Дивна Німеччина
Колись на Україні я спробував відучити моїх парафіян від радянської звички лаяти підряд всіх німців у злочинах Другої Світової.
Пояснював я їм, що не треба цього робити хоча б з тієї причини, що німці наші одновірці й що за гріхи своїх керівників і батьків вони розрахувалися сповна. Говорив я більше, що, дивлячись очима Польщі, підходить час відзвітуватися за військові злочини й російській стороні, тому що саме в 1939 році саме Радянська Росія напала по-зрадницькому на Польщу, Країни Прибалтики й Фінляндію, підбадьорюючи Німеччину до ще більших жорстокостей на Заході Європи.
Значить очевидно призвідниками Другої Світової однаковою мірою є як Берлін так і Москва, пора про це говорити відкрито й не лукавити десятиліттями виховуючи чергові покоління в неправді й самообмані.
Настав час поговорити й про звірства Червоної Армії у відношенні до мирного населення завойованих країн Середньої Європи, тоді легше прийде справедливо оцінити вчинки Німеччини.
Так Німці для поляків були сторіччями ворогом, але й суперником у справедливих змаганнях культурного, наукового й релігійного характеру.
У Польщі, тому що й у Росії можемо відзначити присутність багатьох князів, учених і місіонерів німецького походження, без яких не мислиться мені успіх слов'янських країн у плані росту.
Німцями були святі Бруно квефуртський проповідник у межах Польщі й Пруссії, свята Ядвіга Шленська!
Мама великого Миколи Коперника і її брат Лукас Ваценроде, єпископ Варминський і піклувальник ученого, чистокровні німці, але одночасно законослухняні громадяни Польщі. При бажанні можна докопатися німецьких кровей і у венах Фредерика Шопена, якого предки походили з німецькомовного Ельзасу.
Лютеранської віри, а виходить, і німецького походження, міг бути генерал Совінськи захисник Варшави й польський патріот у роки Листопадового Повстання 1830-го року.
Сьогодні додався ще один аргумент на користь дружби й поваги представників німецьких націй. Католицьку церкву очолює нині безсумнівний друг Папи Войтили, а значить друг всіх поляків понтифік Бенедикт 16-тый. Він гідний нашої уваги й поваги й нехай нас не лякає звістка, що 16-ти літнім юнаком він був примусово завербований у фашистську армію, не він один.
1. Євангельський Прихід у Рипіні
Коли в дитинстві подорожував я з мамою в село до бабусі, ми завжди проїжджали автобусом повз казковий неоготичний храм в Рипіні. Мама говорила мені тоді: «Дивися, дивися, це німецький костьол» або просто «Лютеранський».
Отож у моїй голівоньці відклалося, що німці це лютерани й що їхній пророк або бог Мартін Лютер. Треба було часу, щоб все це заново в голові розфасувати по поличках.
Казка про «три танкістів», що успішно й не побоюся сказати злочинно викривляла образ другої світової війни виявила нам неправдиве подання про те хто такі німці й хто росіяни навіть хто такі грузини й ми самі. Через такі казки ми охоче гралися у війну й природно бажаючих бути «німцем» не було взагалі...
Ці казки про танкістів привели до того, що коли через селище Зелюнь один раз весь день їхали танкісти убік Праги в 1968 році, а мені було саме 5 років, стояв я біля будинку й щасливий махав ручкою, сподіваючись, що наші хлопці «знову придушать фашистів»!!!
Адже з тих пір ярлик «фашист» ми покладали, на кого попало, не розбираючи!
2. Боденшац із Зелюня
Крім розповідей про поганих «Швабів», мав я в дитинстві можливість побачити й познайомитися із близької відстані зі справжнім і найдобрішим дідком, алкоголіком із млина. Пан Боденшац під час великої пожежі втратив житло і якийсь час жив у нашім будинку на другому поверсі квартирантом.
Він мені трошки нагадував рідного діда. У нього були довгі вуха й ніс, і голився, користуючись лезом. Ми із сестричкою часто бачили його за цим заняттям і бачачи що руки в нього зайняті тягли за вуха й ніс. Але ж «фашист» таки не застосував «холодну зброю» щоб винищити «ворога», лише тихо посміхався!
