купальнею безкоштовно протягом тижня. Я цьому як дитина радів.
Більшість клірів у цій єпархії, включаючи єпископів, у недалекому минулому знаходились в домініканському ордені. Останній єпископ домініканець був теж з Канади, умер у вісімдесяті роки. Заслугою цього ієрарха була організація історичної поїздки понтифіка Іоанна Павла Другого в Японію в 1981 році. Виявляється, що Папу запросили як церковна, так і державна влада, але, схоже, що куртуазний крок ніхто не розглядав у всерйоз. Папа, однак, був настроєний серйозно зробити цей візит, і дивувався, що до останнього моменту ніхто не ворушиться й ні про що не сповіщає в плані організації події.
Один домініканець прокоментував поводження японського єпископату словами: «вони люблять ходити по кам'яних мостах», а це значить ні більше, ні менш, «не витикатися й не лізти на небезпечні кроки»
Були часи в Японії, коли навіть сама велика дорога з Кіото в Токіо мала сотню переправ, тому що з оборонних міркувань не будувалися мости.
Понтифік викликав до себе у Ватикан канадського домініканця й став квапити до дій. Єпископи заворушилися, і історична подія взимку 1981 року відбулося. Коротка подорож Папи Войтили в країну висхідного сонця прокотилося луною позитивних відлунь по всьому світу.
Отець Чеслав показав мені всі ці події на відео, тому що була в нього касета із записом всіх етапів паломництва.
У ті роки Польща була в розпалі «серпневих подій», ми поляки, минулого в ці хвилини, начебто в сні знайденої тимчасово волі говорити про все відкрито й усе домагатися однак про паломництво телебачення сповіщало нас мало, відео засоби були занадто убогими щоб забезпечити пряму трансляцією й лише у зведеннях новин показувалися короткі сценки зустрічі з імператором, візиту в Хіросіму й спілкування зі старим отцем «Зено» тобто легендарним францисканцем Зеноном Жебровським, якого японці при житті вважали героєм націй і святою людиною. Був він одним з п'яти перших супутників святого Максиміліана Кольбе, що приїхав у Японію в 1933 році.
Зі слів о. Эдварда Вжостовського довідався я, що Папа мав зустріч із молоддю, на якій саме він, о. Эдвард повинен був бути перекладачем. З моменту, однак, коли понтифік познайомився ближче з рідним братом ольштинського (місто Ольштин у колишній Східній Пруссії, нині польське воєводство на півночі країни) єпископа Облонка Юзефом, подружилися настільки, що понтифік брав із собою скрізь досвідченого Єзуїтського ченця, користуючись його перекладами. Эдвард шкодував, що не дано було йому цього робити на молодіжній зустрічі, тому що за його словами Понтифік поводився дуже спонтанно, і не всі папські жарти усвідомлювали юнаки через мало гнучкий переклад.
Знаючи в живу здатності Бжостовського смішити публіку, я не сумніваюся, що він міг переводити Папу краще, ніж це насправді мало місце.
З іншого боку, дано мені теж було поспілкуватися зо. Юзефом і я поспілкувавшись із ним а потім листуючись із ним я зрозумів, що цей високо ерудований чернець має в статку смиренності й природної доброти якою перевершує о. Эдварда й міг запросто «купити» понтифіка своїм теплим слов'янським характером. (Складаючи мою розповідь про Японію, довідався я, що о. Юзеф улітку 2006 по дорозі з Токіо, помер у Римі, очікуючи літак у Польщу).
Дуже сильно запам'яталися мені сцени з фільму про візит у Нагасакі.
Місто в якому сніг падає вкрай рідко цього разу в лютому місяці було у снігу й нічого не можна було поробити, народ сильно мерзнув тому що заплановано було рукоположення у священики великої кількості юнаків на площі біля кафедрального собору. Папа зізнався, що ніколи в житті не замерзав настільки сильно під час меси.
