Загадкова посмішка Дон Франко
Московський митрополит Кондрусевич, під час свого візиту в Італію, в 1992 році, відвідав єпархію Бергамо. Під час зустрічі з духівництвом єпархії, у присутності місцевого єпископа митрополит звернувся із проханням до тих, що зібралися. Просив він, щоб якийсь бергамський прихід взяв під опіку маленьку ростовську громаду на Азовському Морі й працюючого там священика.
Хоча спочатку ця пропозиція викликала купу глузувань, оскільки ідея здавалася настільки спонтанною й несподіваною, що заради жарту юрба запропонувала надто серйозного священика на ім'я дон Франко. Той, однак, прийняв пропозицію цілком серйозно й узявся реалізувати довірену йому справу ґрунтовно.
1. Communione Liberazione
У рамках руху Communione Liberazione (Єднання й Звільнення) діє в пригороді Бергамо (селище Сериате) бібліотека й видавничий центр „Russia Cristiana”, на чолі з о. Романом Скальфі, священиком східного обряду.
Отець Роман, випускник „Russicum”, (Богословський Інститут створений у Ватикані після Жовтневої Революції для російських емігрантів бажаючих одержати духовну освіту), прекрасно володіє російською мовою. Усе життя віддано питанню збереження й популяризації слов'янського благочестя. Сильно сприяв відновленню структур римсько-католицької церкви в роки перебудови. Відредагував і видав кілька варіантів римського Месала, допомагав при виданні й поширенні Катехізису Католицької Церкви. У рамках добродійності, створив у Москві Духовну Бібліотеку на зразок центра Росія Християнина в Сериате. Згодом філіали Духовної Бібліотеки стали виникати по всій Росії. У цю акцію також включилася Джованна Паравичині сестра зі світського інституту Меморес Доміні, що виріс теж на основі Communione Liberazione. Вона ж навела мости між приходом Дон Франко й моїм.
2. Зустріч у Москві
Єпископ Кондрусевич квапив мене з питання співробітництва з Дон Франко, тому, хоча й маючи сумнів у доцільності таких контактів, відвідав я в лютому 1993 року центр “Русія Християна” в Москві. Супроводжував мене студент Микола, мій органіст і Ернесто з Мозамбіку. По дорозі в Москву, коли на нашу долю випало закриватися на ніч у купе від вторгнення якихось недружелюбних кавказців, що пристають до нашого негреняти, нам удалося скласти в поспіху хоч якусь історію й характеристику ростовської католицької громади.
Наш візит і історія прийшлися до смаку сестрі Джованні. Вона всі свої враження передала разом з перекладами текстів дон Франко в його прихід Ентратико. Одержавши ці відомості, добрий священик запланував свій перший візит у загадковий Ростов, на осінь 1993 року.
Зненацька, однак, для всіх, він поміняв плани й відвідав нас разом з парою мирян. Супроводжувала їх як перекладач безвідмовна сестра Джованна.
3. Травневий візит
Худа й енергійна блондинка Костанца, її бородатий і сивий чоловік Гвідо, італійський бізнесмен, а також високий, кучерявий «Римлянин», Дон Франко, приземлилися в ростовському аеропорту, останнім рейсом пізньої ночі.
Приїхали в суботу вночі, і вже на наступний ранок, треба було їхати маршрутками у віддалений від будинку сестер 15 кілометрів ростовський, ляльковий театр, щоб служити недільну літургію.
Я не планував ніяких особливих заходів, ніякої показухи. Я скромно сів в куточку сповідати людей і між першою й другою службою помітив я до свого подиву, що парафіяни не сидять без справи а охоче підходять до вівтарю й розповідають в мікрофон про свою долю, особливо про те як з’явилися в приході. Це був аншлаг. Ідея явно походила від сестер. Я помітив, що самим парафіянам стало приємно все це говорити, можливо, уперше в житті на публіці. Це було дуже тремтливо й хоча я був зайнятий, атмосфера була настільки захоплюючої що й на мене це вплинуло сильно.
Джованна за цей час доводила все до свідомості не менш розчуленого Дон Франко.
Він був, теж зворушений, умовами життя й праці нашої піонерської команди, що складається з одного священика й трьох сестер. У нас не було ніякої гостьової кімнати, тому священикові довелося вперше в житті спати в каплиці біля вівтаря, на розкладачці. У нас не було телефону й каналізації тим більше водопроводу. Туалет у дворі. Уявіть собі, скільки незручностей, для розпещених європейців.
