Мої подорожі у Вільнюс

Батько єпископ Едуард Кисіль розпорядився влаштувати в бєлостокському кафедральному соборі частинку Гострої Брамы. Вона повинна була перебувати в бічній каплиці фарного костьолу, як народ донині, нарікає кафедральний собор.

Весь звичай, пов'язаний із шануванням Остробрамської Божої Матері перекочував з Вільнюса на Подлясся. «Тиждень Опіки» інакше новенна милосердя прийнявся добре на бєлостокському ґрунті, згадую з ностальгією подорожі семінаристів у теплі листопадові вечори в кафедральний собор і назад додому.

Тоді саме до мене дійшло, чим є, прославлена Міцкевичем, Остра Брама, насправді.

Згодом у Батайску над Доном улаштував я ще одну частку Остробрамської Каплиці й навіть просив у єпископа Кондрусевича закріпити за цією каплицею офіційний статус святилища...

Як все це відбувалося, збираюся розповісти.

У своїй статті хочу зосередитися на своєму особистому сприйнятті міста Вільнюса його храмів і литовської традиції в житті моїх приходів у Польщі, Росії й на Україні...

1. Самотня поїздка у Волковиськ 1990

На Литву потрапив я вперше через Білорусь. Там я провів один тиждень із дітворою, учачи польських ігор і молитов. Це була нелегка, виснажлива праця. Прийшов час передохнути. Відпочинок я планував у литовських Солечниках (Шальчининкаі). Там проживали гостинні родичі моєї вчительки з початкової школи, пані Гуральскої.

Їхав я окружною дорогою через Волковиськ і Ліду в супроводі ризького семінариста Стефана Катинеля. Нині о. Стефан, шановний священик у Санкт-Петербурзі. Ми з ним разом подорожували з Волковиська. Я залишився в Солечниках він продовжував подорожувати у Вільнюс.

Із самої молодшої з Васюкевичів Ганну я зустрічався роком раніше в Скрвильно, навіть дарував їй чіткі. Вона була тоді скута й замкнута. Тепер вона стала студенткою Вільнюського Університету й стала зовсім іншою. Сприйняла мій приїзд як приїзд рідної людини, що чимало здивувало   юного диякона. Її батьки проживали наприкінці вулиці Першого Травня, що по-литовському здається звучить Пирмо Гегуже. Будиночок дерев'яний солідний по схожому зразку як більшість сільських будов на Подляссі. У кімнатах на стінах вражали стародавні килими. Мене оселили в гарну стародавню кімнату чимсь нагадувала ще будиночок Гуральских у Скрвильно. У принципі будинок священика в Індуре був дуже схожим теж. Я помітив, що Бєлосток, що Гродно, що Солечники, я залишався в колі однієї культури, і лише акценти трохи переводилися на той, або інший дріб'язок побуту. Радянський період прослизнув, але не змінив побут у корені, як очікувалося.

Наступний день ми разом поїхали «скорити» Вільнюс і я був приголомшений, побачивши все те, про що був стільки начуваний.

В Остру Браму я йшов  на колінах чим, імовірно, сильно здивував дівчину.

У костьолі Святої Терези користуючись блокнотиком із замітками Ганна обурилася тим що я неї переривав безперестану додаючи до її коментарів власні:»хто отут гід, я або ви?» раптом обурилася вона, але це тільки так заради пристойності. Насправді, увечері вичитуючи батькам, хвалила вона сильно цей день, коли і їй довелося дечого довідатися про власну столицю. Ходили ми в костьол святого Духа. І в кафедральний собор. Недалеко Гострої Брами зустрівся нам Пан Мацейкянець, особистий знайомий Ганни й відомий у Польщі діяч литовської «Полонії».

Зустрівся нам теж неподалік Університету в студентській «кафешці» викладач історії о. Крахель. Після канікул згадуючи цю зустріч він жартував наді мною, що, мол, бачив мене з дамою!

Вразливим було побачити Парламент Литовський обкладений з усіх боків конструкціями з бетонних блоків, які не давали можливості проникнути Червоній Армії в роки протистояння на площу навколишній Парламент.

На тій же площі помітив я місце, де люди цвяхами прибивали до тротуару свої партквитки.

Мій перший візит на Литві був коротким, на третій день поїхав я з батьками Ганни до Ворнян і там пересів у прямий автобус до Гродна. Через кілька годин я був  на границі а до вечора зустрів я схвильовану маму, що весь цей період моєї поїздки щодня чергувала в костьолі слухаючи не тільки святу Месу але додатково читаючи стояння хресного шляху. Такою була моя перша зустріч із Литвою. Вражень вистачило на весь рік.