Проходила вона в декілька сотнях метрів від епіцентру спалаху ядерної бомби скинутої американцями 9-го серпня 1945 року. Величезні сніжинки перекривали запис на екрані. Я звернув увагу на те що під час літургії Папа виглядав молодцем, дійсно « супер-стар», як його спочатку до замаху називала світова преса.
Два костьоли обслуговуються о. Чеславом, дісталися йому в спадщину після молодого священика японця, що став співробітником курії. Чеслав очікував, що звістка про мій приїзд «сільською поштою», дійде до курії й молодий попередник приїде до нас, із цікавості. Це могло стати приводом для переговорів про моє працевлаштування у єпархії. Чеслав дійсно відчув моє положення й бажав допомогти, тим чим міг. Брав мене щодня на тривалі піші прогулянки по околишніх пагорбах. Під час прогулянок показував мені частенько випадково зустрінуті чорні таблички й написані на них від руки масляною фарбою уривки з біблії. Відповідно до його думки цією справою займається деяка секта на зразок Свідків Ієгови. Хто конкретно, не міг сказати. Я сам по собі подумав, що це могли бути теж «Какуре Киришитан», тобто підпільні християни, яких пристойна кількість збереглася ще з епохи перших місіонерів і гонінь часів святого Франциска Ксаверия. Ці люди зберегли донині деякі латинські й португальські молитви в перекрученій формі оригіналу записаного ієрогліфами.
На відміну від трудоголика о. Эдварда Бжостовського, Чеслав завжди мав час для спілкування й нікуди не квапився, мені прийшовся до смаку його флегматичний темперамент. Видно було, що майстром на кухні він не є, але щодня дивував мене якимсь вегетаріанськими сюрпризами.
Згодом довідався я що цей мовчун є легендою серед місіонерів як самий успішний катехезатор у середовищі безбожників, що попросили про вінчання по католицькому обряді.
Варто відзначити, що в Японії католицьким священикам дозволяється благословити пари «нехрещених» японців, якщо раптом будуть просити про це. Особливість місцевої культури в тім, що не існує якись надихаючий звичай весілля, і місцеві люди, полюбивши європейські весілля, в обов'язковому порядку шукають європейця, який би забезпечив їх гарним обрядом. Для японців нічого соромного в цьому нема, підхід до обряду чисто прагматичний, але вмілий пастор або священик має підходящий випадок поспілкуватися із закоханими, і продовжувати контакт після весілля, доводячи справу до хрещення. Саме о. Чеслав славиться тим, що за своїх 20 років роботи в Японії з нагоди весілля охрестив рекордну кількість, кілька сотень пар.
Отець розповів мені, що пізно приїхав у Японію. Йому виповнилося 40 років, і він не переносив місцевий клімат настільки, що головні болі доводили його до божевілля. Він був готовий вертатися, але раптом болі припинилися, і стало очевидно, що Японія стала другою батьківщиною для нього.
Під час відвертих бесід о. Чеслав ділився зі мною своїми проблемами на тлі недорозуміння між польськими домініканцями й канадськими, які, виступаючи в ролі засновників місії, і донорів у плані коштів поводилися, завжди зарозуміло вважаючи поляків «молодшими братами», неповноцінними в плані самостійності прийняття рішень.
Кілька разів траплялося, що канадці принципово гальмували проекти поляків про реконструкцію церков, які потребували цього.
У моє перебування тайфун сильно ушкодив один з його храмів, і ця обставина змусила «начальство» поворухнутися. Обидва храми представляли собою картину забутих і вщент зруйнованих будов, у яких явно в минулому кипіло життя й нині тільки ностальгічна луна й боязкі спроби Чеслава повернути цим приходам загублену пишність.
Картина схожа як у о. Эдварда Бжостовського...