Дон Франко виявився дуже цікавий. Розпитував про усім: які книги читаємо, чим харчуємося, як тримаємо зв'язок з миром і особливо з єпархією. Чи відвідують нас наші родичі.
Я не знав, який подарунок дати Дон Франко. Він дійсно швидко створив дуже довірчі, сімейні відносини й з першого дня був мені як батько рідної. Помітивши, що йому дуже сподобався орнат, у якому я в Білорусі служив свою першу Месу, я по секрету запакував і просив не відкривати подарунок поки нас не покине. У понеділок увечері наші гості ночували в готелі Інтурист, ближче до аеропорту (так нам пояснили), я думаю їм просто потрібний був душ і небагато комфорту, якого ми не могли їм надати...
Дон Франко, недурний чоловік. Правда, надто серйозний, і тому друзі в єпархії не упускали можливість пожартувати над ним. Він прожив нелегке життя. Був самим старшим із шести дітей і після раптової смерті батька років 15 виконував роль годувальника й помічника мамі. Вивівши в люди молодших братиків і сестер, надійшов в один з Ватиканських університетів у Римі (Gregorianum), йому було тоді 33 роки. Спостерігав із близької відстані всі події пов'язані з Vaticanum II.
Виніс багато чого й можливо не раз затискав зуби, намагаючись здолати розпач і біль.
У Росії однак, не витримав і розгорнувши мій подарунок у готелі розридався й зі сльозами став його показувати своїм супутникам, говорячи про мене, що цей хлопець віддав саме дорогоцінне що мав!
Так, ми жили бідно. Без машини, без відповідних норм житла.
Нас оточувала любов парафіян, але теж явна байдужість юрби що квапиться робити на ринку недільні покупки, і ніяк не замислюючись про духовні потреби. При спробі відвідати православну церкву, наш гість одержав наочне підтвердження тому, що ми тільки що встигли йому розповісти про ворогуючих і нахабних козачків. Побачивши наших черниць у білих, літніх й незвичних для православ'я формах, стали їх кривдити прямо при вході в храм.
Наша парафіянка поскаржилася місцевому керівництву, і конфлікт був вирішений, нам дозволили ввійти, заради італійських гостей і навіть провели екскурсію, осад, однак залишився.
Гості полетіли у вівторок ранком, першим же рейсом, і з тих пір дон Франко тільки й робив для нас все нові й нові сюрпризи. Здебільшого, що збивають з ніг.
4. Копіювальна машина з Россоші
Перший сюрприз надійшов до нас відразу після візиту. Це була копіювальна машина. Я говорив отцеві, що ми друкуємо багато листівок і текстів для парафіян і багато витрачаємо грошей на ксерокс. Отець ще в нас будинку на серветках довго й нудно пояснював принцип дії матриці. Слава Богові, мені придався досвід підліткового віку, коли в Солідарності у Вроцлавеку доводилося обслуговувати великих розмірів копіювальні машини. Цього разу нам дарували маленьку електричну вагою кілограм 40.
Треба її було одержати аж у Воронезькій області в 400 кілометрах від Ростова.
Там саме в ці роки велися розкопки італійських могил, і одночасно з ексгумацією, велося будівництво Дитячого Будинку, у знак примирення. Будували пенсіонери, що були солдатами, котрі воювали в цих краях, часом, можливо, і члени їхніх родин. Приїжджали з кожною групою волонтерів і священики.
Групи волонтерів мінялися щомісяця й доставлялися спец-рейсами італійської армії на підставі угоди з Російською Армією. Таким от спец-рейсом до Россоші приїхала копіювальна машина, а в наслідку багато чого іншого.
5. Транспорт із медикаментами
Пакунок з копіювальною машиною були невеликих розмірів, тому впоралися з нею вдвох: я й мій юний органіст Микола.
Восени довелося одержувати черговий вантаж. Просили нас одержати ліки, але чекали мене у неділю. Я не зміг покинути парафіян у День Господній, тому делегував черницю із двома парафіянками. Я ніяк не міг очікувати, що подарунок буде настільки великий. Сестра й парафіяни виглядали дуже незграбними й зовсім неготовими одержувати кілограмів триста високоякісних ліків. Слава Богові найшлися добрі люди котрі допомогли все це впакувати у звичайний рейсовий поїзд Москва - Донецьк і провідник напрочуд дав добро все це завантажити. Це справжнє чудо що й у Ростові на вокзалі найшлися носії, маленька вантажівка, і все в цілісності й схоронності приїхало в нашу капличку в Батайську й було розподілено за призначенням.