3. Цвинтар на Раку
У нашій школі була пам'ятна дошка з іменами вчителів, які загинули в Раку, тобто скрвиленському лісі, неподалік від озера. Ми ходили туди дітьми відзначати 9-те травня. Солдатики приїжджали десь напевно із Бродниці щоб вистрілити «салют», холостими кулями на честь загиблих. Про ці події докладно розповідали нам дорослі свідки в кінотеатрі в Рипіні. Це були неприємні спогади про німців.
Мій дід Чеслав, що так сильно нагадує зовні Боденшаца а також мій тато розповідали мені один випадок із часів війни. У ці хвилини вся родина ховалася, у землянці й раптом вторгся, до них якийсь німецький мародер сильно озброєний. Він не зробив нічого поганого, лише зажадав, щоб його погодувати й переодягти в цивільні одяги. Одержавши все, про що просив, пішов з миром. Кілька днів пізніше дід пізнав його труп неподалік. Незрозуміло, убив хтось його або він зробив суїцид.
4. Чарскі зі Скрвильно
Колись зігнали молодь, із усього рипінського району в кінотеатр під назвою здається «Навойка».
Назва взята від імені першої польської студентки, що вчилася в Краківській Академії під видом юнака. Нас там у похмурому приміщенні з похмурими декораціями на честь якоїсь річниці ВМВ, інформували про тім що таке «Volksdeutsch» i «Selbschutz».
Тоді до мене дійшло, що в наших околицях жила велика кількість польських громадян німецького походження, і що багато хто з них були настільки сильно асимільовані, що навіть прізвища не видавали їх, виходить, не афішувалися й не хвастали своїм походженням, поки не почалася війна.
У моєму класі, наприклад, було аж троє учнів на прізвище Меллер. Такі прізвища як Шварц, Шульц або Ольверт нікого не дивували й у моє перебування в школі. Це й надалі були наші сусіди, знайомі, друзі. Згодом до мене дійшло, що серед моїх родичів вистачає осіб із прізвищами в корені німецькими (Вендерлих, Фрідріхович)...а виходить, і я цілком міг мати німецьку домішку.
Відома мені була теж людина середнього віку з рудою зачіскою й дефектом зору. Його прізвище цілком польське, але мені стало відомо, що діди пана Чарського були Російським жандармом німецького походження й що знущався з людей в епоху самодержавства. Ні він, ні його діти не ходили в костьол. Мені було сказано по секрету, що вони відвідують «Рипінську Кірху»
Згодом, однак, стали вони частенько відвідувати храм, тому що жили по сусідськи, і залишалося догадуватися, що хтось зі священиків дозволив їм це або просто воцерковив.
Плітки із цього приводу незабаром притихли.
5. Моніка з Ростоку
Зовсім інакше подивився я на німців, коли побачив їх у великій кількості, і притім, всі вони були моїми ровесниками. Така можливість представилася на дитячому таборі у Вейхерово.
Правду сказати я був навіть небагато старше всіх учасників, тому що мама вмовила мене востаннє їхати в «дитячий табір» коли я був уже ліцеїстом. Я й надалі був низького росту, і нікому не впадав в око із цього приводу.
Звичайно путівки давалися по роботі в мами дітям з так званих Співтовариств Аграрних Кружків (SKR), яких завдання складалося в наданні послуг фермерам. Ці кружки мали гарний парк сільськогосподарських, дорогих машин, таких як комбайни, трактори, вантажівки та інше.
Мам працювала головним бухгалтером і завжди знаходила місце своїм дітям, де провести літо. Цього разу крім куявско-поморських дітей були й варшавські. Про наявність німців ніхто нас не попереджав, тому сюрприз вийшов на славу.
Заняття в групах були окремо й ми близько не могли спілкуватися, але жили ми в тому самому комплексі шкільних будов якогось ліцею або технікум у північній частині міста.
Позитивно було те, що в нас були загальні вечірки, дискотеки й загальна їдальня. Наші шляхи перетиналися вільно й мимоволі, незабаром сталі з'являтися міжнародні парочки.
Я теж попався на загальну хвилю. У моєму житті вже траплялися платонічні почуття, але от уперше, я їх якось виявив назовні. Моя перша «табірна» любов була дівчиною по ім'ю Моніка Цумпе й жила в якімсь селищі під Ростоком і пам'ятається мені лише вулиця, на якій вона жила Люзевіцштрассе 18.