По буднях людей дуже мало. Серед постійних відвідувачів впали мені в очі «двоє сліпих». З'ясувалося що це дивна пара. Колишня черниця, на пенсії, що попросила в начальства дозвіл піти з монастиря й одружитися з осліплим старим, якого щодня водить у храм. Ця жінка любила після служби подовгу гомоніти, і о. Чеслав не все переводив, коментуючи лише, що жінка іноді впадає «у транс», забуваючись серед слів, що співрозмовникові це можливо не цікаво. Я зрозумів наскільки уважною й терплячою людиною є Чеслав, дозволяючи своїм парафіянам на такі довгі й порожні бесіди у своїй присутності.
Зрозумівши, що молодий священик, «куриаліст» до нас не приїде, ми самі поїхали до нього. Довідалися, що єпископа немає в Сендаї й, що ніяк я їм у єпархії не потрібний, поїхали ще відвідати домініканський храм у північній частині міста.
Обидва храми нагадували мені віддалено костьол на Матсубара й нашу семінарську каплицю в Бєлостоці. Більшість нових церков у Японії має «амфітеатральний» стиль. Ряди ослонів як у кінотеатрах спускаються долілиць до вівтаря, і вівтар піднімається в такий же спосіб убік дарозберігальниці й жертовника. Невід'ємною частиною оздоблення храму завжди є кондиціонер.
Канадець із другого храму прийняв нас на кілька хвилин але не виявив ніякої співучасті в моїй долі, хоча брати по ордену й не бачилися напевно пів року, приймав нас із посмішкою «як повітря». Виявившись на вулиці, я зітхнув з полегшенням. Чеслав теж був явно радий, що формальність виконана. «Це їхній стиль», сказав, «устромлять ніж у спину, посміхаючись»!
Приїхали ми туди автобусом, довго блукаючи, повернутися вирішили на метро. Масштаби метро як у столиці але подорожуючих мало. Чеслав сказав, що місцеве метро виявилося збитковим.
По вечорах Чеслав допомагав мені малювати ієрогліфи й робив це щиро на відміну від Эдварда, якого мої боязкі спроби навчиться японському, виводили з терпіння.
Чеслав підбадьорював мене й помітив, що легко справляюся, у той же час Эдвард стверджував, що вчиться японській мові, після 35 років нісенітниця.
Із числа всіх канадців батько Чеслав хвалив одного ченця полукровку. На половину індіанець прикутий до інвалідної коляски постійно перебуваючи в будинку з радістю, приймав відвідувачів і в такий спосіб проробив велику місіонерську роботу.
На свято Божої Матері Розарію Чеслав улаштував мені сюрприз. Забрав до двох колег канадців і разом одною машиною продовжували ми подорож на північ до черниць самітниць.
Вони до служби послухали мою розповідь. Перекладачем був один з канадців здорово здивований тим що «поляк по-французькому, говорити може».
Я був натхнений зустріччю. Черниці принесли гітару й після декількох пісень зіграних мною, чемно вирішили подарувати мені інструмент, але я відмовився, адже в моїй циганській долі інструмент міг бути тільки перешкодою.
Сибуя
На станції метро , у кварталі про назву Сибуя перебуває правління Домініканського Ордена Японії.
Запросив мене туди о. Павло або Ярослав (по паспорту), Яноцинський. Саме він розповів мені цікаву алегорію про єпископів, що ходять по кам'яних мостах. У деяких ситуаціях він був зі мною відвертий як о. Чеслав, але найчастіше сприймав мене з висоти точно, таким чином, як о. Эдвард, уважаючи малим дурним кошеням. Втім, сам шкодував, що саме так сприймають поляків канадці, але не стримався бути таким зі мною.
Один раз виставив на ризик свої відносини із провінціалом-японцем, що скептично сприйняв ідею моєї присутності в приході як проповідника, щоб досягти мети, запросив він мене попередньо на вечерю з співбратами, після чого ми повечеряли всі разом.
