МІСІОНЕР – СИРОТА

У приході Найсвятішого Серця Ісуса в Бєлостоці зустрілися миряни Активісти Місіонерства нашого архієпископства, щоб помолитись за місіонерів і поділитись облаткою. Зібралося людей 30. Ведучим був єпархіальний лідер у справах місії, місцевий настоятель о. Богуслав Кежель. Мене запросили на ці збори як представника місіонерів нашого дієцеза й від їхнього імені я приймав новорічні поздоровлення, а також збирався розповісти про свою місіонерську діяльність.

Чесно кажучи, я був трохи збентежений... ну так, провів 10 років за кордоном і не раз попадав у переробку,.. але ж з екуменічних міркувань священиків з Росії місіонерами не називають. Але відбулося саме те, що я передбачав, коли о. Богуслав запросив мене на збори. Я показав знімки, і став розповідати, скоріше відповідати: слухачі взяли мене в перехресний вогонь питань, багатьох уже не пам'ятаю. Деякі важливі питання взагалі не пролунали, а оскільки збори затяглися, о. Богуслав запропонував мені написати кілька слів для газети «CZAS MІLOSІERDZІА».

Свою розповідь я перервав на середині, показуючи слухачам дорожній рюкзак, з яким я мандрував по Японії після вигнання з Росії, й у якому привіз святкові листівки, а в них прохання молитися за єпископа Мазура. Був й «сезам» (польські казинаки), символ кам'яного серця нужденного в молитві, як у казковому заклинанні: «СЕЗАМ ВІДКРИЙСЯ!»... Росія, відкрий двері вигнаним священикам! В ім'я Господнє!

1. СВЯТА БРАМА - Прощання з Батьківщиною.

1 червня 1992 року я одержав декрет з рук єпископа Едварда Кисєля, на підставі якого я міг їхати в Росію. У той же час закінчувалось будівництво «нелегальної» каплиці у Вроцені в Долистовській парафії, я проводив останні уроки в школі. Ще один місяць треба було попрацювати в Польщі. В моїй душі боролися суперечливі почуття. З одного боку подяка єпископові, що стримав слово - після річного стажування «мої мрії про Схід» здійснилися, але з іншого боку - роботи в Долистові було стільки, що я не знаходив слів, як сказати парафіянам про мою швидку втечу. Важче за все було сказати про це мамі. Вона була ображена, що я не їду в Литву або в Білорусію (як вона очікувала), тому я поклав трубку, попросивши лише приїхати за речами. Приїхав за ними тато з братом і сусідом. Все моє майно помістилося в багажнику автомобіля: ковдра, подушка, радіо, годинник, чайник. Я взяв із собою тільки гітару й книжки, але їх теж залишив на кордоні в парафії Климівка (поблизу Кузніци), думаючи наївно, що заберу їх коли-небудь потім, але вони так і залишилися там. Відтіля із Сувалки відвіз мене о. Куліковський, а далі, далі я поїхав на автобусі через литовський Маріамполь, з Тракаї у Вільнюс, намагаючись наздогнати прочан, які йшли до Святої Брами на свято Матері Божої св. Скапуляра, це було 16 липня. Саме цей день став для мене початком десятилітньої епопеї, що повела мене слідами засланих нa Кавказ й у Сибір, зовсім добровільно й з радістю в серці.

2. МОСКВА etc.

Наступного дня я приїхав у Москву. Вагон був плацкартний й я навіть не знав як розкласти полицю. І хто «продає» постільну білизну. Це була моя перша поїздка радянським поїздом й перший візит до Москви. Знайомство зі столицею я почав з огляду визначних пам'яток. В кишені у мене було 200 рублів, які я купив ще у Вільнюсі. 60 рублів коштувала автобусна екскурсія містом - прийняти в ній участь радила якась жінка з рупором. Саме від неї я довідався про Мініна й Пожарського, які прогнали «ляхів» майже 400 років тому й за це їм поставили пам'ятник на Червоній Площі. Не міг я навіть здогадатися тоді, що й нині будуть це робити й що створять таке зі мною. Крім того, вона показала нам хрести на постаментах, з яких роком раніше під час путчу познімали пам'ятники великих й маленьких радянських царьків. Вона також показала мені Ваганьковський цвинтар і могилу Висоцького; порадила з'їздити на Лубянку, де напроти колишнього будинку КДБ перебував католицький храм. За таксі довелося заплатити 100 рублів, так що я ввійшов у костьол з 40 рублями в кишені й величезним бажанням «скорити Росію», про що місцевий єпископ і його канцлер не мали й найменшої уяви.. Виявляється мій декрет з Бєлостока йшов поштою майже 2 місяці й прийшов буквально в один день зі мною... 17 липня 1992 року!!!