Ми разом танцювали на вечірках і прогулювалися по парковій площадці, це було настільки романтично й по дитячому безневинно, що хоча я й навчився тримати її за руку, однак поцілувати її я не насмілився жодного разу. Я знаю, точно, інші парочки доводили справа до кінця й сильно хвастали цим у приватних вечірніх розмовах по кімнаті. Доросле життя й розмови «про це» оточували мене звідусиль, але я був на них лише зівакою скоріше, ніж учасником.
Ми потім з Монікою пару раз обмінялися листами. Ми в таборі спілкувалися неначебто по-російському, але вона скоріше не розуміла, подаючи лише вид, що розуміє. До мене дійшло, що все таки мовний бар'єр розділяв нас сильно коли я одержав першу листівку із ГДР і вона написала мені по-англійському. Зрозумівши свою помилку, я став стихійно й самостійно вчити німецький і за допомогою словника складав якісь боязкі листи, але відповідей не одержав, що сильно засмутило мене. Швидше за все, тепер виник ще один бар'єр, психологічний. Хоча Моніка була молодша за мене, вона скоріше була більше розвинута і очікувала чогось більше сентиментального, ніж обмін думок по інтересах. Я був на це не здатним.
Моніка була кучерява з короткою зачіскою. Темна блондинка в спортивній майці й джинсах. Такою мені вона запам'яталася. Ростом ми були напевно рівні, віком, я думаю, вона могла бути років на два молодша. Спасибі Моніці мені вдалося остаточно розвінчати міф про поганих німців. Як я можу про їх думати, таким чином, якщо я при першому випадку здатний у них закохатися!?
6. Юнацьке захоплення
Моїм юнацьким захопленням у роки навчання в Бродниці була історія, але більше ця жива, що я міг торкнутися, ніж та яка підносилася нам по книжках у вигляді обробленої папки.
Мені сподобалося подорожувати в Торунь і розбирати по пунктах історичні замітки, які зустрічалися мені біля входу в ці храми. Я безумно вдячний за все це добрим й розумним священикам, які так серйозно поставилися до історії своїх церков і приходів, що я в більшості випадків міг без проблем ознайомитися з минулим більшості храмів, що зустрілися мені.
Там я помітив цікаве сплетення доль Польщі, Німеччини, Пруссії. Таке зі мною відбувалося в Бродниці. Це пруське по суті містечко переходило з рук у руки протягом сторіч, при німецькому правлінні називалося чи то Фрайбергом чи то Штрасбургом. Я став колекціонувати в пам'яті німецькі назви околишніх міст і сіл. Виявляється моє рідне селище Скрвільно по німецьки називається Ризлинг Вальде, недалеке Дзялдово-Сольдау, там загинув один з мучеників Другої Світової Війни єпископ із Плоцька. Елк називався Лик, Олецко-Марграбау. Мене не дивували, а навпаки інтригували німецькі титули поморських і силезських міст, ніде правди діти це наша загальна історія. Вроцлав називався Бресляу, Щецин був Штеттином і Ґданськ-Данцигом. Повірте, слово Кенігсберг звучить набагато гідніше, ніж якийсь із бухти-барахти придуманий комуністами титул Калінінград!!!
Мені сподобалося відвідувати древні «німецькі цвинтарі», занедбані й приведені в руїни вандалами некрополі Східної Пруссії. Потім, потрапивши в педінститут в Ополе на Сілезії, я помітив що поляки, вірніше режим сталінських часів, став боротися з написами на надгробках. У моєму рідному селищі я помітив, що фашисти забрьохали цементним розчином польські написи, на Сілезії комуністи таким же методом бовкали розчин на надгробки, на яких таблички містили німецькомовні написи.
Древні німецькі міста подобалися мені завжди, я намагався очима уявити їхню колишню велич і в серці ображався на «комуняків», які привели все це в стан розрухи, нічого не зробивши, щоб підняти місцеву культуру з руїн і внести «польську лепту» в історію цих регіонів.
Я був позитивно натхненний зодчеством часів тевтонського Ордена. Стільки храмів і замків, ратуш і простих міщанських будинків, збереглося донині, у первозданному образі, тоді коли радянські будівлі валять на очах і незабаром ні духу не залишиться від всього цього радянського галасу. Втім, і від фашистів користь невелика, за винятком декількох гілок ЗД і автострад, які нам дісталися в подарунок від Гітлера, і в ПНР ніхто не намагався цю працю продовжувати. Мережа ЗД залишалася дуже скромною й країна єдина в Європі майже, що без автострад.
