Розповідь про казахське заслання

У краєзнавчому музеї в Азові я знайшов карту, на якій були представлені набіги на Азов диких племен зі Сходу гуни, авари, монголи, кипчаки, осетини, половці й татари пригнічували азовських скіфів і хазарський каганат, що охоплював басейн Азовського моря, включаючи Крим. Гуни розчинилися на території нинішньої Угорщини, авари проживають у нинішньому Дагестані, могутні осетини представлені нині в образі двох малюсіньких республік Північна: зі столицею у Владикавказі входить до складу Росії, Південна Осетія зі столицею в Цхинвалі в складі Грузії. Доля монголів і татар виразно відома. Монгольська імперія розпалася й представлена нині в образі великої держави з маленьким населенням і великою автономною республікою в складі Китаю. Татар зустрічаємо в Криму, у Казані, в Астрахані й у всіх куточках Сибіру, але ознак державності вони собі не повернули. На сьогодні єдино половці й кипчаки, створивши незалежний Казахстан, претендують на роль відомого гравця у світовій політиці. Підтвердженням аспірації Казахстану на роль незалежної республіки в очах багатьох політиків було бажання запросити до себе Іоанна Павла Другого. Саме в день десятиліття своєї незалежності. Втім, схожі заходи з таким же відтінком проходили в Україні, і в трьох Кавказьких республіках. Явно, інстинкт підказував керівникам цих країн, що фізично виснажений старий, якоюсь мірою, вимолив для них почуття достоїнства. Саме такі слова коментарю вимовлялися на сторінках казахських газет. Приїзд понтифіка був однаково зворушливим і для численних казахських атеїстів і мусульман. Православна Церква Казахстану в особі свого Архієпископа була представлена на всіх торжествах. Дивно, що одночасно Московська Патріархія підносила всі ці поїздки як недружні заходи Ватикану. Чого коштували понтифіку всі ці поїздки, мені довелося переконатися заочно. Як учасник Богослужіння в Астані я бачив, з яким трудом Іоанн Павло Другої пересувався з вертольота на розташовану поблизу головну площу з Вівтарем у формі  юрти кочівника. Він обвів своїм стомленим поглядом тих, що зібралися, священиків. Зазвичай в таких ситуаціях він змішувався з юрбою й здоровався із присутніми. Цього разу нічого подібного не відбувалося. Він пересувався з такою трудом, що ми всі стояли, прикуті до своїх місць, тремтячи від страху, що от-от він упаде. Однак за Вівтарем Іоанн Павло Другий повернув собі сили й ми з подивом почули російський текст Літургії, бездоганно й без акценту вимовлений понтифіком.

З такою ж легкістю Папа проповідував. Частина проповіді пролунала на-польській. У цьому польському тексті Папа висловив свій захват особистістю о. Буковинського, а також багатьох, невідомих йому по імен6і мучеників казахського заслання. Папа пояснив, що вважає своїм обов'язком, побувавши в Казахстані, нагадати долі віруючих католиків, що постраждали в роки Сталінських репресій і зберегли свою віру.

