ОПЕРАЦІЯ ФАТІМА – 1

Про Матір Божу Фатімську написано багато. Є фільми, книги за розповідями с. Луції, свідчення, нариси й пошуки. Сьогодні я хочу зайнятися досвідом людей, працюючих над здійсненням фатімських обіцянок: священиків і віруючих з території радянського рабства. Я свідомо напишу тут також про випробування Польщі, опишу події, які бачив й у яких приймав участь.

Запрошення

У січні 1995 р. після 3 років проведених в Росії, у мене почалася криза покликання, що примусила мене клопотати про переведення зі статусу єпархіального священика до францисканців конвентуалів. Для багатьох це був несподіваний крок, але ж говорять, що я «фахівець в галузі несподіванок» - так що ексцентрика пробачили. «Будь ти моїм сином, я б тебе відшмагав - може б одумався, але в тебе є начальство в Польщі, нехай воно вирішує», - так до моєї ідеї віднісся архієпископ Кондрусевич у Москві. Здавалося він сердиться, все ж таки втрачав місіонера. Але він відразу сказав: «Перш ніж вступиш у монастир, дай номер паспорта, будeш делегатом у Фатіму». Я остовпів - таке призначення одержували кращі: о. Гунчага - кумир московської молоді, Заневський - таємно рукоположений священик часів підпілля, Пиккель - будівельник величезного костьолу в містечку Марксі на Волзі й Чаплицький, мій декан на Кавказі.

Я незрозуміло яким чином опинився серед цих обраних у той же день, коли подав прохання про дезертирство,.. а єпископ Кондрусевич відомий тим, що дуже емоційний, вразливий, здатний вибухнути як вулкан, але може й розплакатися під час пломенистого виступу. Зі мною він теж так поводив себе, по-різному. Був до мене дуже вимогливий, але вмів і виявити довіру, прямо -таки «стратегічну милість»!

Очікування

З парафіянами прощався в Польщі,.. про це розповім окремо. Повний автобус прочан привіз мамі в Скрвильно з Непокалянова й із Ченстохови. Водії сварилися на мене, що замість 1000 км вийшло вдвічі більше... ось так я прощався, з надією, що стану францисканцем і повернуся в Росію.

До від'їзду у Фатіму я готувався в Радзині Подляськім, мешкаючи в одній благочестивій родині. Відразу після бесіди з францисканським провінціалом, послушництво, «як виняток пізнє-священицького покликання», я проведу в Мєдневіцах біля Непокалянова й після річного випробування повернуся вже францисканцем у Росію, оскільки там потреби більше, ніж в інших місцях. Перед від'їздом у Фатіму це була дуже важлива обіцянка. Я міг там дякувати Богові за роки, прожиті в Росії й просити благословення на наступні роки після закінчення випробування. В мої парафії на Волзі й на Доні приїхали францисканці, що мене заспокоїло й стало чимсь начебто вступної умови (дозволу) архієпископа Кондрусевича на цей проект. Починанню знову сприяла Божа Матір Скапуляра. Переліт був призначений на 17 липня, а перебування у Фатімі на тиждень, а то й довше. Я не знав технічних подробиць «операції Фатіма» й очікував цих подій з недовірою: чи трапиться все це дійсно?

Переліт

В аеропорті «Окенче» я був одним з перших. Незабаром з'явилася група з 5 священиків з Казахстану зі своїм єпископом Іоанном Павлом Ленгою MІ. Російська мова ще раз приємно здивувала мене на польській землі. Обрадував і вид о. Чаплицького, завжди суворого до мене, але він врятував мене на контрольному пункті, де митники підозріло дивилися на моє посвідчення особи. Паспорт дійсно являв собою жалюгідне видовище, а o . Броніслав пояснив: «Ми з Кавказу, там війна. Перевіряють нас щодня , от чому наші паспорта так виглядають». «Спасибі, отче!» - дякував я в глибині душі й вдячний дотепер . І йому, і єпископові, й паллотинцям за такий подарунок, за який попросили лише відправляти за них 2 місяці св. Месу.

Приїзд

Це напевно був чартер - одні прочани, 50 священиків. 10 єпархіальних делегацій, по п'ятьох з різних місць: Литва, Білорусія, Україна, Росія, Сибір, Казахстан, і т.д. Але були й миряни. Переліт з якихось причин затягся й ми приземлились у Лісабоні пізнім вечором. Потім у напівсонному стані доїхали на автобусах на нічліг у фатімських бараках. Мене оселили зі зразковим німецьким католиком з м. Маркса на Волзі. Мого декана - з кумиром молоді, словаком Гунчагою. Замість стін була звичайна металева сітка, як у роздягальні, так що я часто чув, як вони мoлились разом за часословом - польською або словацькою, перекручуючи й перше й друге. Я не рвався молитися із Клеменсом німецькою, та й він не наполягав. Молитовна атмосфера була так заразлива, що ми мчалися нaперегонки в каплицю і, якщо я прибігав першим, забувши часослов, він приносив мені його, не дивуючись і не коментуючи... природно: «Ordnung muss seіn».