Епоха середньовіччя дала Польщі в області культури великий поштовх саме спасибі Тевтонцям. Раніше міста ґрунтувалися на Магдебурському праві, потім застосовувалося Кульмське законодавство й місто Кульм це нинішнє Хелмно, якого красу я б ставив вище, ніж пишноту Торуня.
Більшість фермерських селищ у Польщі в ту епоху виникало точно в такий же спосіб. Приїжджали колоністи з Німеччини або навіть Голландії й привчали місцеве мисливське населення користуватися землею й лугами на основі трьох полівки. Тим же промишляли ченці ірландці й багато хто бенедиктинці, цистерсианці й камедоли з Італії й Німеччини.
Тепер дуже важко встановити, скільки у венах польського населення чистої слов'янської крові, адже мова це ще не все. Словяномовні болгари поза сумнівами прибули до нас із Волги й були плем'ям тюркським по суті, а мову лише прийняли від тубільців, яких скорили. Не інакше з Польщею, смію помітити.
7. Ростовський Пастор
Працюючи у Ростові на Дону я двічі відвідував Грузію. Саме там потрапила мені в руки книга Йосифа Шнура про німецькі колонії в Росії з особливою увагою трактувала питання про релігійні громади лютеранської, менонитської і католицької церков. Там я знайшов докладні біографії наших священиків і єпископів. Мені було за що дякувати Богові. На території Саратовської Єпархії священикам переважно німецької національності на переломі 19 і 20-того сторіч удалося побудувати сотні прекрасних кам'яних храмів.
У Новочеркаську наприклад настоятелем був якийсь час батько Йоганн Ланг, хоча парафіяни здебільшого були польського походження, оскільки були професорами й студентами евакуйованого з Варшави Політехнічного Інституту. Лютеранська Кірха перебувала по-сусідськи. Реставрували її місцеві Баптисти. Вони влаштували в центрі храму басейн, але німецького, готичним шрифтом оформленого напису в пресвітерії «прийдіть до мене всі утруднені», не стали знищувати, а виходить, зберегли пам'ять про колишніх хазяїв.
Схожі храми я виявив у місті Єйськ на Азовському Морі й у деякому селі по шляху з Азова в Староминське. Повністю занедбані і забуті, як знати, якщо дано б мені було залишатися довше, я став би домагатися їхнього повернення. Ростовський пастор старий і молоденький пастор у Краснодарі, обоє мені були відомі й оскільки вони трудилися лише в обласних центрах, я намагався їх навести на думку про спільне користування занедбаними будинками.
У мене були дві бабусі німкені в азовському приході, бабуся Беата в Батайську й Люцина Гоффманн у Ростові на Дону. Для Люцини приїзд німців, які подарували нам малюсіньку, розбірну капличку був справжнім святом душі.
Вона разом із чоловіком довгі роки проробила в місцевій Ростовській Архітектурі. Їх дискретній, ненав'язливій підтримці я вдячний за те що остаточно був нам виданий документ на землю в Парку Чуковського й спасибі цій парі виник проект церкви, що після моєї відставки прийняли і яким скористалися отці салезіанці. Саме цей проект створений паном Вороніним і фірмою «Зодчий» був запущений у виробництво й освячений в 2004-ому році.
Люцина це символ наступності поколінь. Німкеня-Католичка, що запам'ятала старий костьол з дитинства і його священиків, як людина похилого віку допомогла проектувати новий храм і встановити збірну капличку, справу рук волонтерів з Німеччини. Вона взяла їх під опіку як перекладач під час їхнього перебування в Ростові.
Саме, однак, велика кількість німців, зустрілося мені в станиці кагальницькій, ростовської області й у Гусево азовського району, а також у станиці Степовий, Кущевського району в краснодарському краї.
