ОПЕРАЦІЯ ФАТІМА – 3

Повернення додому

Пригоди мандрівної фатімської статуї одержали своє продовження на Кавказі - на Доні, наприкінці 1996 року. Першу частину прощі організував я й сестри місіонерки св. Сімейства. Прощання з Кавказом підготували салезіанці, пастирі півторамільйонного Ростова-на-Дону, Новочеркаська й Шахт. Вони передали святу статую, після торжества св. Сімейства, францисканцям з Калмикії й отцю Кшиштофу Немийському в Астрахань з моєю участю. О. Немийський стане мовчазним свідком того, що я зараз напишу. Нехай там у раї радіє, що люди почують про його любов до Матері Божої й може захочуть його наслідувати. Він помер через три роки після цих подій. Як я вже писав у газеті «Nіedzіela» у статті «Ахіллесова п'ята» (20 жовтня 2002 р.), за свій талант, доброту, довіру до людей, заплатив своїм молодим життям,.. але про це потім.

1. Кавказ.

Як відомо, Кавказ - це суміш націй і культур, головним чином близькосхідних, тобто балканських, за нашими поняттями, спрощуючи питання, я розповідаю тим, хто не розбирається, що народи Кавказу запозичили багато арабських, турецьких й єрейських традицій, релікти перської, давньогрецької й римської культур. Такі причини, через які, незважаючи на війну, важкі життєві умови й багато інших незручностей, перебування там у всіх відносинах інтригує й розширює кругозір. Зовнішністю й мовою кавказькі нації нагадують турків, хоч, на приклад, вірмени говорять на європейському діалекті, у грузинської мови немає аналогів, деякі вбачають у ній подібності з албанською або баскійською, калмики, у свою чергу, висловлюються древньомонгольською мовою і є представниками монголоїдної раси. Так що тут можна зустріти християн, мусульман, ламаїтське (тибетське) відгалуження буддизму. Щоб ще більше зацікавити читачів додам, що в Португалії й Іспанії схожа кліматична, культурна, язикова й релігійна плутанина, якщо оглянутися на кілька століть назад.

На Кавказі Фатіма, як не дивно, асоціюється саме з кавказьким контекстом. Я нерідко зустрічав чеченських або татарських дівчат з таким ім'ям. В одному із церковних будинків Таганрога, що ми хотіли викупити, мешкала саме така жінка, яка з інтересом прийняла фатімську статуетку, так що це виявилося ознакою передачі будинку іншій господарці (Марії), своїй «майже тезці».

Так що з мальовничого козацького хутора Семенівка, неподалік від районного містечка Усть-Лабінська на границі з Адигеєю на ріці Кубані,.. де років 200 тому назад загубилися серед місцевих жителів німецькі колоністи, і куди ми передали Фатімську статую, вона відправилася в мільйонний Краснодар (там колись були 2 католицьких храми, а тепер доводилося зустрічатися на Месі й інших богослужіннях у Клубі Національних Меншостей). На щастя й сюди на постійно повернувся, після тривалої відсутності, катовицький священик о. Анджей Моравський, що організував тут колись пастирську точку. Його після цього забрали в Москву будувати семінарію. З будівництвом нічого не вийшло й о. Моравський повернувся, улаштувавши Божій Матері гідний прийом. Думаю, що саме він передав статую іншому священикові із Салезії, о. Марку Мацевичу - у П'ятигорськ. О. Марек регулярно відвідував Невинномиськ і Ставрополь. Його найближчим сусідом був о. Броніслав, так що відтіля напевно статуя потрапила в Кабардино-Балкарию й Осетію, а потім у Сочі, і назад у Ростов-на-Дону - це я вже точно знаю.

Сочі – «райське місто» в Адигеї, побудоване за наказом Йосипа Сталіна - там він сам й інші впливові особи насолоджувалися відпочинком на курортах Чорного моря. Тутешньому настоятелеві повезло - він, як св. Максиміліан у Нагасакі, одержав земельну ділянку на «горі костей» (смітник падалі поруч із залізничним вокзалом). Це й добре й погано. Кавказькі народи забобоні вкрай, саме тому ніхто не поласився на цю ділянку, але ж вона перебуває в центрі міста й тепер там піднімається прекрасний храм. Матір Божа зі своїми супутниками о. Богданом Сєвєриником, Даріушем Ягодзинським, дрогичинськими священиками й сестрами лоретанками й всюдисущими вірменами безсумнівно почувала себе так як вдома, не гірше ніж у нас на Доні. На жаль я не міг особисто в цьому приймати участь, але багато чого довідався від очевидців. У тім році в Сочі була сильна заметіль й у місті не було електрики. Ми домовилися зустрітися на дуже мальовничому місці - під монументом «Тачанка Ростовчанка», вражаючим пам'ятником революції із шолоховського «Тихого Дону».