Ліки треба було розфасувати по категоріях і перевести на російську. Цим майже місяць займався Франсуа, високий юнак з Того, випускник Медичної Академії, у якого рідний брат був католицьким священиком.
Я потім запрошував місцевих лікарів з Азова. Батайська й Новочеркаська роздати ліки по місцевих лікарнях. Частина дісталася безпосередньо нашим парафіянам.
6. Несподіване запрошення
Запрошення в Італію припало мені по смаку, але спочатку я ніяк не міг звикнути з тим що прийдеться кинути прихід і їхати туди.
Запрошували спочатку супроводжувати мене сестру Терезу, середнього віку черницю з Литви. Єпископ, однак, пам’ятав її з Гострої Брами у Вільнюсі, відчував до неї недовіру й рекомендував їхати самій молодшій, котра знала мову й вид на те що реально допоможе при зборі пожертвувань.
Сестру звали Павла. Вона здивувала багатьох тим що вчилася 4 роки на денному курсі психології в державному Педагогічному Університеті в Ростові-на-Дону, щодня одягаючи чернечу форму й долаючи кілометрів 20 міським транспортом.
Саме цим вона вражала навіть нашого владику.
7. Збір пожертвувань
У переддень візиту о. Франко оперували, видаливши частину шлунка, у якому виявлений був рак.
Почуваючи очевидно свою неміч, він попросив багатьох священиків свого деканату, включитися в акцію допомоги для Ростова.
Його прихід нараховував 1200 душ, і тому великих пожертвувань звідти не доводилося очікувати.
Ми оселилися в центрі “Руссия Християна”, де жили сестри “Меморес Доміні”, і було в статку російськомовних людей.
Нас запрошували щодня протягом тижня в якийсь прихід деканату говорити про Росію, потреби приходу й збирати пожертвування.
Хто-небудь із “Руссия Християна” по черзі возив нас у даний прихід і одночасно переводив.
Ми одночасно збирали пожертвування роздаючи парафіянам, пам'ятні образки, що залишилися мені з першої меси, що я відслужив три роки раніше в Польщі.
Ми зібрали порядку 4000 доларів, чим покрив я борги відносно колеги Салезіанця, що замінив мене в приході в Ростові й допомагав сестрам при ремонті чернечого будинку.
Дон Франко з'являвся від часу до часу, не нав'язливо контролюючи події.
Дійсно він був хворий, і ми йому доставили крім радості виконаної місії ще й багато проблем. Він явно радувався цьому останньому боргу. Нам не дано було більше побачитися.
Лише через три роки я відвідав в Ентратико його могилу на цвинтарі.
8. Екскурсії
Крім роботи були ще й хвилини відпочинку. Саме ту частину поїздки: розважальну, взяв на себе Дон Франко. Возив нас два рази по північній смузі Італії, спочатку у Венецію, Брещю й Бергамо. Потім у могутнє місто Мілан.
У Мілані відвідали ми величенних розмірів ринок із розташованим в центрі собором Карла Боромея, потім відвідали домініканців і прилягаючий до них зал із фрескою Леонардо да Вінчі «Таємна Вечеря». Саме йшла реставрація фрески, тому не можна було її досконально розглянути, заважали ліси.
Нарешті відвідали собор з останками святих Амбросія, Гервазія й Протазія. Всі три святі чоловіки одягнені в ряси лежали в підвальній частині храму й можна їх було через скло добре розглянути.
У Бергамо відвідали ми семінарію Іоанна 23-го на високому пагорбі на який можна було добратися дивної колійкою, що возить туристів по крутому схилі на верх пагорба.
Відвідуючи собор я запитав Дон Франко,» чи буде в нас аудієнція у владики». Тоді він потягнув мене в бічну каплицю, де перебували надгробки єпископів і запитав з яким з них мені хочеться поспілкуватися. Я зрозумів що в дон Франко гарне почуття гумору. Зрозумів теж що ймовірно з єпископом у нього не найкращі відносини.
У Брещії ми поспілкувалися в центрі правління Альпійських Стрільців з начальством, і дон Франко сильно сподівався на їхнє сприяння в гуманітарних проектах по Ростовській області. Видно було, що в нього є там зв'язки, але він явно будував свою стратегію на терпінні, не кваплячи події, давав час всім нашим реальним і потенціальним спонсорам «дозріти».