Мовою спілкування крім японської був французька, знання якої в черговий раз виручило мене. Отець Павло явно радувався атмосфері співчуття, що створювалася, але далеко не дружбі. Спасибі й за це.
Павло організував мені культурну програму, водячи на всякого роду виставки. Скажу чесно, напружувався сильно, він же повіз мене до Чеслава, але очікував напевно більшого. Я не потрапив на недільну проповідь, заблудившись серед осіннього мороку. Очікувалося що проповідувати буду на вечірній службі, однак спізнившись на зустріч «біля собаки» довго шукав я дорогу й нарешті повернувся ні з чим на метро пошкодувавши грошей на таксі, адже так я б потрапив точно в потрібен мені костьол.
У цей вечір я потрапив у немилість і о. Эдварду, що був розчарований пропозицією Яноцинського й усіляко тяг мене на якийсь мітинг, організований комуністами. Эдвард уважав, що тільки в такий спосіб я зможу зрозуміти душу японців. Сильно відіпхнув він мене такими судженнями. Не перший вже раз учив мене речам, які неприйнятні душі рядового поляка патріота. Часом думаю, він навмисно тяг мене на розмови, у яких комуністи на його погляд були чимсь на подобу проповідників добра й миру. «Дитяча хвороба» всіх французів, думав я сам по собі, намагаючись виправдати його наївність.
Чаша пролилася, коли декілька разів о. Эдвард відкрито розпоаві щодо своїх поїздок у Польщу коли спецслужби явно зажадали від його одкровень про польських політиків, що попросили в Японії притулок, з якими він спілкувався. Один з них на прізвище Голембієвський просив допомоги о. Эдварда одержати канадську візу. Питання тяглося довго й людина покінчила суїцидом.
Отож ми ненавмисно торкнулися загальної для нас обох історій. Я не можу сказати, що о. Эдвард був по тій же самій стороні барикади. Мені здалося, що він справно «стукав», у надії, що цим заробить собі безперешкодний пропуск на батьківщину предків.
О. Эдвард, що прийняв мене у свій будинок по по-братньому відштовхував, однак, своїми настирливими ідеями й лідерськими аспіраціями. Не міг я уникнути думки, що мене зомбують і одночасно побічно виштовхують із країни, говорячи, що робити нема чого, у місіонери я не годжуся.
У той же самий час стали надходити з Польщі тривожні електронні листи від брата про хворобу мами.
Отець Яноцинський саме планував забрати мене в гори, коли мене остаточно переконали в тім, що треба купувати квиток і вертатися в Польщу. Павло організував поїздку таким чином, що замовив мені й допоміг оплатити в банку квиток, що попередньо по інтернету оформила моя помічниця Секо Такахасі.
Ми цим зайнялися біля підніжжя гір, де розташувався дивний храм у виді чудової вежі. Зайшовши до нього ми помітили що це своєрідний багатоповерховий цвинтар для людей загиблих у залізничних й автокатастрофах. Порох загиблих зберігався в стерильних приміщеннях, що нагадували більше архів, ніж цвинтар. На останньому поверсі, на який ми піднялися ліфтом, були три каплиці: Дзен-Буддійська, Синтоістська й Християнська. Бачив я теж ченця, що молиться. Він підійшов до полички з порохом, відкрив дверцята, поставив миску рису, пахощі, вдарив в долоні, поклонився душі небіжчиків, закрив шафку й неспішним кроком вийшов.
Відповідно до слів о. Павла, такі послуги, покладені на родичів, вони ж делегують ченцям, добре їх оплачуючи. Вони ж справно все виконують.
Камакура-Монтана-Офуна
Дивно містичною й частково пророчою була моя зустріч із сестрами візитанками в монастирі на Монтані в древній столиці Японії-Камакура.
Колись у дитинстві я читав про підвішені колійки, що подорожують у повітрі, втім проїхався в Закопане на фунікульорі, отут однак у якості метро, на продовженні звичайної Залізниці зустрілося мені щось неординарне, але для японців зовсім звичне.