1. КАЗАХИ З НОВОЧЕРКАСЬКА

У Новочеркаську перші богослужіння проходили в Будинку Офіцерів. На історичну зустріч із архієпископом Кондрусевичем 12 липня 1993 року прийшло лише 11 місцевих парафіян, хор студентів африканців з Ростова, московський салезіанець Ян Заневський і одна черниця. Усього нас було чоловік 20 у залі, розрахованому на тисячу чоловік. Наступна зустріч планувалась через місяць на торжество Успіння Пресвятої Діви Марії, тобто, на престольне свято. Цього разу я замовив зал на 20 чоловік. Приходили повільно, по одному. Я спочатку захвилювався, що на врочистому богослужінні не збереться кворум. Коли починали молитву, нас було лише сім чоловік. Коли наступив акт покаяння, зал зненацька заповнився дивними людьми. На чолі делегації з 10 чоловік з величезним букетом квітів увійшла літня сільська жінка в білій хусточці й із засмаглим лицем. Це була Неллі Йосипівна, її сини й онуки, казахстанські німці, які буквально кілька років назад оселилися в пригороді Новочеркаська. Наприкінці Богослужіння я сповістив парафіян про необхідність зареєструвати нашу громаду й що для цього потрібне клопотання десяти громадян. Саме тоді Неллі Йосипівна голосом командира заявила: «У нашій родині набереться й більше, у моїх дітей є машина, кажіть, куди потрібно їхати й що робити, щоб пройти реєстрацію!» Це була дійсно дивна родина. Наскільки дивна, я зміг переконатися, тільки покинувши Ростовську область. Їдучи в Сибір, я зупинився на один день у Єпархіальному правлінні Новосибірської Єпархії. На прохання парафіян з Новочеркаська я повинен був передати Єпископу Верту відомості про останнього священика з нашого приходу на прізвище Иоган Ланг. Наш священик дуже довго підпільно трудився в Новочеркаську й Ростові, одержавши посаду викладача латині в медінституті. У перші роки війни він був, однак, засланий на Алтай у рамках репресій російських німців. Помер він голодною смертю в 1944 році в селі Задзеркальне, що розташоване на території Новосибірської єпархії. Спілкуючись із Новосибірським єпископом, я довідався, що ведеться одночасно процес беатифікації сестри Гертруди з Караганди, що у числі багатьох студентів підпільно навчала релігії родину Верт, у якій виросло два ченці Єзуїти й одна сестра Євхаристка. Її вихованцем був і сам єпископ Йосип Верт. Зненацька для мене єпископ зізнався, що родичі сестри Гертруди живуть у Новочеркаську, листуються з єпископом і повідомляють його про всі події в Ростовській області, а виходить, і про мої боязкі діяння. Спасибі Неллі Йосипівні, єпископ Йосип приймав мене з більшими почестями, як довгоочікуваного земляка. Неллі Йосипівна глибоко віруюча людина. У спілкуванні з нею мені часто доводилося вживати німецьке слово «данке», але вона гнівалася на мене й говорила: «ти ж священик, не говори «данке» (спасибі), скажи краще: «фергельст Гот» (урятуй Бог)». Зовсім недавно Неллі Йосипівна переїхала в Німеччину. З її переїздом громада втратила свого засновника, але насправді ця дивна жінка, користуючись телефоном, і надалі тримає руку на пульсі. Довідавшись про мою хворобу, вона зажадала від парафіян список необхідних ліків і виявила готовність придбати всі препарати. Тоді я згадав всі ті дрібні подарунки, які з далекого села щотижня Неллі Йосипівна тягла, щоб подарувати на Богослужіння. Але ж все це було не що інше, як овдовілий гріш. Ця жінка все життя тягла на собі стільки дітей і онуків, а тепер до числа підопічних додався й священик.

2. КАЛМИЦЬКІ КАЗАХИ

Островські, Лаговські, Морозовичи, Шот, Залевські, Яблонськ, Відерголлери це лише деякі прізвища, що застрягли в моїй голові. Всі вони жителі Казахстану, що переїхали на постійне проживання в республіку Калмикію. Характерною рисою цих людей був расовий момент. Зустрічалися, щоправда, змішані європейсько-казахські родини, але більшість жителів Казахстану, що зустрілися мені, це дивна польсько-німецька суміш. Справа в тому, що німецькі католики довгі роки гидували побратимами лютеранами й воліли заключати шлюби з поляками, щоб не міняти релігію. З першою нагодою покинути Казахстан численні німці, яким перешкоджали вертатися в Саратов, обрали Північний Кавказ, зокрема, піщану республіку Калмикію, у якій до цього католицьких громад не було й у спомині. Слідом за німцями потягнулися в Калмикію зріднені з ними в Казахстані поляки. Вони ж розповіли мені дивні подробиці цього побратимства. Виявляється, наші земляки стали приїжджати в Казахстан з Житомира, з Поділля внаслідок опору, зробленого примусової колективізації ще в 1936т році. Привезених у товарних вагонах людей вивантажували на цілину в місцевостях, де не було ні одного будинку. Їм треба було встигнути вирити землянку й протриматися взимку. Багато хто загинули в дорозі, з де більшого від холоду й голоду, але самі стійкі навчилися виживати в степу, а коли прийшов 1941 рік, у багатьох замість землянок, стояли вже заможні будинки. Саме до цього часу Сталін розпорядився відвезти із Саратовської області всіх до одного поволзьких німців. По тій же схемі відпрацьованій в 1936 році, багатьом німцям довелося виживати на цілині. Однак, в умовах війни відбувалися теж і промахи й замість того, щоб потрапити на необжиті землі, транспорти з німцями вивантажувалися іноді в обжитих поляками селищах. Засланці поляки не стали шарахатися від них і, співчуваючи долі нещасних людей, що потрапили в схоже лихо, надавали їм свої землянки, неодноразово приймаючи їх у свої будинки, ділячись шматком хліба. Саме в умовах війни й виживання в умовах казахського заслання поляки й німці сильно зріднилися. Примітно, що саме в ці роки на іншому кінці світу німці виганяли поляків з їхніх власних будинків.