У пригороді Брещиї ми відвідали невеликий прихід, у якому виріс Папа Павло 6-ой. Там стояла скульптура на весь зріст із характерним пасторалом у формі хреста. Пастирський ціпок не був прикріплений до статуї й можна було його «відняти» у понтифіка й погратися. Дон Франко вручив мені посох і просив сестру зняти цей момент. Він був явно задоволений своїм жартом, тому що на фотографії запам'яталася мила посмішка, про яку потім ходили дивні слухи в його рідному приході. Інес Паста, з якою ближче я познайомився після смерті дон Франко заявила, що дон Франко зовсім нетиповий італієць і посміхатися він не вмів. Не можна було знайти ні одну фотку з посмішкою крім цієї єдиної.
Цікавою виявилася поїздка у Венецію. Дон Франко показав нам не тільки місто але ще й два острови: святого Георгія й святого Лазаря. Ми не плавали на гондолах, але двічі користувалися кораблями.
На острові святого Георгія живуть бенедиктинці, на острові святого Лазаря Мехитарянські ченці вірмени. Там нам зустрілися семінаристи з Вірменії. Дивний музей, у якому є картини Айвазовського й бібліотека подарована Вірменам англійським поетом Байроном.
9. Російська Біблія
В 1995 році влітку я був у Фатимі, після чого повинен був провести рік на послушані в конвентуальних францисканців у Медневиці, біля Непокалянова.
З Фатими відправив я листівку в Ентратико. Цей добрий священик прийняв мою листівку як запрошення в прощальну подорож з життям. Там він зробив собі фотографію на інвалідній колясці. Мені передали цю фотку разом з Російською Біблією, у якій рукою дон Франко було зроблено дарчий напис. Одержав я ці останні подарунки в Москві в серпні місяці, відразу перед надходженням у новіціат. Звістка, про його смерть прийшло наприкінці жовтня 1995 року.
10. Друге паломницьтво - Риммини
Мою Другу подорож в Італію в 1997 році я запланував після бесіди із Джованою. Вона повідомила мене, що молодший брат дон Франко, дон Маріано, прочитавши заповіт брата, вирішив обов’язково зі мною зустріти й оскільки сам сильно зайнятий, просить мене приїхати в Італію.
Я теж мав роботи багато. Я правда віддав частину приходів францисканцям, що приїхали у Калмикію, однак одержав нові громади виниклі на рівному місці такі як Азов, Ленінградська й Волгодонськ.
Ще пару місяців після повернення із францисканського послушання довелося проробити в кармелітському Таганрозі. О.Касьян звільнив мене від цієї парафії тільки восени 1997. В усі названі міста намагався я попадати мінімум раз на місяць. Доводилося в день долати часом більше 600 км ( Азов-Волгодонськ).
Однак, з огляду на сильний потяг до родичів дон Франко, сподіваючись ніде правди діти й матеріальної підтримки з їх боку я попросив сусіда з Новочеркаська салезианця Іржі Круляк супроводжувати мене.
У Риммині приєднався до нас каталонський єзуїт брат Емілії Бенедетті.
Був він нашим менеджером і перекладачем у період майже всієї поїздки.
У ті роки з Ростова на Дону, регулярно раз у тиждень один рейс возив човників, що промишляли усякого роду дрібною торгівлею.
Ми летіли 3 години. Еміліо зустрів нас в аеропорту й повіз у єпархіальне правління, де особливого ентузіазму наш візит не викликав.
У мене був план відвідати дон Ореста, відомого діяча, літнього засновника руху Іоанна 23-го. У Волгограді мені зустрілися його волонтери, які борються з наркоманією й мені мріялося таких помічників мати в Азові. Оресті запросив нас на месу у свій храм, що трохи нагадує стадіон, з дахом. Поводився дуже спонтанно в період служби й після меси на ходу вирішував питання працевлаштування притягнутих до Бога повій, що потрапили в сексуальне рабство. Їм, у багатьох випадках треба було також юридично оформляти документи, візи та інші папери щоб повернути їх на батьківщину.
Отець Іржі Круляк і Еміліо головним чином шукали співробітництва з місцевими структурами Каритас, тому що наш Ростовський Каритас тільки робив перші кроки й мав потребу в заможних і досвідчених партнерах за кордоном.
Дон Оресті, зрозумівши швидко мету нашого візиту порекомендував направиться до салезіанців у сусідню гірську державу Сан Марино!