Після подорожей надшвидкісним Синкансеном це був черговий сюрприз.
Так я добирався з Офуна до Монтани до сестер, які багато років трудяться в Хабаровську й частково оплатили мою подорож у Японію. Це був мій борг поїхати туди й сказати спасибі моїм спонсорам.
Сестри запрошували мене ще в Моорі по близькості Токіо й у Фукуока, а виходить, я був їм добре відомий по розповідях наших хабаровських візитанок.
Цей орден виник, здається в Лос-Анджелесі. Ідея про створення такого ордена спала на думку одному французькому місіонерові, що згодом став єпископом у Йокогама. Я не встиг простудіювати всі листівки подаровані мені в Монтані. Пам'ятаю лише по розповідях сестер, що побажав він створити орден, який би опікував японських емігрантами, що по бідності у великій кількості переїжджали з Японії в Америку.
Останні роки життя цей єпископ інвалід користувався інвалідною коляскою.
Умер зовсім недавно, що свідчить, яким молодим є створений ним орден. Я помітив у генеральному будинку сестер візитанок велику кількість літніх сестер. З однієї сторони не секрет що японці довговічні й коли якась сестра надходить у віці 50-ти років, немає в цьому нічого страшного, але з іншого боку, безсумнівно, криза віри споживчого суспільства торкнулася і японських католиків, негативно впливаючи на кількість покликань.
Після вечері в аудиторії зібралося на зустріч зі мною порядку 50 сестер. Переводила мене Секо Такахасі з англійської. Зустріч завершилася після 10-ти вечора. Спати мене повели в кімнати єпископа засновника, що безсумнівно було знаком честі.
У цю ніч мені снилося, що він приїхав у свою кімнату на колясці й без слів надав своє місце на ній...
Я не міг зрозуміти значення сну. Тоді я був у повному здоров'ї й не міг припускати, що коляска в чомусь придасться. І нині для мене сон цей залишається загадкою.
На ранок була свята Меса, що вів капелан, молодий кореєць.
Після сніданку прийшов час прощатися. Погода зіпсувалася настільки, що сестри пропонували парасольку, я однак зволів мокнути. На хвилинку зайшли ми в город поклонитися похованим загалом, в бетонному склепі-катакомбі черницям.
Відвідав я разом із Секо-Сан костьол в Офуна, де за склом красувалися подарунки з Ніколаєвську-на-Амурі, приходу побратима, мотрійки, ікони та інше.
Амфітеатральний храм, кондиціонер, засклений отвір в стелі,що освітлює вівтар.
Погода виправилася настільки, що можна було відвідати Камакуру з її величезними деревами й буддійськими будівлями. Я звернув увагу, що при оформленні монастирів японці набагато більше стриманіші ніж буддисти Калмикії або Бурятії.
Фукуока
Сестри у Фукуока як перекладачка запросили студентку, мама якої трудилася в місцевому садку. Звали її Аіка, тобто «дитя любові», висока й гарна. Під час зустрічі вона клацнула трохи фото з коментарем по Японськи, що от священик, що не їсть, а лише п'є сік!
Так було в дійсності. Почуваючи, що я не буду впущеним назад у Росію, я налаштовував себе на майбутні проблеми відповідно до поради Павла «молитвою й постом».
Сестрам дуже хотілося зробити мені сюрприз і тому у вільний час повели мене на виставку російського єврея Кандинського в картинній галереї по близькості монастиря.
Сестри повели мене теж у кафедральний собор, де я мав спілкування зі священиком наближеним до єпископа, що співпрацював з сестрами. Він уважно вислухав історію мого життя й видав мені пожертвування на мої потреби.
У місті Фукуока є Духовна Семінарія, у якій учаться студенти із чотирьох південних єпархій Японії. У той час було порядку 50-ти семінаристів. Небагато, але якщо зрівняти з Токійською семінарією в якій учаться майбутні священики шести північні єпархії й там лише 20 студентів плюс трохи в’єтнамців...варто здивуватися.