Опишу історію, що мені сильно запала в серце. Староста приходу Св. Максиміліана Кольбе в сільці Веселе Городовиковського району в Калмикії в момент заслання був грудною дитиною. Він зізнався мені, що донині комплексує: йому з дитинства був наданий ярлик злочинця, і в момент створення приходу, коли йому було років 60, він усе ще не міг зрозуміти, за що над ним знущалися, тому він був засланий, і чому навіть у засланні, однокласники називали його «пан Лаговський». Коли він зробив спробу одержати ті ж самі пільги, які Росія надавала репресованим німцям, чиновники відповіли йому, що поляки в списку репресованих не значаться. Мій парафіянин був упертий, і на підставі документів довів, що все-таки поляків репресували, тоді почув у відповідь: «Приволзькі німці були заслані з території Росії, тому в них пільги, поляків висилали з України, туди й звертайтеся». От така чиновницька логіка.

Ще пан Лаговський розпитував мене, чому німці створюють своїм землякам умови для повернення на батьківщину предків, а поляки цього не роблять. Я  відповів, що Польща й тепер бідна, але в душі було мені соромно за батьківщину.

Морозовичи розповіли мені, що знають причину заслання свого батька. Говорять, що був дуже набожний і, всупереч усяким заборонам мав дома й старанно читав Біблію. Ці відомості й нині передають один одному по секрету, тому що впевненості у волі совісті ці люди ще не знайшли. Сам Эдвард Морозович, батько родини й нащадок набожного предка, привселюдно називає себе атеїстом, незважаючи на те, що паралізовану дочку разом із дружиною справно водить на всі Богослужіння. Додам. Що надивившись і наслухавшись про всі ці справи, я зробив дивний для самого себе крок, і влітку 1995 року завантажив своїх засланих казахів в автобус і повіз на батьківщину предків. У числі прочан був пан Лаговський і паралізована Оля Морозович.

3. КАЗАХСЬКА КОЛОНІЯ НА КУБАНІ

Скаковські й Михальські   це два багатосімейних клани, що переїхали з Казахстану в станицю Ленінградська в самому серці Краснодарського краю. Це дуже добре організовані й упевнені в собі люди, на зразок сімейного клану з Новочеркаська. У станиці діяло польське суспільство «Живородок», і саме на базі цього суспільства виник прихід Божого Милосердя й Блаженної Фаустини. У цій станиці я працював з 1994 року. На прохання однієї літньої вірменки із грузинського села Цхалпило. Саме в Грузії я одержав адреси декількох вірменських католиків, що проживають у цій станиці. Про наявність польської діаспори я довідався лише через два роки у ході підготовки до паломництва статуї Фатимської Богородиці по приходах Росії.

Скаковських у станиці було три брати із дружинами й дітьми. За професією вони були вчитель, будівельник і прокурор. Жили вони поблизу Алма-Ати, і улюбленим заняттям у цій родині був пілотаж. Франц Скаковський загинув на Сахаліні під час аварії пасажирського лайнера в 70-ті роки. Його син Вітольд пішов по стопах батька й служить льотчиком у міністерстві надзвичайних ситуацій. Олексій, у роки мого служіння в Ленінградській, надійшов у Францисканці. Його тато-будівельник зайнявся реконструкцією цього польського монастиря. Бабуся Альбіна до останнього, зберігала нейтралітет і, хоча запрошувала на колядки,  віруючою не стала. Подібно, прокурор Казимир, людина лояльна, що неодноразово заступалася за нашу громаду й, що допомагав в будівництві каплиці, не став у ній привселюдно з'являтися.