8. Волгодонськ
Сама численна німецька громада, що обслуговував я в ростовській області, перебувала в місті Волгодонськ. Міські влада дали мені адреса голови організації «Відергебурт» (Відродження) Едуарда Петерса. Ми користувалися якийсь час його офісом на 9-ом поверсі будови розташованої поруч із так званим «полем дурнів», кілька зупинок не доїжджаючи до Атоммаша. Директором престижної фірми був пан Гроо, один зі співзасновників Відергебурта. Його замом був тоді пан Вебер, що став згодом моїм виконробом і будівельником парафіяльного будинку. Самі терплячі парафіянки це худенька як обпилювання Роза, що доля закинуло спочатку в Томськ або Новосибірськ, а потім, коли вербувалися фахівці, з усією країни на Атоммаш приїхала в Ростовську область випробувати щастя. Приходила на месу щотижня зі своїми двома дочками, тому що проживала по-сусідськи.
До числа перших парафіянок прилічу сестер Гайдингер, одна з них була секретаркою Петерса. Сам Петерс бував, зрідка, прийнявши глибоко в серце своя поразку. Він щиро зізнався, що йому було боляче дивитися як люди, які беззаперечно прислухалися його голосу, раптом дали перевагу священикові, що крім всього поляк.
Ще один, справжній лідер виплив на тлі будівництва каплички. Пан Гирш жив прямо у дворі каплички й хоча в нього предки були лютерани, через брак лютеранської громади став він ретельно відвідувати наш храм і згодом прийняв на себе посаду координатора й охоронця, був моєю довіреною особою. Він також приїхав із Сибіру, а точніше з Уралу. Здається, зі Свердловська, тобто Заїсти. Там завжди жила німецька діаспора, і він теж приїхав на Дон будувати АЕС.
Що стосується Петерса, я насправді намагався не заподіювати йому біль, тому зокрема на парафіяльної капличці в знак наступності виднівся текст «Німецький Культурний Центр - Католицький Прихід Блаженної Болеслави». Деяких дивував такий напис, тому що в прихід приходило багато національностей, але всім особливо нашим православним опонентам повинне було стати зрозумілим, що ми прозелітизмом не займаємося й що в нас є свій контингент, відомий місту й світу: німці!
9. Калмикія
У Калмикії традиційно проживало пристойна кількість німців. Розповів мені про це чемно, чернець Зосима, що став у згодом першим православним єпископом Елистинським. Я скористався цією інформацією. Насправді в Городовиковську 20% населення мають німецьке походження. У сусідському місті Яшалта ще більше до 80%. У першому містечку, куди ходило багато автобусів, я встиг організувати громаду. До Яшалти було складніше добиратися, і через брак машини я не рискнув туди їздити попутками, занадто далеко. Сподіваюся, хто не будь, виправить у майбутньому мою помилку.
10. Кубань
Станиця Степова на Кубані це місцевість, що я, завзято відвідував протягом 6 років. Спочатку один раз на місяць, потім щотижня. Крім католиків на зустрічі приходили лютерани. Особливо запам'яталася мені одна родина, запрошена одержати гуманітарний вантаж. Не пам'ятаю їхнє прізвище, тому що незабаром вони виїхали, але пам'ятаю коментар. Одна жінка зі сльозами сказала. Все життя нас били й осміювали за те, що ми німці, і раптом уперше нас за це «нагородили»!
11. Чита
У Читі на Забайкаллі, я проробив всього-на-всього пів року, але маючи підтримку німецької громади «Відергебурт» і її шефа Вагнера, у якого лідерські здатності перевершували на багато якості Петерса, ми спільно одержали приголомшуючий успіх.
Німецька діаспора допомогла мені придбати посвідку на проживання, з тих пір я міг вільно пересуватися по території Росії. Нам удалося організувати кілька цікавих зустрічей за участю єпископа Мазура. Ми щомісяця збиралися в будинку Прес-Центру, поки нам місто не виділило територію колишнього санаторію по вулиці Бруківці, де завдяки працям двох священиків «Фоколяри» і сестрам Служителькам «Старовейським» сьогодні там діє прекрасний храм і прекрасно обладнаний дитячий будинок.
12. Ерик
Ерик Генделер юний журналіст із Баварії відвідав мене в період спекотного тижня 1997 року як волонтер. Він дуже близько до серця прийняв факт, що ми перебували рядком з полем сталінградських боїв і що має можливість відвідати волгодонську діаспору. Це його дуже надихало.
Він описав долі Таганрозького костьолу й дуже багато подробиць із моєї біографії. Його стаття була прикрашена знімком волгодоської дітвори на тлі статуї Ісуса Милосердного.