Усі називають таке положення справ наслідком демографії, я б це назвав простіше. У моєму сприйнятті це повний провал. У Росії й то набереться більше кандидатів до священства при схожих показниках кількості населення й кількості католиків у країні...
У Фукуока перебуває великий морський порт Хакате, з якого йдуть пароми в корейський Пусан. Мій паром відправлявся 21 липня, і вертався рівно через місяць, а виходить, моя остання зустріч із сестрами була 21-го серпня.
Усе було відповідно до плану. Автовокзал був розташований неподалік кафедрального собору. Незабаром після зустрічі в соборі я сів на нічний рейс автобусом до Токіо на станцію Синагава, а звідти в Кавасакі.
Автобус причалив по спіралі на 5-й поверх великої будови й у такий же спосіб спустився у зворотну дорогу. Не вистачає місця на землі бідним японцям, тому хмарочосами освоюють вони небо.
Нагасакі
Отець Хосе Агиларес, мій хазяїн у студентському гуртожитку, як більшість нинішніх місіонерів старих потрапив у Японію наприкінці 50-тих на прохання Пія 12-го. Довідавшись про трагічний стан цієї місії, понтифік звернувся з закликом до католиків всіх країн миру із проханням про допомогу. Це було зроблено шляхом окружного листа до єпископів світу. Схоже в такий же спосіб в 1982 і 1984-ому Іоанн Павло Другий просив молитви про Росію. Є подібність між цими двома країнами в плані стану католицької місії.
Відповідь була істотною, і Росії тільки мріяти про таку кількість місіонерів, які в кількості 2000 чоловік відгукнулися на прохання Пія 12-го.
Донині половина цих першопрохідників і надалі залишається трудитися не дивлячись на вік і маленький ефект їхніх праць.
Молодих священиків японців все рівно занадто мало, щоб зовсім покинути цю дивну місію напризволяще.
Щодня ввечері я проводив багато часу з Агіларесом, обговорюючи минуле й майбутнє цієї місії. Я дуже вдячний старому за його ввічливий підхід до мене. В основному спостереження о. Хосе схожі зі смутними словами о. Чеслава, о. Павла або Эдварда. Японців привести до Христа вкрай складно. Їх просто неможливо торкнутися, немає за що зачепиться, чемно, але вперто вислизають. Залишається й надалі дивуватися генієві Франциска Ксаверія, що все-таки знайшов спосіб купити серця багатьох на цілі сторіччя в умовах жорстких, смертельних гонінь.
Удень я відвідував храми Нагасакі.
Пам'ятаю я фундаменти величного храму часів перших місіонерів переробленого потім у буддійський храм. Святилище Павла Міки й товаришів. В обов'язковому порядку я повинен був побувати у францисканськом монастирі, заснованому Максиміліаном Кольбе, відомі мені з дитинства Мунгезаі но Соно (Місто Непорочної). Я застав там, у келії старого брата Болеслава, передостаннього серед живих з п'яти товаришів Максиміліана. Болеслав хотів мене повести до свого співтовариша 50 кілометрів далі але різко не погодилася моя перекладачка незадоволена, що бесіда була по-польськи й що я не порадившись поміняв установлений план дня.
Особливість францисканського монастиря в тім, що стоїть він на схилі гори таки чином, що нищівна хвиля ядерного спалаху не торкнулася його, і ченці могли приймати багатьох знедолених, роблячи посильну матеріальну й моральну допомогу.
Католики Нагасакі це найдужча група японців, які прийняли цю віру. У місті донині 5 % жителів католики. Такого показника немає ніде по всій країні. У Токіо, приміром, 0.5 %. І так по всій країні!