Михальські виросли поблизу Красноармійска, тобто, нинішньої столиці Казахстану, називаною Акмолою, а через якийсь час Астаною, а ще раніше здається - Цілиноградом. Їхнім настоятелем у ті роки був о. Ленга, нинішній архієпископ Карагандинський. Молодший брат Леонід, ветеринар, динамічна й працьовита людина. Старший брат - безробітний, аматор пофілософствувати. Хоч і рідні брати, вони зовсім різні по характеру й по зовнішності, однак, однаково набожні.

На чолі третього казахстанського клану стояла моя катехетка Станіслава. Саме вона надала свій будинок священикові й піклувалася про каплицю.

4. САРСТОВСЬКА КОЛОНІЯ

Про заслання волзьких німців 28 серпня 1941 року я вперше довідався від своїх парафіян з Волгодонська. Голова німецького суспільства Эдвард Петерс власноручно виготовив пам'ятну дошку, присвячену цим подіям. Деякі подробиці розповів мені сам єпископ Верт, оскільки мій візит у Новосибірськ випав саме 28 серпня 1999 року. Я був запрошений на зустріч, присвячену цим подіям. Крім єпископа, запрошений був консул Республіки Німеччини й члени німецького суспільства. Говорилося про те, як багатомільйонне німецьке населення, що створило в Росії протягом двохсот років власний діалект, культуру, а в наслідку автономну республіку, рішенням «імператора» Сталіна зник з лиця Росії протягом однієї доби. Треба визнати, що з погляду організації цього заходу, Сталін перевершив всіх і вся. Коли в роки Перебудови з подивом дехто помітив динамічний ріст католицьких громад у Казахстані й Сибірі, папський нунцій єпископ Колясуонно прокоментував, що це церква, що виникла на крові й сльозах безвинно зісланих людей. Німців на території колишньої Приволзької республіки залишилося зовсім мало, така була міграційна політика. Навіть після смерті Сталіна німцям дозволялося вертатися в Росію, але тільки не в Саратов. Тоді говорилося, що не слід тривожити росіян, що оселилися в німецьких селищах. Виключенням є містечко Маркс, по якійсь дивній причині саме туди одержали дозвіл на проживання багато казахстанських німців, у їхньому числі й молодий священик Верт, що став згодом єпископом Новосибірським. Їдучи в Новосибірськ, єпископ Верт на своє місце запросив молодого священика із ГДР, що через 7 років з волі долі теж став єпископом, цього разу в місті Саратові. Іронія долі складається в том. що в той час, коли більшість жителів містечка Маркс прагне одержати німецьке громадянство й виїхати з Росії назавжди, їхній єпископ Клеменс Пікель, проживши в Марксі 10 років, одержав посвідку на проживання й ретельно просить дати йому російське громадянство. Я власними вухами чув під час поїздки у Фатиму, як він заявляв, що буде останнім німцем, що покине Маркс. Примітно, що саме в місто Маркс із Казахстану сестри Євхаристки, які успішно в умовах конспірації розвивалися в радянські роки, зокрема, під керівництвом сестри Гертруди, перевели «Новіціатський будинок», тобто, місце формації послушниць, що надійшли в орден з території всіх країн СНД.

5. НОВОСИБІРСЬКА КОЛОНІЯ

Мессмери, Верт, Кан...це лише трохи відомих мені кланів з Караганди, що оселилися правда в Новосибірську, але й надалі емігрують по бажанню Церкви.

Хтось із них очолює Місію в Таджикистані, хтось у Киргизії. Єпископ Верт очолює єпископат Росії. У новосибірській Курії, схоже як і в Саратові домінують євхаристки...Казахстан дуже близький, і обмін духівництвом відбувається цілком природно.

Саме з Новосибірської єпархії на автобусах в Астану приїхало побачити понтифіка, найбільша кількість прочан.

У цій групі перебував і я.

6. САХАЛІНСЬКІ КАЗАХИ

На Сахаліні зустрілися мені корейці, які були  в Казахстан заслані в рамках сталінські репресії з Далекого Сходу. Там нібито існувала небезпека корейського сепаратизму.

Моя органістка Гелію, сахалінська кореянка, познайомилася в новосибірському інституті зі Станіславом, казахським корейцем, там народилася дівчинка. Закінчивши Інститут, обоє приїхали на Сахалін і слідом за ними всі казахстанські родичі.