Через рік ми зустріли знову. Ерик познайомив мені зі швабським священиком Бентеле. Отож мені стало відомо, чому в дитинстві всіх німців нешанобливо називали ми швабами.
У селі Вехинген Ерик повторив тричі історію свого перебування в Росії й просив для мене матеріальної підтримки. Добрі, сільські люди пожертвували 7 тисяч марок.
Через років два, у мене з'явився випадок відвідати його в його невеликий кімнатці в Мюнхені. Я там навіть ночував із салезианцем Едуардом.
Ми були в дорозі. Повинні були добратися до Італії. Я таких подорожей по Європі з моїм напарником пережив напевно чотири, а то й п'ять. В основному відвідували ми Дортмунд, місто побратим Ростова-на-Дону, сусідський Кенигштейн і Фрейзинг-Мюнхенську єпархію. Це були поїздки «за хлібом».
13. Кенигштей
Сама істотна допомога надходила саме з Кенигштейна.
Ми там познайомилися особисто з керівництвом. Офіційно очолював організацію «Допомога Церкви в лиху» так званий «Шпекпатер» голландський отець фон Штраатен, але в силу його зайнятості й віку фактичне правління вершив о. Пивоварський і його секретарка Ірині Ейхман. Саме тоді в 1996-ому році в період першого візиту мені були виділені кошти на автомобіль Ладу-Нива. Ми переночували в центрі й після ранкової служби були присутні на засіданні комісії, що розглядає гуманітарні проекти.
У мене був особливий випадок особисто подякувати за підтримку. Варто відзначити, що без допомоги з Німеччини донині багато священиків на Сході ходили б пішки й проводили служби в куренях.
14. Мюнхен-альтетинг
У Мюнхенській єпархії, а точніше в єпископському палаці в містечку Фрайзинг діє організація «Реновабис». Саме тут кумулюють кошти на будівлю храмів, каплиць і реставрацію повернених костьолів.
Звідти ми одержали дві збірні каплиці для ростовської області й дві для Калмикії.
Кожна з них коштувала порядку 100.000 доларів. Мої парафіяни одержали із цієї організації порядку пів мільйона доларів. Я дуже вдячний.
Свою подяку я міг виразити, відвідуючи майстерню по близькості Альтетинга. У ній виникали щорічно чотири каплиці й за моєї пам'яті порядку 20-ти таких будов було встановлено в багатьох містах Росії починаючи з Ростова й завершуючи Братськом неподалік Іркутська.
Отож команда, що відвідала Росію раз 20, нарешті-то дочекалася відповідного візиту вдячних священиків.
15. Сахалінська Ірма
У мене на Сахаліні була дивна парафіянка на ім'я Ірма. Вона протягом декількох років шукала католицький костьол. Нарешті на Пасху 2000 року потрапивши в «Новоапостольську Церкву», вона одержала докладну довідку як потрапити в невелику капличку. Це було далеко, довелося їй пішки здолати кілька кілометрів під струменями заливного дощу, однак щаслива змогла нарешті задовольнити свою духовну спрагу.
Повне задоволення однак одержала вона однак тільки через рік, коли вдалося їй привести до вівтаря літнього чоловіка-білоруса на ім'я Федір. Це один з тих випадків, коли я на прохання про сповідь і причастя принципово зажадав вінчання й жінка не побоялася відстояти свої права на таїнство.
Їхнє весілля зафіксувало телебачення Кана. Легко помітити, що обоє дуже раді й натхнені тим, що трапилося.
Серед сахалінських парафіян одна персона мене сильно здивувала. Мені були відомі нащадки Жевуських і Цехонських, однак з'ясувалося, що в цих каторжних поляків, крім японських родичів є ще й німці Нурнберги. Один з них Лео, емігрував на початку війни до Хакодате й виявився в дорослому житті жителем тієї ж Швабії. Ми знайомі лише по інтернету, але листуємося регулярно, і саме Лео взяв на себе важку ношу перекладати мої тексти на німецьку мову.
16. Сибірський клір.
Ватикан вирішив, щоб у Росії єпархіями керували два етнічні німці й два поляки.
У єпархії єпископа Верта в Новосибірську трудиться велика кількість священиків і черниць із німецькими коріннями, Схоже, і в Саратовській єпархії. Примітно, що також в Іркутській єпархії на Далекому Сході трудилися один час переважно американці німецького походження.