11. Сан Марино
Сан Марино це в принципі два населені пагорби із сорока тисячами жителів. Тут була своя валюта, прикордонники й навіть два принци або президенти. У Салезіанців подивилися ми, вразливих розмірів храм поспілкувалися, з духівництвом і за порадою священиків направилися до місцевого колеги, священика з Польщі. Той, однак, не виявив ніякого інтересу до земляків. Зі стурбованим видом пояснив, що в нього в гостях рідна сестра з дітьми й тому в нього немає часу з нами возитися. Я ніяк не сумнівався в правоті його слів, втім, і раніше був начуваний про чудності польських священиків на приходах у західній Європі. Одне, однак, чути слухи, а інше побачити в житті, повна розгубленість при зустрічі земляків і колег, правда «у нестатку».
Якщо не вважати успішних переговорів Еміліо із приводу безкоштовних квитків у Неаполь, то будемо вважати що наші митарства в Римміні, завершилися повним фіаско. Нас штовхали звідусіль як футбольний м’ячик, і ми повільно але впевнено вчилися нової для нас місії у священстві: нагло жебрати.
12. Неаполь
Неаполь і Ліворно я бажав відвідати із приводу Таганрога. У старих паперах знайшов я довідку про те, що будматеріали на древній таганрозький костьол, привозили з багатьох південних міст зокрема навіть із сицилійської Катанні, і що це були пожертвування. Хотілося відновити побратимство названих портів з Таганрогом при відновленню громади. Я тільки нині можу представити безмірну наївність свою, після того як мої боязкі зусилля опустили мене на землю.
Брат Эміліо поклопотався знову про нічліг на високому схилі в Єзуїтському центрі. Там ми провели буквально один травневий день. Побували в місцевого митрополита в ранзі кардинала, який проговорив з нами хвилин сорок і переадресував у Рим, де за його словами, «нас зустрінуть». Пообіцяв подзвонити й поклопотатися в Каритас Универсум, тобто до головної штаб квартирі. Рим у наші плани не входив, але надія на кардинальське клопотання штовхнула нас у столицю світу.
Етну побачив я з віконця будиночка Єзуїтів. У собор на зустріч зі святим Януарієм ми не потрапили. Запам'яталися мені тільки вузькі околишні вулички, що пам'ятають напевно Римську Імперію й не більше.
Так, не пішло повз мої очі те, що ввечері місцеві люди мають звичай, їхати на верх пагорба й займатися сексом у машинах. Моторошне видовище.
Я трохи сердився на Еміліо що квапить події й не дає ні на хвилинку зайнятися туризмом, хоч би відвідуванню церков, але о. Іржі був на його стороні, і мені не довелося ґрунтовно розглянути жодне місто на нашім маршруті. Спасибі кардиналові-базіці, я мав випадок уперше в житті потрапити у Ватикан.
13. Ватикан
Еміліо догадався, що з нашого приводу ніяких дзвінків у Рим не пішло й ми були для керівництва Каритас цілковитим сюрпризом. Проте нам дали в співрозмовники пані з Бельгії, що дала нам чіткі підказки як і кого й про що просити. Як писати проекти та інше. Тобто порожніми ми не приїхали.
Було середовище й Еміліо запропонував зненацька з'їздити на метро у Ватикан подивитися Генеральну Аудієнцію понтифіка. Погода була прекрасна але аудієнція чомусь була дуже короткою. Ми побачили лише юрбу людей, які покидали площу св. Петра. Зустрівся нам теж о. Іржі, що домовився з Еміліо що переночує у своїх, тобто салезіанців. В Еміліо теж були свої, єзуїти, Ми навіть пообідали в головному будинку біля колонади. Я здалеку бачив о. Кольвенбаха, генерала Ордена, поспілкувався з о. Богуславом, його помічником в справах Сходу. Ночівлі однак ніхто мені не пропонував. Эміліо в довіднику став шукати польських сестер, до яких можна було б «скинути» мене. Погодилися мене взяти пасіоністки.
Після ночівлі сестра, що водила автомобіль по дорозі в Аль Джезу запропонувала показати Санта Марія Маджджоре. Це був мій дебют у цьому храмі. Дебют у Соборі святого Петра був самим звичайним. Тривав, можливо, пів години.
Я розглянув без трепету Пьєту, ікону Преображення Господня й статую св. Петра.
Мене найбільше вразили підвали, де серед інших могил мою увагу привернула сама могила Петра, біля якої вивантажив я статутні документи всіх моїх нових приходів (Волгодонськ, Азов, Ленінградська) і просив князя апостолів подбати про ці громади. Багато квітів і тих,що моляться було біля могили Іоанна 23...