2. Путівка «неопресвітерів» 1991

Мої чергові екскурсії або паломництва, проходили за схожою схемою: спочатку я відвідував дітвору в ІндурІ, потім біг на Литву. Подорож «неопресвітерів» (тільки що рукоположені, титул неопресвітер діє один рік аж до наступного випуску в семінарії й рукоположення й переходить на наступних новачків у священстві), була дуже романтичною.

Ми поїхали відразу ж після зустрічі з понтифіком, що відбулася в Бєлостоці.

Мені здається, це було приблизно з 10-го по 17-те червня. Нас було четверо й ми спокійно могли собі дозволити поїздку на машині, але ніхто з нас не мав авто. Мені здається що ми традиційно їхали поїздом. Перші кроки ми направили у Волковиськ, де проходили парафіяльні місії.

По-сусідськи в Плебанівцях, ми були присутні на  престольному святі святого Антонія. Прихід примітний тим, що там після навчання в Семінарії практикувався як вікарний священик преподобний о. Фордон, у майбутньому будівельник храму в Домброві Бєлостокській і співробітник святого Максиміліана Кольбе в його починаннях при виданні «Лицаря Непорочної».

У Плебанівцях нам довелося благословляти величезні юрби сільських людей тих, що зібралися із всіх околиць, що б послухати проповідь літнього францисканця.

Після торжества наступила «блага частина» тобто застілля. У центрі уваги перебувало красиво спечене молоде порося, якого цілком помістили на одній великій тарілці й гості відрізали по шматках як на історичних фільмах. Я запитав про це «чудо»...і священик, не соромлячись розповів анекдот про те як колгоспники умудряються по кілька разів приносити голові «дохлі поросята», що почесно після «акту» списання загубленої тварини попадає в морозилку й знову приноситься як «тільки що» здохша, чергова тварина. Тим часом здоровенький «двійник» хворого поросяти попадає на весілля, похорони або парафіяльне свято залежно від нестатку й заповзятливості працюючого при свинях «фахівця».

З однієї сторони це добре відпрацьована на всіх підприємствах СРСР схема «воздаяння» обдуреного народу, могутній державній махині за всі сталінські й інші нечесні учинки тієї ж імперської махини, з іншого боку, очевидний гріх у якому по вуха загрузли ми все від мала до велика, включаючи й духівництво.

З Волковиська добиралися ми знову відпрацьованим маршрутом до Вільнюса. Там знову нам зустрілися Ванкевичи й Васюкевичи. У Гострій Брамі обійшлося без надмірностей. Це було наше приватне служіння в присутності декількох знайомих. Після цього ми виявилися у Святого Духа, де отці Доміниканці запропонували нам залишатися на неділю й відслужити урочисту приміцію (перша врочиста меса неопресвітера). Пропозицією скористалися двоє з нас о. Богуслав і о. Кшиштоф. Мені й о. Петрові довелося вертатися в Білорусію, щоб в індурському приході порадувати дітвору, з якої за багаттям я ставав роком раніше самоучкою місіонером.

Нехай це торжество стане таємницею моєї душі, тому що краси події не виразити словами. Втім, усе, що було у Вільнюсі, теж виходить за межі уяви. Слово «медовий місяць» дуже віддалено могло б закоханим відтворити, якими очманілими можуть бути перші дні священства для юнака, що чесно й щиро роками готувався до цієї події.

3. Піше паломництво 1991

Після повернення з Вільнюса я прийняв участь ще в одному паломництві, що було мені добре відоме із семінарських часів по маршруті Бєлосток-Ружаносток. У цій подорожі не було нічого особливого, про що я б хотів сказати крім зустрічі із двома салезіанцями, які агітували бажаючих «пройтися пішки із Сувалок у Гостру Браму. У післявоєнний час це повинне було бути першою такого роду подією. Я підійшов до цих священиків і розпитав подробиці, у душі дивуючись власній цікавості. Мій графік на літо залежав багато в чому від призначення на невідомий мені прихід і від рішення Богові тільки відомого настоятеля, що повинен був розпоряджатися моїми долями.

Тільки зараз бачу з жалем, що в моєму графіці менше всіх дісталося уваги моїм батькам і селу. Вони, безсумнівно, більше всіх пережили все,що трапилося зі мною, але я не став з ними ділитися радістю священства. Я знову планував у душі цю радість ділити з людьми, які оселилися в моєму серці за час моїх «східних путівок».