Американським німцем був мій настоятель на Сахаліні Бенедикт Звебер, його друг по ордену Маринолл, Едуард Шоллман, техаський німець. Таке-ж коріння у Владивостоцького декана о. Мирона Эффинга, якого часом у жарт називали ми Барон фон Эффинг.
Епілог
У Росії нерідко зустрінеш зворушливі, але не позбавлені злості напису на пам'ятниках: ПАМ'ЯТАЄМО Й НЕ ЗАБУДЕМО,...не вистачає тільки рядки «помстимося», але цей нехристиянський присмак витає в повітрі на площах супер-православної держави й по нині.
В 1966-ому році польські єпископи, з яких багато хто пройшли на власній шкірі жахи війни направили в Німеччину своїм братам єпископам поблажливе послання за назвою «Прощаємо й про прощення просимо»!
Цей історичний акт довгі роки був предметом розбирань із боку польської комуністичної верхівки на чолі з генсеком польських комуністів, Владиславом Гомулкою.
Кардинала Вишинського обізвали зрадником через цю чисто євангельську ініціативу примирення.
Я не можу дочекатися схожих дій з боку православної верхівки Росії. Ініціатива на їхній стороні, церковників, тим більше що Алексій Другий, патріарх і не остання людина в Росії естонський німець Ридигер. Що його тримає, ніяк не зрозумію.
Часом у мене створюється враження, що шляхом постійних розмов про війну Росія намагається замовчати й забовтати свою роль призвідника цієї війни й зіпхнути всю відповідальність на співучасника, тобто Німеччину. Увести не тільки у свідомість, але й у підсвідомість людей, що сталінський режим все-таки був голубкою-мироносницею і не дозволяв собі нічого й близько схожого на фашизм.
Завдання моєї статті не в тім щоб переписувати історію по нової, як часом заявляють екстремальні патріоти в Росії, але щоб заявити лише, що випливає:
У сусідів Росії, які німцями й фашистами не є, мало того, у чистокровних слов'ян, на зразок чехів або поляків є свій погляд на війну, і ми не збираємося у всіх гріхах винити одну Німеччину. Нам зробили боляче певною мірою спільно, фашисти й комуністи.
У наш час чимало, простих людей задаються питанням: чому програвши війну Німеччина і Японія живуть краще переможниці Росії.
Постараюся відповісти: політикам Росії, крім осудливих заяв на адресу всіх країн миру варто подивитися на себе самих і покінчити із практикою самообману. Варто припинити самознищення власної націй і саме пограбування, тоді й наступить мирний і благополучний час.
Частиною самообману й самознищення є умовчування власної історії, у якій без німецького етносу з'явиться багато білих плям. Говорячи лише погано, про німців викривляється історія Катерини Великої і її нащадків, численних імператорів німецької крові. Німцями були численні офіцери в підпорядкуванні Кутузова, що домоглися перемоги над Наполеоном, лояльною службою.
Видатний московський медик «Святий Доктор» Федір (Фрідріх) Гааз.
Ця людина, що скасувала багато тюремних катувань і на свої гроші збудувала багато тюремних лікарень, гідний і нині пам'яті й честі, також і в середовищі православних як співзасновник сестер милосердя.
Так легко зневажається нині його пам'ять у Москві а храм Петра й Павла, якого піклувальником і старостою був «Святий доктор» руйнується новим хазяїном. Там проектний інститут і нічний клуб і «демократичній владі» Росії наплювати. Їм наплювати, що реабілітовані волзькі німці не бажають залишатися в Росії. Ціла республіка на Волзі й цілий народ, що прожив отут 200 років, нині позабутий і викреслять із пам'яті й свідомості. У Саратові на вулиці Німецькій собор святого Климента й надалі відіграє роль кінотеатру й відданий в оренду мафіозників, аби тільки не правонаступникам, тобто католикам.
Забувається й те, що історичний словник російської мови створив німець Даль.
У кожних націях є чорні вівці, немає родини без виродка, але щодо «злих фашистів» створене в Росії стільки міфів, що пора б зайнятися їхнім повторним оглядом.
От так, як умів, спробував з любов'ю описати непросту тему. Уже вибачите, це піонерська, невдячна праця. Можливо, комусь із читачів удасться написати «про цю» тему табу, більше й краще.
Буду лише вдячним.
О. Ярослав Вишневський
23 жовтня 2006, Пекін