Змагання

Про природу скажу тільки, що вночі майже нічого не було видно, а вдень кидались в очі величезні евкаліпти, під якими ми часто ховалися, тому що стояла немилосердна спека. Площа перед храмом робила враження величезного стадіону, або навіть декількох стадіонів... тільки рік по тому я міг зрівняти його із площею св. Петра... подібність є, але на шкоду Риму. Фатіма прекрасна! Тут усе більше монументальне й, у той же час, таке звичне, рідне, як у польському селі, втім й у Ватикані була мить, коли я відчув себе як удома... звідки ці дивні враження... не знаю. Напевно тому, що тут будинок мами Фатімської, а там дідуся Войтили з Рима.

Ми мали намір докладно вивчати історію фатімських дітей, щоб потім зі знанням справи проповідувати й свідчити про це в Росії, але в мене було відчуття, що ми потрапили на «карнавал», де кожен священик хотів не тільки слухати але й висловитися й зробити щось важливе. Виділявся о. Мазур, «ад'ютант» кардинала Швентека, здається це він був натхненником телеграми Святішому отцю, під якою ми всі проставили свої підписи. Єпископ Ленга забавляв всіх мимохідь жартами, молодіжним жаргоном. Єп. Широкорадюк з Києва - францисканець, здається не встиг ще звикнути до «червоної шапочки» й єпископській рясі. Серед нас виділялися білоруські уніати, одним з них був наймиліша людина, архімандрит Сергій Гайок. Францисканці, місіонер - лазарист, і паллотинці з України заразливо сміялися, маріанці з Білорусії були старші за віком й серйозніші. А ми з о. Дзеконським і Клеменсом бігали наперегони в каплицю рано вранці і пізнім вечором. Були й інші змагання. На лекціях були «чергові студенти» фахівці з важких і цікавих питань, після яких звичайно зал вибухав сміхом. У їдальні всі бігали за всякою смакотою і сухим вином, що у середньоземноморському кліматі всі п'ють у великій кількості. «Невже всі поляки сангвініки?» - здивовано запитував Клеменс і, звичайно, це було чисто риторичне питання. Я його невідступний сусід і поляк (на всі 100%) і «войовничий непитущий» вважаю себе яскраво вираженим меланxоликом.

Присвята

Звичайно були й урочисті моменти, а не тільки лекції і їжа. Щодня св. Меса із проповіддю, вечірній розарій з «процесією свічок», з піснею «Аве Марія».

Кожна таємниця розарію різними мовами: литовською, польською, білоруською, українською, ми дуже укріпилися в ці дні в каноні молитов. Деякі таємниці доводилося розділяти на половину, щоб вистачило на всіх східних прочан.

За те св. Меса, незважаючи на присутність декількох німців, словака, білорусів, і українців, була, як не дивно, польською (напевно з практичних міркувань - всі учасники прощі до Фатімибільш-менш розуміють цю мову). Тексти з португальського перекладала нам практикантка Ганна, що працювала у паллотинців, а іноді я перекладав Клеменсу її слова, якщо він не розумів і нервував через це. Польською пролунав текст присвяти Пресвятій Діві Білорусії, Казахстану й України. Не пам'ятаю, чи була там згадана Росія, тому що єп. Верт із Новосибірська й московський архієпископ були відсутні, a у нас, делегатів, не вистачило ні творчої фантазії, ні пробивної сили. Тільки через три роки виявилося, що там все ж таки були 2 російських єпископа, але вони ще про це не знали. Клеменса призначили владикою в Саратові, а о. Мазура в Іркутську. До того ж із числа учасників фатімських подій Ватикан обрав стільки ж білоруських владик й українців, одного (о. Петра) архієпископа Казахстанського. Але як я сказав, цього довелося чекати цілих три роки й навіть довше . Молитва присвяти Матері Божої була трохи в стилі ясногурських обітниць, у ній говорилося про суспільні гріхи атеїзму, абортів, наркоманії, алкоголізму, про розлучення, війни, революцію. Після присвяти кардинал Швентек освятив сотні статуеток Матeрі Божої Фатімської, яких було повнісінько на вівтарі невеликої каплиці. Потім вони потрапили в усі країни колишнього Радянського Союзу.

На тих же автобусах, на яких нас привезли у Фатіму, ми повернулися в лісабонський аеропорт. По дорозі назад було влаштовано щось наприклад «вечора знайомств». Незважаючи на спільно проведений тиждень, у нас насправді не було часу, щоб познайомитися. Біганина на лекції й у каплицю цілком нас захопила. Пам'ятаю виступ Клеменса, що розповідав, що багато приволзьких німців тікають із Росії, а він, хоч і виріс у ГДР, то був би щасливий, якби міг залишитися й нікуди не їхати з м. Маркса - з Росії!!!