Мати Станіслава була прибиральницею в костьолі.

Це єдина кореянка, що без комплексів приймала мене в себе дома, пригощала продуктами, поводилася, як і всі слов'яни в Росії. Різко відрізнялася від замкнутих у собі сахалінських корейців.

На Сахалін переїхав теж якийсь військовий Віктор, один з охоронців на новому сахалінському костьолі.

Його батьки з Казахстану переїхали на постійне проживання в Польщу, йому однак як військовій людині не видавали закордонний паспорт і спілкуватися з рідними він не міг.

7. КАЗАХИ НА УКРАЇНІ

На Україні зустрілася мені родина Шевченко. Це люди, які років 20 тому назад вирішили переїхати на Україну. Живучи в 100 км від Донецька, вони умудрялися іноді відвідувати донецький прихід. Частіше, однак, їздили до греко-католицького села Званівка в 30 км від Артемовська, тобто місцевості, у якій живуть нині.

З 2004 року вони регулярно беруть участь у всіх парафіяльних заходах ново створеної громади в Артемовську.

Лідируюча позиція випала пані Ядвізі, жінці з подібними якостями як Неллі Йосипівна.

8. КАЗАХИ НА ПІДЛЯШШІ

Схожої на Ядвігу й Неллі Йосипівну була теж пані Аполонія Павловська.

Вона її сини, дружини й онуки склали дуже дружний клан Казахів польського походження.

Влади підляшського воєводства оселили їх на території занедбаного колгоспу в біля шляху із Заблудова до Бельска Підляшського. Місцевість настільки забута, що місцеві священики довго вели переговори про те,\ до якого приходу й до якої єпархії місцевість відноситься.

Мені довелося черговий раз червоніти за Батьківщину, побачивши як безглуздо поводиться вона з Казахами, що переїхали на постійне проживання, польського походження.

З іншої сторони я із замилуванням спостерігав як ці прості люди борються за виживання в умовах нової батьківщини.

9. КИРИЛО КЛИМОВИЧ

Про батька Кирилові доводилося писати в статті про Білорусію.

Ця надзвичайна людина заслуговує щоб нагадати про себе. Нинішній єпископ Іркутський виріс у засланні, переїхав з батьками в 60-ті роки в Польщу й проживши майже 20 років так і не одержав польського громадянства. Ця обставина в роки навчання у Вармінській Семінарії наштовхнули його на думку, що прийде час повернутися в країну Рад не в якості іноземця, а земляка. Так воно й було. Попрацювавши в містечку Глибоке оформив він собі білоруське громадянство став єпископом у Мінську й в 2003 переведений до Іркутська продовжує місіонерські проекти єпископа Мазура підступом позбавлений можливості трудиться з Іркутської єпархії.

10. ПАВЛОДАР

У Павлодарі я провів лише кілька годин у грандіозному храмі.

Місцевий настоятель запросив священиків прямуючих в Астану на свою квартиру й у дорозі встиг розповісти подробиці зв'язані з будівництвом храму. Виявляються місцеві влади ніяк не перешкоджали, навпаки виділили ділянку  підходящу для священика й парафіян а поруч солідний шматок землі, щоб додати храму грандіозності.

Приємно було після Росії узнати, що не всі радянські країни ставлять ціпка в колеса католицькому духівництву.

З іншої сторони я став замислюватися над тим, що таке положення справ у Казахстані безсумнівно результат заступництва, молитов і сліз багатьох засланих мучеників.

11. АСТАНА – О. КШИШТОФ КАРОЛЬЧУК

Під час зустрічі з Папою Іоанном Павлом Другим, мені зустрілися люди, яких не бачив я роками. У перших не чужим мені був нинішній архієпископ в Астані о. Пета. Ми зустрічалися у Фатимі в 1995 році як колеги й сусіди з узбережжя Каспійського Моря.

Зустрівся мені там єдиний раз єпископ з Алмати Генрі Хованець, францисканський чернець польського походження, громадянин США, що вільно роками виконує пастирські функції в колишній столиці Казахстану незважаючи на іноземний паспорт.

Зустрівся мені звичайно ще один знайомий з Фатими архієпископ Ленга Ординарій Карагандинської єпархії, член мар’янського ордену.