Божій милості можу приписати факт, що після Ружаностока я встиг побувати у Франції й, одержавши призначення на прихід у Долистово, я став туди йти пішки, як згрішивший блудний син у невідоме. По шляху підібрав мене друг, з першого курсу, що закінчив семінарію на рік раніше, а значить досвідчений уже священик Андрій Какареко. Привіз мене саме в момент, коли йшли похорони відомого в приході активіста. Я прийняв участь у них і зустрівшись із настоятелем довідався я що до кінця липня можу ще гуляти. Це була прекрасна й потрібна звістка: подарунок долі. Наступного дня прочани повинні були стартувати із Сувалк до Вільнюса і я не замислюючись направився цим же вечором в Сувалки. Тільки там, у кімнатці невідомого мені Салезіанця я прийняв перший душ після Франції, виправ речі, розслабився й...міцно заснув.

Утома все-таки атакувала мене протягом двох діб, поки ми йшли по території Польщі до того ступеня, що на всіх привалах я засипав на ходу, і деякі люб'язно запитували: « чи здоровий я».

Протверезила мене тільки литовська границя. Я піднісся духом настільки, що став на ходу придумувати переклади коротких французьких канонів і польських пісень прославляння й учити прочан. Це дуже полегшувало нам завдання розташувати литовських городян і селян, що насторожено сприймають похід «недружніх» поляків. Переклади пісень, а також тексти виступів у литовських костьолах коректувала медсестра Бирута, що була єдиною в нашій групі полькою литовської національності. Салезіанці довірили мені відповідальність за ту частину паломництва, і я з радістю узявся робити все можливе. Згодом я всі частіше й без природної мені незручності рвався до мікрофона співати й говорити також по-польському.

Литовським хитом паломництва стало вітання «Свяйкиняме юмс аллелуя!»

Виходили ми із Сувалк здається 16-го липня й входили в Остру Браму після десяти днів походу, стомлені але щасливі. Після Гострої Брами, у якій скромно зустрічав нас паллотинський священик із Ченстоховскої «Долини Милосердя», ми виявилися в храмі Святого Духа. Там повинні були нас взяти у свої будинки місцеві парафіяни.

Наступного дня ми верталися автобусами й дехто на відкритій вантажівці, що увесь час возила наші речі й намети. На вантажівку присіли на границі до нас домініканці, які проводили літо в Латвії. Уразили вони мене своєю зовнішністю й піснями. Вони дуже мило виглядали.

4. Група Яновсько-Долистовська 1991

Моє захоплення Литвою росло в міру того, як збільшувалася кількість моїх поїздок туди.

Я планував чергову поїздку восени, і настоятель дав на це благословення, але видно було, що сумнівався, як же я впораюся із завданням. Напевно нічого не вийшло б, якби не підтримка місцевої дантистки. Ця дивна жінка, схоже, як і я, була одержима, бажанням побувати в Гострій Брамі.

Вона надала мені для підготовки поїздки свою машину й себе як водій. Справ було багато: дозвіл, запрошення, страховки, але особливо складно було знайти колектив. З Долистова заявило бажання їхати туди лише 10 чоловік, але я замовив машину на 44, велике й гарне, комфортабельне Вольво. Шляху назад не було. Я звязувався з багатьма священиками й черницями й остаточно вийшов перебір. Більше двадцяти чоловік з Яновської парафії заявили бажання їхати з нами. Довелося декому відмовити в поїздці. Спізніла ненька однієї долистовскої дівчинки навіть відміряла привселюдно ляпас дантистці, обвинувачуючи її як організатора в упередженості проти її дівчиська, що потрапило в групу.

Мені вдалося надрукувати багато допоміжних текстів для співу, трасу поїздки й передбачувані заходи. Важко було мене в чомусь дорікнути. Я виявив характер і організаторські здатності. Багато хто були навіть здивовані низькою вартістю поїздки, на виручені гроші я купив кілька мішків одягу для дитячого будинку в Солечниках, де ми зупинялися на трасі поїздки. У Вільнюсі нашим гідом була родичка Ганни. Супроводжував мене в дорозі мій семінарський однокашник о. Богуслав, з Янова. Парафіян на ночівлю прийняли парафіяни зі Святого Духа. Ми ночували в Грабовських. Пані Грабовська була дівчиною відомою мені зі шкільних років по переписці.

Пам'ятаю, що в Гострої Брамі крім нас на всеношній молилися теж прочани з Москви під керівництвом відомого мені з Індури о. Яна, канцлера московської Курії. Наші доріжки ще не раз перетиналися дивним образом по життю.