Відомий вірменський гуморист Петросян сказав якось: «Хочеш відіслати листа в Улан-Уде... вези його сам туде!» Так трапилося й зі мною. Архієпископ Кондрусевич був саме на півдні країни з першим пастирським візитом у Волгограді й збирався через 2 дні в Ростов-на-Дону. Він подзвонив канцлерові, велів купити мені квиток на поїзд й обіцяв приєднатися до мене в Ростові.

3. Ростов-на Дону.

Ми зустрілися там 20-го липня о 10 ранку. Коротке питання, коротка відповідь: «Хочеш бути тут настоятелем?» «Так», - відповів я. І тільки ввечері я дійшовся суті того, на що зважився. Який хрест неусвідомлено я прийняв. Стояла нестерпна спека... 40 градусів. Типовий вологий вітер з Азовського моря спричиняв справжні страждання 5 чоловікам вдягненим у чорні сутани. По установах ходили: архієпископ, о. Сєвєриник із Сочі, два семінаристи із Дрогичина й Гродно і я: «місіонер – сирота».

Усе відбувалося із запаморочливою швидкістю. Виїзний сезон. У міському правлінні мене представили декільком другорядним чиновникам, архітекторові, плануючому будівництво нового храму й православному владиці. О 18.00 ми відправляли врочисту месу... у Краєзнавчому музеї серед експонатів (все, що залишилося після руйнування в 1952 році від неоготичного храму), над нами піднімалася статуя Матері Божої Помічниці без долонь, й архієпископ Кондрусевич зі слізьми на очах переконував, що Пресвята Діва має потребу в наших руках, які ми повинні надати в Її розпорядження для прийдешнього будівництва церковних споруд, але теж справжньої Церкви людських душ. Потім кілька слів сказав я: вийшло тихо й зніяковіло.

Російську я вивчав багато років, але святу Месу цією мовою служив уперше. Все це трохи нагадувало мені мою першу врочисту Месу в житті (т. зв. «Приміцию»), але серед присутніх не було того ентузіазму, зі 100 людей лише 30 були парафіянами, інші – роззяви, які дивились на нас з таким видом, немов брали участь у виставі японського театру кабукі. Архієпископ ознайомив присутніх із трагічною історією парафії й просив частіше приходити на св. Месу, а я хвилювався: чи впораюся й що скажуть у Польщі, якщо злякаюся й утечу звідси.

4. МІСІОНЕРКИ, САЛЕЗІАНЦІ...

Місяць по тому приїхали сестри місіонерки св. Сімейства, а я в цей час знову хвилювався. Адже я сам жив так би мовити «на валізах», (доводилося то знімати кут у приватних будинках, то жити в готелях) і мені не давала спокою думка: чи приїдуть сестри взагалі, а якщо приїдуть, то де будуть жити? За місяць я встиг переконатися в тім, що на парафіян розраховувати нема чого й усе доводиться робити практично самому. Мої «помічники» виявилися шахраями ласими на дотації з «церковних капіталів», а чиновники не квапилися виконувати обіцянки, які давали архієпископові Кондрусевичу. Ділянку під костьол присудили нам у березні 1993 року, але навіть після цього її багаторазово доводилося захищати. Мрії про великий храм не здійснились, і замість цього бригада з Німеччини привезла й зібрала дерев'яну каплицю. У день закінчення будівництва приїхав мій спадкоємець: о. Едвард Мацкевич - салезіанець, що привіз розпорядження (декрет) про те, що тепер він буде займатися парафією, будувати «салезіанський центр» і кафедральний собор моєї мрії. З того часу так все й залишилося: о. Едвард будував в «північнокавказькій столиці», а я їздив «від моря до моря», збираючи групи католиків з Новочеркаська, Таганрога, Елісти, Батайська, Ленінградської й Азова. У цілому протягом семи років я створив і зареєстрував з Божою допомогою13 парафій, які єпископ Пиккель, новий саратовський владика католиків, в 1999 об'єднав у Ростовський деканат. Тим часом, я залучив до роботи в нових парафіях францисканців, кармелітів, капуцинів, оскільки одній людині неможливо було впоратися з такою кількістю громад, які зростали як гриби після дощу. Один раз, коли я відвідав Бєлосток, до мене дійшла уїдлива плітка, що єпископи не знають, що зі мною робити, оскільки не встигають підшукувати все нових священиків для створених мною парафій. Я це (у принципі доброзичливе) зауваження сприйняв болісно, але скористався й ним як аргументом у розмові про направлення мене у Сибір.