Саме він уперше виразив бажання щоб я приїхав у його єпархію трудитися. Я незабаром відповів йому про свою готовність але ймовірний лист загубився або ж бажання запрошувати мене у владики пропало...

Важко про це міркувати нині.

Зустрівся мені там францисканець із Ташкента, що був напарником з Калмикії.

Особливу радість я одержав зустрівши дон Бернардо Антоніні, засновника Духовної Семінарії в Москві й переведеної в Санкт-Петербург. Відвідував він мене в Батайську на Доні й на Сахаліні. Приємно було зустрічатися з ним на Тор Вергатта в Римі й тепер нарешті, остання наша зустріч. Всю службу сиділи ми разом на одному ослоні, через пів року його вже не стало в живих. Прийнявши пропозицію трудитися в карагандинській семінарії, помер він на Страсний Четвер 2002 року.

Несподіванкою стала зустріч із о. Михальським, францисканцем родом із Бродниці. Познайомилися ми в 1983 році в період його перебування на послушництві в Закличині й от тепер, пройшло 18 років. Я зрозумів що він тут не остання людина, трудиться з молоддю й користується повагою колег священиків.

Чотири роки не бачив я теж о. Карольчука, єзуїтського ченця родом з Бєлостокських Дойлід. Мені стало відомо, що він сильно хворів і цілий рік лікувався, імовірно умови життя не підійшли. За чотири роки він встиг побувати в Новосибірську, Астані, тепер йому довірили прихід у Павлодарі.

Нас зв'язує багато спогадів ще з перших його семінарських візитів у Ростові на Дону в 1994 році.

Мені довелось побувати з розбитим черепом і групою російських дітей на його рукоположенні в 1997 році.

Більше після Астани ми не зустрічалися.

12. БАТЬКО АНТОНІЙ ГЕЙ

Особистість батька Антонія Гея відома й у білоруських Барановичах, у Московському храмі на Лубянці й у Санкт-Петербурзькій Семінарії.

Людина ця провела дитинство в Казахстані й там  вирішила стати священиком під час одного підпільного богослужіння. Він поводився некрасиво, і Бабуся тоді пояснила йому, що треба поважати людину, що приїхала молитися з ризиком для власного життя. Покликання й рукоположення допомогли йому одержати в умовах конспірації варшавські єзуїти. Людина, що ніколи  не відвідувала лекції в семінарії стала ректором семінарії в Петербурзі.

13. ГРЕКО-КАТОЛИКИ

Під час Астанських подій, тобто візиту понтифіка, зустрілися мені два ченці Васильянці з, яких запам'яталося мені одне ім'я: о. Інокентій. Я по своїй звичці став їх дорікати в тім, що не квапляться вони на Далекий Схід, де вони так потрібні.

На той момент я знав тільки трьох греко-католицьких священиків, що працювали в Омську, Кемерово й неподалік Новосибірська.

14. КАЗАХИ З МІЛАНУ

На Тор Вергата в 2000 році, а точніше в римському храмі сан Джерардо, я зустрів із групою Казахської молоді священика Массимо, що у далекому 1994-ом році знав тільки одне російське слово «Перемога». Учився він у Серіаті в Руссия Християна, саме в той момент, коли я знайомився з Дон Франко і його приходом Энтратико Бергамської єпархії. Мені тоді зустрівся ще дон Эдо, що готувався на посаду канцлера в Карагандинській Курії. Ну, от і тепер Массимо зустрівся мені. Короткими були ці зустрічі, коротко хвилинними, але не виключено що побачимося ще. Дай Боже.

Висновок

Як уже говорилося, в Фатимі аж два ієрархи просили мене приїхати в Казахстан. Нічого не вийшло. Потім, після виселення з Росії, приєднався Апостольський Адміністратор з Атирау о. Калета.

Цього разу мені не видали візи у Варшаві, хоча я дуже цього хотів. Бажали цього й мої церковні влади в Бєлостоці...

Доля розпорядилася так, що я нині стирчу в Україні. Як би мені це не подобалося, але моїм Казахстаном став Донбас.

Проте, від часу до часу я подумки й віртуально вертаюся в Казахстан. Цього не може заборонити мені ніякий кесар.