Увечері, перед тим як поїхати до сестер мені вдалося відслужити із групою священиків зовсім повсякденну месу, що мене ніяк не вразила.
Посмішку на лиці викликав тільки якийсь хлопчисько який покинувши тата підбіг до мене запитати італійською: „tu sei Papa”?, Я був заглиблений у думках, і не зрозумів, про що запитує дитина, однак покачав головою ствердно й сказав „si”, чим дуже сильно порадував хлопчика. Тільки коли ми виявилися на площі, Еміліо пояснив мені, що хлопчик побачивши єдину людину в рясі, запитав у мене чи я Папа й коли я підтвердив, той сильно зрадів, і став своєму батькові розповідати, яке щастя йому зустрілося в цей день.
14. Ліворно
Наступного дня в обідній час ми були в Ліворно. Там прийняв нас у себе молодий єпископ Салезіанець. Він був більше до нас схильний, чим колишні ієрархи. Сам простежив, щоб у місцевому Каритасі нас гідно прийняли, і уважно вислухали.
У цей день мене чекав сюрприз. Еміліо домовився по телефону про зустріч зі священиком, з яким два роки раніше я спілкувався у Фатимі. Він був дуже розчулений моїм поводженням, тому що я більшу частину дня у Фатимі проводив «на ковзанці», тобто на слизькій мармуровій доріжці довжиною в кілометр,що вела до каплички зі статуєю Марії. У мене тоді була сильна запопадливість замолити всі свої гріхи й випросити багато милостей на майбутнє.
Цей священик відкрито розмовляв зі мною, подарував светр і розарій, залишив адресу. Здавалося, буде цікава зустріч, тому що його прихід на острові Ельба значився частиною єпархії Ліворно. Він дійсно приїхав. Однак був сильно стурбований. Залишив мені якісь інтенції й змився. Я догадався, що по перше, у нього не було для нас часу й по другие, Еміліо очевидно проговорився що я перебуваю в нестатку й той не був у настрої чогось мені дарувати. От такий конфуз.
У Каритас ми довідалися, що Ліворно регулярно відправляє контейнери з одягом і ліками в Хорватію й Боснію. Вони погодилися перекинути частину транспортів у Ростов.
Вони слово незабаром стримали. Через рік у Ростов прийшли два контейнери гуманітарки. Однак недосвідчений Директор Каритас не зміг розтаможити вантаж і Еміліо перенаправляв його знову ж на Балкани.
Увечері ми відвідали гору, на якій саме в цей день відзначалося престольне свято місцевої «Чорної Мадонни». Повезли нас по звивистій дорозі в бенедиктинський монастир, і я був радий що зможу знову трошки помолиться у святилищі.
15. Санта Барбара
Дон Маріо був на цілих 20 років молодший чим дон Франко а виходить, старший брат був йому майже як батько рідний. Дон Маріо був трохи старшим за мене ровесник о. Іржі.
Займався завзято збереженням стародавнього храму в горах, у якого повністю треба було відновити фундамент. Храм був настільки гарний, що кошти на порятунок найшлися в Євро-Союзі.
Саме це заняття стримувало його місіонерську запопадливість.
Він був кілька разів в Індії й погрожував туди виїхати назавжди. Маріо мав почуття гумору, однак був чимсь постійно стурбований. Відвіз нас у якесь кафе, і коли я не бажав, нічого їсти, крім мороженого, він замовив цілий кілограм, і уважно спостерігав, як я із цим упораюся.
Заповіт брата виконав додатково наступного дня, надіславши в Сериате до “Руссия Християна” свого помічника з конвертом, без зайвих коментарів. Я був дуже зворушений, знайшовши 50 папірців по 100 доларів.
16. Туринська Семінарія
Отець Іржі забрав мене на одну добу з Бергамо до Туріна й заявив на прохідний що я теж салезіанець. Таким чином, нам не довелося платити за ночівлю. Отож на одну добу я знаходився й у цьому ордені.
Це був мій перший, і поки єдиний візит у Туріні. Мене вражало там усе крім собору. Занадто великий і скляні труни дон Боско а також фундаторки салезиіанок здалися мені занедбаними реквізитами з театру. Сильно не сподобався мені застарілий дизайн храму.
Я навіть ніде правди діти було подумав, що сучасні салезіанці, скупляться на кошти, чогось новенького придумати, для оформлення храму.