Отож місцеві католики в переддень ядерного вибуху нібито великою юрбою зібралися в соборі, жертвуючи Богові собою за швидке припинення війни й мир. Про те, що жертва була прийнята свідчить факт що епіцентр вибуху випав в 100 метрах од католицького собору й висячий дзвін дзвонячи сам по собі у дні трагедії став символом події.
Інша місцевість, пов'язана з особистістю святого Максиміліана це храм на Оура. Там орендувався перший будиночок, і видавалися перші номери «Лицаря Непорочної»
Там сьогодні перебуває магазин для туристів, але дві кімнати реставрували так щоб відвідувач зміг представити Його починання.
Під час відвідування я помітив дивну парочку. Японець і європейка, з ними двоє дітей чорнооких але з білими зачісками. Хлопчик приставав до мене й мамочка була змушена зі мною заговорити. З'ясувалося, що вона і є полька, що познайомилися із чоловіком під час навчання в Чикаго, США, вдома говорять на трьох мовах на англійській, японській й по-польському, живуть десь неподалік Хіросими...
Жінку звали Маргарита, ім'я чоловіка й дітей не пам'ятаю, більше ми не зустрічалися.
На тім же Оурськім пагорбі я відвідав древній будинок семінарії заснованої першим європейським єпископом часів толеранції і його храм, котрий якийсь час був кафедральним собором.
Храм невеликий, неоготичний, теплий... Враження схожі як при відвідуванні Нотрдамскої Богородиці в Парижі: занадто багато туристів і ніякої молитви. Мені, однак, удалося там, і помолиться й пережити щось містичне.
Виходячи із храму в роздумах я доторкнувся до білої статуї Богородиці й реально почув голос мами «не переживай синок, усе налагодиться...». Я дійсно мав багато причин на те щоб переживати сильно.
Ще одна легенда торкнулася в ці дні моїх вух. Хочу розповісти ще раз про «Какуре Киришитан».
Частина підпільних християн, які протягом більше 300 років не заявляли про себе, помітивши на Оурському пагорбі саме цю білу статую, біля якої я почув голос мами, помітили її подібність із тими статуями, які вони свято зберігали у своїх будинках сторіччями. Група сільських людей пішла до священика розпитувати його лише три речі, про які говорили їм предки, передчуваючи повернення місіонерів.
Питання перше стосувалося статуї. Запитували вони або дійсно це Сэйбо -Тобто Непорочне Зачаття, друге питання стосувалося статусу священика, він повинен був бути, на думку сільських людей безшлюбним і був ним дійсно. Третє питання стосувалося Рима. Прості люди запитували про Ром-Сама, тобто понтифіка, якого звичайно місцевий священик Ле Пети знав і як всі католики йому підкорявся. Місія підпільних християн була виконана вони з радістю оповістили своїм однодумцям, що знайшли свою церкву. На честь цієї події встановлене спеціальне свято «Знаходження віри», ушановує його вся японська церква 17-го лютого щорічно.
Друга частина легенди говорить про те, що один раз Рому-Сама з'явиться в Нагасакі серед великого снігопаду й тоді всі підпільні християни виявлять свою особу миру. По суті друга частина легенди збулася в лютому 1981-го року, але ті, що залишилися в підпілля чомусь не виявляють себе й надалі велика кількість Какуре-Киришитан залишаються поза католицькою церквою. Я б радий припускати що вся Японія в глибині душі християнська...однак храми в Японії не заповнюються а навпаки закриваються й клір вимирає повільної природною смертю.
Фуджі-Сан
Темі «що далі» був присвячений семінар духівництва єпархії Йокогама, що проходив у готелі Фуджия в місті Кофу. Семінар тривав три дні.
Умови проживання відмінні один день коштував 100 доларів з кожного учасника. Годували нас відмінно, ми користувалися сауною, була навіть ознайомлювальна вечірка, на якій усі жартували один над іншим. Пам'ятаю схожі заходи в Росії, особливо в Іркутській єпархії в селі Листвянка на Байкалі...