Наскільки Дон був «тихим» нехай засвідчить клімат тих днів. Лоретанки розповідали нам, що під вагою снігу ламалися гілки дерев, немов падаючи на коліна перед Непорочною. Більшість мешканців Росії нічого не знала про прощу Пресвятої Діви. Це було наше маленьке «домашнє» свято. Однак, природа це помітила, прикрашаючи щодня подорожі Марії.

2. Новочеркаськ.

Ми їхали в столицю козацтва по «Лівому березі» Дону. Про цей район розповідають багато легенд, співає про нього бард Шифутинський, кумир тюремників. На лівому березі царство «нових руських» і не має значення чи вірмен він, чи чеченець, чи азербейджанець, калмик або кореєць,.. якщо в нього багато брудних грошей і він живе марнотратно, то в тутешньому жаргоні він й є «новий руський».

Фатімська Божа Матір повернулася до «Брами Кавказу» під покривом ночі, непомічена «Донським Вавилоном», сяючим світлом гірлянд, немов люди, нічого не знаючи про Пресвяту Діву, прикрасили місто до Її приїзду. На «Лівому березі» влітку відпочивають городяни. Кількість кафе, нічних клубів і т.д. багаторазово перевищує число мешканців цього мікрорайону. Місцевість тут підмокла, болотиста, часто бувають повені, але це не заважає багатіям будувати вигадливі вілли, на всіх деревах круглий рік висять ялинкові гірлянди. Напевно через цю пишноту почесна процесія з 4 машин, супроводжуючих Божу Матір, переплутала дорогу й вечірня св. Меса, запланована в Новочеркаському костьолі (який недавно вдалося вісудити в арбітражному суді), пройшла із двогодинним запізненням. Але, незважаючи на це, парафіяни були в чудовому настрої. Ця церква й парафія через 60 років знову мають свій будинок і настоятеля. Останній священик Иоганн Ланг помер голодною смертю в районі Дзеркальне, у горах Алтаю в 40-і роки. У костьолі влаштували гімнастичний зал Політехнічного інституту, потім столярний цех. Мені коштувало великого труда відшукати це місце - костьол був настільки зруйнований, що ніхто в місті навіть і не здогадувався, що це храм. Знали тільки баптисти, у червні 1993 р. вони привели мене сюди, а вже в березні 1994 року вперше, серед столярних верстатів й обпилювань - молився там архієпископ Кондрусевич, використовуючи замість вівтаря столярний верстат.

До приїзду Фатімської Божої Матері парафія підготувалася ґрунтовно. Всі обличчя світилися радістю й ентузіазмом. Незважаючи на наше запізнення, парафіяни палко бажали слухати й молитися. Так, у другий день Різдвяних свят, день св.Стефана й не могло бути інакше. Молитва тривала до пізнього вечора, була вечеря, діти приготували святкову виставу. Сестри лоретанки залишилися ночувати в сестер місіонерок у сусідньому Батайську, а священики повернулися до Ростова у відмінному настрої. Наступного дня Божа Матір збиралася відвідати вірменів.

3. Шахти.

Це величезне місто Ростовського вугільного басейну, колись становило частину Донбасу, що тепер відійшло до України, так що тільки клаптик цієї «індустріальної імперії» залишився в Росії. Доля шахтарська незавидна. Для мене завжди було загадкою, чому саме цю місцевість вибрали вірмени, щоб тут оселитися. Але їх і справді тут дуже багато. О. Єжи Круляк, салезіанець родом з Венгрова, новочеркаський настоятель - найцікавіша особистість. Невисокий, у дитинстві одержав подарунок від батьків маленький велосипед, (він і сам був маленький) і на питання перехожих, куди їде, нібито відповідав: «В Афлику». І так дійсно трапилося. Він провів 13 років у Заїрі. Швидко говорив російською, але із французьким акцентом. Своєю зовнішністю нагадував П. Володиєвського (одного з головних героїв трилогії Генрика Сенкевича) - вусики, войовничий вигляд. І взагалі був схожий на «маленького лицаря». До вірменів ставився як батько до своїх дітей, хоч і бувало по-різному. І зрештою о. Єжи «утік» від них, виснажений «боротьбою за існування». Все ж таки я думаю, що він їх любив і дуже тужив, тому що після нетривалого відпочинку й лікування відправився в Сибір, відмовившись від інших звабних пропозицій працювати в Італії або в Африці.