У ньому не вистачало життя. За те сподобалися мені старі корпуси до того що в першій салезіанській капличці я затримався й мене закрили в ній на ніч. Слава Богові, опівночі я почув чіткі кроки на площі й став стукати. Відкрив мені дон Пьеро, якийсь увічливий монсинйор.
Наступного дня ми відвідали салезіанську семінарію неподалік домоволодіння блаженного Пьер Джороджо Фрасатті.
З нами в Семінарії чемно поспілкувався відомий біблист о. Стус і трохи старшокурсників з Польщі, що запросили нас пообідати разом в семінарській їдальні.
Восени дійшли до мене чутки, що один з цих хлопців був направлений в Африку й там раптово, мученицьки загинув. Семінарист був родом зі Слупська, більше нічого мені про нього невідомо.
Незабаром після цієї поїздки ми поїздом повернулися до Римміни й літаком у Ростов.
Були пригоди з нашими сумками, цілий тиждень нам їх не повертали тільки тому, що вантаж човників був важливіше, ніж наші особисті речі. У мене вперше в житті таке трапилося, із часом я довідався, що на таких маршрутах іноді не вистачає палива й потужності успішно приземлитися.
17. Відповідний візит серед зими
Всупереч моїм самим сміливим очікуванням, Дон Маріо наніс мені відповідний візит серед зими. Був коротко, буквально кілька днів, але всім моїм парафіянам, так в Азові як і у Волгодонську дуже сподобався. Приїхав швидко й незабаром зник...назавжди.
Я думаю, що наша бідність і невпорядкованість налякала його більше ніж Індія й ремонти в Санта Барбара.
18. Останній рейд
Восени 1998 року в останній рейд перед поїздкою в Сибір забрал я о. Мацкевича щоб показати Італію й з нею на довго попрощатися. Ми їхали на легковій машині з багатьма зупинками. У машини був поламаний радіатор і перший солідний ремонт довелося нам зробити ще в Польщі.
З лихом навпіл перетнули ми Баварію й Австрію, а в Бергамо машина зламалась повністю. Подруга дон Франко Інес Паста доручила своєму братові, що виявився автослюсарем, усунути поломку. Після попереднього огляду нам сказали, що ремонт займе тиждень. Довелося поїздку по Італії штучно подовжити. Ми домовилися щодо ночівлі в салезіанського священика прихід якого перебував в 80 км від Риму й одержали унікальну можливість у черговий раз відвідати Вічне місто. О. Мацкевич за допомогою свого друга вів стомлюючі переговори з генералом і економом салезіанців із приводу коштів необхідних при будівлі ростовського костьолу. Я повернувся раніше на північ у місто Венецію вести переговори про побратимство з Азовом. У мене були, із цього приводу «залізні папери» від саратовського єпископа. Я їхав нічним поїздом і мені крупно повезло, тому що в цю ніч була повня, а значить місто повинна була залити морська вода. Про все це сповістив мене молодий чернець францисканець-мінорит родом з Латвії. Я встиг сухою стопою добратися до їхнього монастиря й провести переговори, але оскільки в мене очікувалися ще дві зустрічі з доміниканцями й капуцинами настоятель міноритів додав мені в допомогу «земляка» з Латвії. Той без вступів розпорядився щоб я сховав свої босоніжки в рюкзак і вручив мені високі, за коліна, гумові черевики. Спочатку мені було дико тому що з ранку крім туману нічого на вулиці я не зауважував. Однак, вийшовши з монастиря в 11 годин замість вулиці й тротуарів помітив я суцільні калюжі. Вода була по коліна. А незворушні венеціанці, відмовившись на час від своїх автомобілів гуляли по вулицях на подобу рибалок. Цікаво було спостерігати через скляні вітрини, як люди в магазинах, офісах і кафе щоб не стало продовжують робити свої справи, сидячи у воді по коліна. Схожу картинку побачив я на площі Святого Марка й у самому соборі. Через весь храм розкидані були доріжки з дощок для тих, котрі не встигли поміняти взуття. Так само в храм люди входили й виходили, начебто нічого особливого не відбулося. Мій супутник відвів мене на лівий берег ріки Пад, познайомив з капуцинами й там ми попрощались. У капуцинів попросив я дозволу відслужити позапланову Святу Месу біля відомої мені, по чутках, ікони Донської Богоматері. Привіз її у Венецію поранений італійський солдат. Відповідно до легенди, борючись десь там на Дону, на стороні фашистів побачив він один раз палаючий