Він говорив жартуючи, так що настрій в усіх був гарний й усі хотіли висловитися. 100 км (з Фатіми в Лісабон) ми проїхали швидко, ще швидше минув час пeрeльоту у Варшаву.

Повернення

Все це зробило на мене величезне враження. Вільного часу було багато - послушництво у францисканців починалось у вересні, тому я вирішив піти в прощу в Ченстохову. Там були вісті про телебачення Непокалянув, що одержало саме концесію. Фатима й ТВ Непокалянув у моєму серці з'єдналися нерозривно. Я вилив свої почуття на папір, пояснюючи наївно, але самовпевнено всім чернечим настоятелям і навіть польським єпископам, як необхідно католицьке телебачення. Довідавшись у вересні, що єпископи розпорядилися про прощу статуї фатімської Божої Матері до Польщі, я спочатку думав, що мені здалось, але «довелося» повірити й тільки радіти її приїзду в кожен деканат країни. Моє рідне Скрвильно теж з недавнього часу стало деканатом, так що в мами, набожної жінки, найшлося, що мені розповідати.

Літо Господнє 1995

Рік 1995, рік антиклерикальний, рік важких рішень. Багато безглуздого, невтішного довідався я в монастирі про поляків й їхні настрої. Звісно, як звичайний послушник молився, згрібав листя у дворі, збирав гриби, копав картоплю, а коли випав сніг, терпляче розчищав доріжки, допомагаючи також кларискам, які не могли цим займатися через свою обітницю самітництва. Я прибирав костьол, рубав дрова, але й сюди долітала луна президентської виборчої кампанії: Валенса, Гронкевич-Вальц, Ольшевський, Квасьневський. Багато неприємних подій. Коли обрали комуніста, я не міг стримати сліз і голосно плакав у каплиці. І тоді зрозумів, наскільки влучними були питання «чергових студентів» у Фатімі, що запитували, чи стосуються одкровення тільки Росії або ж усього Радянського Союзу, або навіть всіх країн соцтабору. Сестра Луція, єдина, яка залишилась в живих «візіонерка», тепер уже старенька кармелітка, відповіла на запитання кардинала Швентека: «ТАК!» Країни соцтабору... вони теж приймають участь у фатімських одкровеннях. Так значить малась на увазі й Польщa й їй необхідне навернення! І наше польське пастирство в Росії тому й слабке, що отруєне атмосферою совєтизації, у якій ми перебували так довго. Тим часом Матір Божа «пройшлася» через всю Польщу й зовсім непомітно, потихеньку, потрапила незабаром у Росію. Її паломництво почалося чи то 13 жовтня в Калінінграді, чи то 7 листопада 1996 у Петербурзі... подробиць не пам'ятаю.

Святий Антоній

Тим часом у моєму житті відбулися великі зміни. Саме був ювілей 800-річчя народження св. Антонія. Подорож його реліквій Польщею залишалася в тіні фатімського паломництва. Але мені, як францисканцю, була дана інша милість, ніж мамі. Фатімська Божа Матір у Мєдневіце не приїхала, але відвідав нас св. Антоній. А зв'язок Антонія з Фатімою довести легко. Фатіма - це Португалія й, як не дивно, Антоній з італійської Падуї (про це знають деякі), народився в Лісабоні, а я із групою прочан мав можливість вклонитися йому (у храмі, побудованому на фундаменті будинку святого) у рік ювілею. Як знати, може тому, цей святий у майбутньому стільки мені допомагав.

Подарунок

Реліквії теж потрапили в Росію й (як у Польщі) знову перетнулися шляхи св. Антонія й Фатімської Божої Матері. Розповісти про це можна багато, але я згадаю лише про одне. Виверт московського митрополита вдався. «Стратегічна милість» принесла свої плоди. Я виїхав від францисканців перед закінченням випробування... так подіяли враження з Фатіми й розлад всередині францисканської громади в містечку Батайськ, що прийняло умову з Москви замінити мене на час послушництва, але раптом відмовилася це робити. Повернувся на Кавказ - присоромлений блудний син, щоб приготувати шляхи Мадонні й прийняти св. Антонія, заплативши за кожну прощу стражданням і ризикуючи життям на подарованій нам машині (я не вмів на ній їздити повільно, тобто обережно). Мої друзі назвали цю легендарну «Ниву» – «бувала». І тут розповідь стає більше особистою, і прямо-таки інтимною, тому настав час відкласти перо, даючи й собі, й читачам можливість відпочити й обміркувати написане.

О. Ярослав Вишневський