Проблеми зі здоров'ям у нього були такі, що одного разу, коли він був проїздом у Варшаві, потрапив на операційний стіл через рецидив запущеної африканської хвороби. Воістину зайнята людина. На своїй «Ниві» з того, що й моя, німецького фонду «Kіrche іn Not», взяв мене із собою в Шахти, побачивши, що маю потребу в цьому після «францисканської нудьги» і не можу розстатися з Фатімською Божою Матір'ю. Крім того після підготовки у Фатімі мене вважали фахівцем з відповідних проповідей. А через зовнішність і гарне знання мови всі думали, що я капелан вірменів. Ми сховали статую у футляр, що нагадував скрипку, й почали врочистий об'їзд із «Ново-Азовки», тобто району, у якому одержали земельну ділянку під будівництво храму. Місце було порожнє й навіть не обгороджене. Потопаючи в снігу, ми шукали гірку, щоб поставити статую й присвятити Пресвятій Діві це місце. З нами були дві парафіянки, хтось навіть сфотографував цю тиху, але красномовну церемонію. Через два роки сюди привезуть із Ростова дерев'яну каплицю, яка через рік перестане існувати й зовсім не через війну. Може це приклад хуліганства - біссидія, але саме тепер, коли здавалося б, Росія змінюється, саме таке відношення до віри, особливо до католиків. Після церемонії ми направилися в інше місце, де як завжди (прочитали російські молитви), переплітаючи їх з вірменськими колядками. Не було часу на довге святкування - увечері нам предстояла привітальна церемонія в Ростові-на-Дону.

4. Ростов-на-Дону.

Лоретанок і дрогичинських священиків вже не було з нами. За те було телебачення. Місцевий держканал. Ми квапилися, щоб встигнути. Знову їхали по «Лівому березі», машин майже не було й ми приїхали занадто рано. О. Едвард Мацкевич, інша легендарна особистість, зовсім розстроївся, тому що запланував урочистий в'їзд, який зафіксують відеокамери. О. Едвард величезний, грубуватий «ведмідь литовський», а о. Єжи - кволий, «розбійницький отаман» з Африки - ну зовсім різні. Дійшло до сутички. О. Єжи швидко сів у машину, процідивши крізь зуби красномовний фрагмент колядки: «Не найшлося для тебе місця». Так,.. бували у нашому житті трагічні й трагікомічні моменти. Ми ще раз проїхалися міськими вулицями, благославляючи «URBІ ET ORBІ», як понтифік в «папомобілі». Тим часом наступив вечір, атмосфера панувала «голлівудська».

Нарешті ми під'їхали по довгій алеї до дерев'яної каплиці, перед якою жменька парафіян, незважаючи на мороз, співала, чекаючи Пресвятої Діви. Голос настоятеля тремтів й очевидці говорять, що навіть люди з телебачення були розчулені до сліз його привітальною промовою. Необхідно додати, що й тут працювали, не покладаючи рук, наші сестри місіонерки св. Сімейства й завдяки їм декорація, музичне оформлення й інсценівка були підготовлені бездоганно. Я думаю, що багато хто пам'ятає ці події й можуть підтвердити мої слова. Тут, як й у Батайську, зустрілися дві статуї однієї величини. Але в цьому випадку господаркою каплиці була Салезіанська «Помічниця вірних» (без долонь), яка повернулась з музею, а Фатімська Божа Матір на годину зайняла її місце.

5. Волгодонськ.

Наступного дня , 28 грудня сніг й ураган із Сочі дійшли до Ростова. Всі місцеві священики зібралися вночі їхати в Калмикію. Погода зовсім зіпсувалася й о. Едвард зненацька заявив, що його машина не годиться для таких засніжених доріг, а крім того, було б непогано, щоб хоч один живий священик залишився в області. Його слова пролунали як чорний гумор, але це була правда. На «Ниві» легше було їхати по заметах, але відсутність бажання відправлятися в дорогу в таку погоду не була продиктована страхом смерті, а скоріше втомою після Різдвяних турбот й навіть дитячою впертістю цієї доброї людини, викликаною незлагодою через «тріумфальний в'їзд».