будинок перед яким ридаюча мати просила про порятунок дітей. Солдатик допоміг жінці, сам одержавши моторошні опіки. У нагороду, вдячна мати веліла солдатикові прийняти в дарунок рим же врятовану ікону Богоматері «Семистрільної». Поранений солдат вилікувався на батьківщині й залишив своїй мамі дорогоцінну реліквію, привезену з Росії. Ідучи назад на фронт просив, щоб перед нею мама молилася про його щасливе повернення. Син, однак, не повернувся й мати передала ікону в капуцинський костьол. З тих пір перед нею стали регулярно збиратися матері зниклих безвісті на Східному фронті італійців. Деякі донині вірять, що хтось повернеться з полону. Про силу цієї ікони довелося мені самому переконатися тому, що не одержавши ніякої підтримки матеріальної у двох монастирях, які відвідав я з ранку, під час прощальної Меси, що я частково вів на російській, навколо мене зібралося порядку 200 випадкових і невідомих мені жінок, які з дивною щедрістю, за власним бажанням зібрали повний кошик великих купюр. Увечері я повернувся в Бергамо де чекав мене о. Мацкевич дуже задоволений підсумком переговорів у Римі. Він радувався теж як маленька дитина, побачивши в повному здоров'ї свою машину. Вертаючись ми відвідали по сусідству місто Падую, де спочиває всесвітньо відомий Антоній Чудотворець. Ми правильно зробили, тому що залишаючи Італію ми їхали в умовах ожеледі й будемо вважати чудом, що на крутих вуличках високих Альп ми зберегли не тільки машину, але й себе.
19. Tor Vergata
Останній мій візит в Італію випав на серпень 2000р. З доручення єпископа Іркутського я повинен був зібрати по 8 чоловік з 5-ти деканатів Східного Сибіру й Далекого Сходу й доставити на молодіжну зустріч із Понтифіком. Організатори запросили нас у південне селище Риму, де розташовані корпуси студентських будинків. Ім'я селища Тор Вергата. На величезних полях довелося розміститися двом мільйонам юнаків і дівчат. Шість днів ми прожили в спортзалі однієї щколи по сусідству із приходом святого Джерарда, але останню ніч ми провели під відкритим небом на всенічному пильнуванні. Мої діти були неслухняні й недисципліновані. Побачивши закордон вони випробували запаморочення мозків. Поводилися як туристи, а не як прочани. Довідавшись, що на останній нічліг прийдеться йти 15км пішки з рюкзаками половина групи, не дочекавшись зустрічі з Понтифіком вульгарно просачкувала, сидячи весь день, передбачений на молитву, на пляжі поблизу аеропорту Фіо Мичино.
20. Deja vu...Сахалін
На Сахаліні я був сильно зайнятий будівництвом костьолу й ніяк не замислювався про друзів в Італії. Однак, через московський офіс «духовної бібліотеки» мене повідомили, що стурбовано моєю долею. Я просив сестру Джованну повідомити, що в мене все в порядку й одночасно попросив працівників бібліотеки приїхати до мене на Сахалін у гості. Джованна до мого запрошення віднесла без ентузіазму. Її лякала далека дорога й великі витрати на подорож. Все таки, розповівши членам бібліотеки про моє запрошення, найшлися сміливі люди, які підтримали цю ідею. Схоже, як 9 років раніше,тобто навесні 93р. у Ростові й в 2002 на сахалінській землі висадився великий десант - 4 італійці на чолі із сестрою Джованною. Гості привезли до нас купу релігійної літератури й провели ряд лекцій для всіх лідерів з моїх сахалінських приходів. Дух наших католиків, спасибі цій зустрічі, на Сахаліні сильно піднявся.
ВИСНОВОК
Хочу в доповненні сказати й підкреслити щоб без ініціативи Джованни в мене не було б ніяких зв'язків з іспанцями. Саме вона помітивши негреня Ернесто, що супроводжував мене при першій зустрічі в Москві почала на свій ризик всі можливі міри, щоб у Ростові виявилися іспанські волонтери.
Так познайомився я Енрике і його командою.
Джованна також звела мене з Дон Франко, а той у свою чергу зі свої братом Мариано. Так поступово я вчився самостійно подорожувати по країні й в простих словах спілкуватися. Чесно говорячи, спасибі цим добрим і чуйним людям, я став інструментом для спілкування й становлення багатьох проектів побратимства Росії й Італії.
Я сподіваюся що дон Франко бачачи все це десь у небі знову хитро посміхається...
О. Ярослав Вишневський
Пекін 26 жовтня 2006