5. Паломництво Забєльських дітей 1992

Восени, як уже сказано дехто з підлітків не потрапив в Остробрамське паломництво й у мене залишився неприємний осад. Я вирішив повезти за кордон дітей. Особливо мріялося мені забрати дітец з «заколотного села» Забеле. Удалося під час колядок загітувати батьків і навіть місцевих учительок з якими на початку року в мене були натягнуті відносини.

Довелося викласти зі своєї кишені гроші на фотографії, щоб полегшити батькам завдання, деяким бідним дітям заплатив і за паспорт. Поїздка повинна була бути найдешевшою, щоб усім була доступною. Особливо радий був, що в групу потрапили теж і ті долистовські діти, яких батьки робили мені боляче. Була й дочка жінки, що побила дантистку.

Заздалегідь розіслав я лист багатьом настоятелям білоруських приходів про тім що буду проїжджати через їхні міста й прошу допомогти в організації короткої зупинки. Більшість чекали нас і надали всіляку допомогу. Були ми в Рогозниці, Жировицях, Новокупці, Мінську й Могильові. До Литви добиралися через Глибоке й ночували в Дуниловичах.

Цвяхом програми була кінцева Остра Брама й Солечники.

6. Паломництво з Ростова 1992

В 1992 році я побував у Вільнюсі ще три рази.

Моя перша подорож у Росію теж проходило через Вільнюс. Я їхав туди й вертався звідти з Ростова на донові манівцями лише тому що все робилося спонтанно й споконвічно я не ставив собі завдання відвідувати Росію а лише побувавши у Вільнюсі навести довідки « чи чекають мене в  Москві чи ні», мені здалося що звідти легше буде додзвонитися й приємніше чекати результату ніж маючи благословення на роботу в Росії, чекати виклику в Польщі.

Я поїхав таки без виклику. Квиток дістали родичі Ганни Васюкевич, а виходить, Вільнюс і знайомі Литовці прискорили мою поїздку в Росію настільки, що я в потрібний момент зміг потрапити в руки єпископові Кондрусевичу й оселитися на вакантній від 40 років посаді настоятеля.

Провів я в Росії напевно тиждень не більше й терміново вертався щоб черговий раз поїхати у Францію зі студентами в Тезе.

Третя поїздка у Вільнюс уже з ростовськими парафіянами трапилася в листопаді. Ми їхали, чоловік десять на престольне свято.

У цій поїздці брала участь журналістка вірменка Нонна, що зробила прекрасний звіт на радіо. Передача мала успіх і додала нам багатьох парафіян, які стали дзенькотіти й розпитувати, як нас знайти.

7. Вертаючись зі слухняності 1996

Парафіяльні справи засмоктали мене на довгі роки. У Вільнюс зміг я потрапити лише в 1996 році й соромно зізнатися це була остання поїздка в Литву.

Я навіть у поспіху не побував у Гострій Брамі, так мені здається, можливо, просто не пам'ятаю. Цього року зірвалася моя спроба стати ченцем францисканцем і саме через Вільнюс, і Мінськ пролягав мій зворотний маршрут у Ростов на Дону.

Проте, всі ці роки, я завзято будував частку Гострої Брами в Батайську на Дону. Саме туди мене й сестер черниць закинула доля на цілих 7 років. Очікувалося, що капличку побудуємо швидко, але не отут те було. При першій спробі освятити її в 1994 році втрутилися з погрозами козачки, при другій в 1996-ом єпископ у переддень прильоту на Дон зламав ключицю й відправив свого генерального вікарія, о. Антонія Гей. Він звичайно впорався із завданням, підкреслюючи що цього освячення сам Бог бажає (зірвалася злива серед прекрасної погоди).

У мене залишився неприємний осад із приводу того що перебуваючи в Сибіру я не зміг повернутися до традиційного литовського елемента мого служіння. Лише на Україні бажання увічнити Остробрамську Ікону, хоч якимсь образом вертається до мене.

ПРИВАТНА ЛЕГЕНДА

Ty co Jasnej Bronisz Gory i w Ostrej swiecisz Bramie”...

Таким чином, поставив в один ряд і на один рівень значимість Ченстоховської і Остробрамської ікони, і здається, що поляки його зрозуміли. Культ Гострої Брами в Польщі, Литві, Білорусі й за їхніми межами все росте.

Мені здається, що я теж вніс лепту, щоб в інших країнах слово Остра Брама було відомо.

о. Ярослав Вишневський

25 жовтня 2006, Пекін