У тім, що о. Едвард був правий, ми переконалися лише на трасі. На півдорозі між Ростовом і Волгодонськом міліція порадила повертатися. Куди, ми вже стільки проїхали... Матір Божа не буде повертатися. 30 водіїв знесилювались, допомагаючи один одному витягати машини із заметів. На щастя, нам вдалося уникнути цих пасток. Але наближаючись до постою, о. Єжи задрімав за кермом і ми миттєво опинилися в пришляховій канаві. Дякуючи Богові, після практики в Фатімі мене нелегко було привести в зневіру. Та й о. Єжи, загартований серед африканських бездоріжь (про що часто згадував), не так вже легко піддавався негодам. Подяка Богові, що парафіяни з Волгодонська завбачливо дали нам лопату про всяк випадок...

З Божою допомогою на постій ми приїхали о 3 годині ночі. Здрімнули годинки 3, і нас розбудили парафіяни, які бажали переконатися, що ми живі-здорові. Ми прочитали разом частину розарію, замість св. Меси - на це вже не вистачило сил.

6. Еліста.

Погода була до того погана, що на відрізку 150 км ми не зустріли ні одної машини. Тут снігу було трохи менше, тому що його здував з дороги степовий вітер, але на зледенілому шосе машину кидало зі сторони в сторону, або обертало навколо власної осі. На половині шляху повторився сценарій із вчорашнього дня. Ми потрапили в велику пробку. У той важкий момент найбільш за всіх допомогли нам «братії чеченці» - так вони представилися, коли ми стали дякувати їм. Так, багато було тоді пригод у Матері Божої.

У калмицькій парафії ніхто нас не чекав. По-перше, місцевий настоятель з тих пір, коли поїхав на Різдво провідати свої парафії не міг повернутися через атмосферичні умови, по-друге, по радіо й по телебаченню говорили, що всі дороги закриті і їздити ними неможливо. Але як тільки парафіяни довідалися про наш приїзд, усі збіглися в храм... радість була потрійна: що ми живі, що з нами Матір Божа, й що нарешті можуть побачити свого колишнього настоятеля, який рік тому назад організував їм прощу до Польщі.

7. Астрахань.

О. Єжи тим часом звалився з ніг. 500 км - це за російськими мірками небагато, але їхали ми цілу добу й стільки ж треба було, щоб виспатися й відновити сили. Але як це зробити, якщо увесь час дзвонили з Астрахані, наступного пункту прощі Матері Божої?

Наближався Новий рік і за графіком це щастя (візит Матері Божої) приходилося на прикордонні місцевості Росії з Казахстаном. Величезне щастя, «честь для місцевих католиків» - все це могла зіпсувати погода.

У мене було багато знайомих в Елісті і я дзвонив куди тільки міг. Друга будити не хотів, а сам був не в змозі їхати, та й машина не моя (свою я розбив в аварії за три тижні до описуваних подій). Швидка допомога, пожежна частина, міліція, навіть армія... усі відмовлялися!

На трасі до Волгограду у цю ніч 4 водії замерзли на смерть. Це був вагомий аргумент - Новий рік... хто не жив у Росії, той не зрозуміє, наскільки тут це свято святе й недоторканне! Ніхто нічого не робить, усі святкують... іноді до того ревно, що деякі навіть умирають від обжерливості й перепою.

Парафіянам все-таки вдалося знайти якогось «камікадзе», що обіцяв поїхати в Астрахань (300 км) за 400 доларів. У Росії це казкова сума, у цей час можна було до Астрахані доїхати на автобусі за один долар,.. але жодний не їхав!

Коли знову подзвонив астраханський настоятель, мовчазний тихий герой моєї розповіді, запитуючи, чи привезу я Матір Божу, я запитав прямо: «Є в тебе стільки-то грошей?» Він відповів без коливань: «Для Матері Божої я знайду будь-які гроші!»

8. Нагадування - Memento.

Для Матері Божої я знайду будь-які гроші!

Ці слова найкраще характеризують священика, вбитого в 1999 р. (до речі, теж у період Різдва). Нагадаю тільки, що з такою ж привітністю, з якою прийняв Святу Діву, він дав притулок психічно неврівноваженій жінці на ім'я Роза, що видавала себе за бездомну біженку з Казахстану. Дав притулок і поплатився життям - вона його отруїла.

Є підозри, що ця жінка виконувала наказ і зовсім не була такою несамовитою дурочкою, як говорять лікарі.

О. Немийському було 40 років - здавалося б все священицьке й місіонерське життя попереду. Якщо хтось скаже, що я й о. Єжи теж багато чим ризикували, то я відповім: ці слова й поведінка астраханського настоятеля вбили страх і надихнули нас зробити черговий подвиг для Непорочної. Спасибі Їй за все.

О. Ярослав Вишневський