5. СИБІР.

Архієпископ Шимецький дав дозвіл у травні 1998 року й у листопаді я вже був на престольному святі в Усольї біля Іркутська. Парафія св. Рафала Калиновського й місце його заслання. Тридцять градусів нижче нуля. Напередодні свята ми з єп. Мазуром шукали зимових покришок на базарі. І я дивувався, що єпископ найбільшої у світі єпархії особисто займається такими речами й мене, молодого в'ялого проповідника сам возить в Усольє. В Росії багато було таких моментів й я встиг до них звикнути, адже навіть у Москві на вул. Ферсмана в трикімнатній резиденції єпископа канцлер у Його відсутність дозволив мені переночувати в спальні самого владики... така честь !!!

Іншим разом в Азові в недобудованому будинку (у якому колись жили венеціанські єпископи), на моєму розхлябаному ліжку спав і падав на землю інший владика - Клеменс Пиккель, і ця ніч була для нього безсонною. Три роки прожиті мною на Далекому Сході серед бурятів (Чита), ітельменів (Камчатка), нівхів (Сахалін), корейців і росіян стали для мене часом величезної благодаті й самих неймовірних пригод. Місіонерська діяльність пов'язана з ризиком й я багаторазово потрапляв у переробку. Моя машина ледве не звалилася в прірву, іншим разом перевернулася, а один раз навіть зайнялася. Я губив здоров'я й гроші, але як Йов одержував назад й перше, й друге.

Одного разу я перетворився в палаючий смолоскип через несправний газопровід і витік газу. Від вибуху в мене були сильні опіки. Згоріли волосся, навіть брова й вії, а очі були налиті кров'ю. Але через місяць, завдяки допомозі парафіяльних знахарів я видужав зовсім і сьогодні немає ні сліду тієї трагедії. У віддалені місцевості доводилося їздити «транссибом», на Камчатку літати кожного місяця літаком (протягом 2 років) і не всі літаки були справні. Я навчився їсти паличками корейські блюда, читати корейською й трошки висловлюватися японською. Я безмежно вдячний Господу за те, що він показав мені стільки чудових азіатів і розкидану серед них «полонію».

6. РЕЛІГІЙНИЙ ЕКСТРЕМІЗМ.

Я знаю, що все має свою ціну. Моя «надмірна» запопадливість привернула увагу керування держбезпеки, що почала за мною пильно стежити, особливо коли мені вдалося довести до кінця будівництво прекрасного храму на Сахаліні, розпочате хворим священиком із США. І тоді єп.Мазур сказав: «Тепер тобі треба відпочити, ти виглядаєш втомленим. Поїдь у відпустку!» Ми поїхали одночасно. І мій старий знайомий з Ростова о. Мацкевич теж поїхав... не повернувся жоден з нас. Коротко кажучи, крім цілої безлічі пліток і наклепу про причини вигнання, у кожного з нас дійсно був той самий «гріх» на душі: ми будували костьоли й, до того ж, не маленькі! Для режиму пана Путіна цього досить, щоб обвинуватити в гріху – «релігійного екстремізму», а для Церкви-сестри – «прозелітизму».

Тепер я додам дещо, і це напевно здивує багатьох читачів моєї короткої розповіді про 10-літні мандри по Росії. В 1984 р. після проповіді про Матір Божу Фатімську у новосибірському костьолі, о. прелата Свідницького посадили у в'язницю на 4 роки. Він так це прокоментував: «У принципі я сидів не за проповідь, а за костьол, що побудував. За такий костьол я міг би й довше сидіти».

Ось уже майже чотири місяці (текст виник у січні 2003), я не можу повернутися в Росію. Але я дякую Богові за всі каплиці й костьоли в цій країні, особливо в Ростові, Іркутську й на Сахаліні. Варто було потрапити в немилість і пана «П.» й церкви «С.»

Amicus Putin sed multa amica Veritas.

О. Ярослав Вишневський