На нараді був присутній молодий єпископ Рафаель Умамура, наприкінці з'явився старший єпископ Йокогама, нинішній кардинал Хамао.
Чесно сказати атмосфери для солідних міркувань не було.
Головна ідея складалася скоріше в тім, щоб священики побули разом один з одним, повеселилися, обмінялися досвідом посповідали один одного.
Щодня до обіду ми слухали по 3 доповіді, а після обіду була робота в групах.
Дві теми превалювали: що робити із садками й із приходами, у яких немає постійного священика.
Опція була така, щоб давати якнайбільше повноважень мирянам і щоб потихеньку розпродавати майно зникаючих приходів і садків, у яких вимирають черниці.
Я пошепки заявив о. Эдварду, що в мене є ідея направити в Польщу офіційний запит на молодих священиків. Моя пропозиція йому не сподобалося, однак він слухняно переклав мої слова. Я був ошелешений тим, що група дружно промовчала на мою пораду, і ніхто до пропозиції не вертався. Існує версія що мене не так перевели, є однак і така підозра, що на польський клір розповсюджується папофобія не приховувана в Німеччині й багатьох інших європейських країнах, які відправили в Японію місіонерів захоплених духом Другого Ватиканського Собору, що дав лібералізм у церкві а Папа Войтила в образі консерватора не сподобався цьому поколінню.
Існують теж нібито расові фобії й нинішній єпископат воліє запрошувати юнаків з Філіппін або В’єтнаму, ніж надалі комплексувати перед європейцями.
Єпископ Умемура, до мого подиву, дав мені бажану аудієнцію. Обіцяв видати папери із клопотанням для прикордонників на випадок виселення, вони мене дійсно сильно виручили, і навіть не виключав можливості прийняти у свою єпархію. Я був щасливий як дитина, розмовляючи з ним. На жаль не все було так просто. При наступній зустрічі запросили в мене залізні папери з єпархії в Польщі з якими Бєлостокський владика барився, говорячи що це Японці повинні дати запит на мене й от у коридорах куріальної бюрократії загубилася можливість залишатися в Японії назавжди. Я дійсно горів таким бажанням і надалі горю.
Мені так хочеться, щоб Пій 12-тий прокинувся й навів порядок.
Прощання з Японією - Осака
Прощання з Японією відбулося в місті Осака.
Отець Едуард забрав мене на харизматичні реколекції для японських священиків, які повинні були проводити відомі у світі світила о. Кейвін і сестра Бридж Маккенна.
Сестра змалювала нам епоху лібералізму, коли натхненні священики сталі стадно складати із себе повноваження й йшли в мир. Це саме спонукало її почати служіння, у захист таїнства священства показуючи наочно, як священики потрібні людям і як їхній відхід, втеча ранить Бога.
Мені сильно прийшлося до смаку такого роду служіння й мені вдалося поспілкуватися з утомленими проповідниками. Сестра Бридж подарувала мені два медальйони Непорочної, один для мене другий для вмираючої мами. Наступного дня під її керівництвом всі сорок священиків, поклавши руки на мою голову, сильно молилися, підбадьорюючи мене на майбутню подорож у Польщу.
Ті, що зібралися священики то здебільшого вимираючі динозаври. Мені було смутно залишати їх...
Мене після молитви понесло в буддійський монастир великих розмірів розташований неподалік пасионістів, там я відчув, що незабаром з мамою попрощаюсь назавжди, і так було в дійсності. Я обчислив, повернувшись у Польщу що, вона вмирала 21 жовтня, коли в Осаці було близько 15.00, а в Польщі ранок... Саме тоді вона й пішла з життя. На наступний вечір я був у Хойницях і чекав зустрічі в капличці при морзі. Там повісив я їй медальйон з Осаки й на руку ланцюжок з Кававсаки від моєї «японської мами» Судзуки-Сан.