Мій батько – поет

Рішард Вишневський

10.07.1938 – 03.08.2003

9 місяців тому я написав „memento” о мамі, вона була в агонії і я сумнівався, чи вдасться мені з Японії встигнути до лікарні... не встиг. Попав на похорони. Тепер звістка про смерть отця застала мене на Україні, здається близько, але однак... до лікарні можу не спішити. Чую себе щасливим, що місяць тому я встиг його посповідати і намастити Таїнством Хворих. Як син і ксьондз, не дуже йому пригодився. Це усе, що зможу і що можу. Тепер як поет, хочу йому подякувати за дар, який я наслідував після батька. Дар літати в небесах замість ходити по землі. Мама вчила мене святості, батько – не дуже високоморальній, такій сільській, більш в мріях, ніж реальній, але щоденній гіркій поезії буту... Про померлих треба говорити тільки добре, тому я буду старатися уникати критики.

Німці говорять про долю жінки: кухня – костел – діти. Мама виконала цю схему, особливо два останні пункти. В кухні тато, здається, був міцнішим, було багато суперечок на цю тему.

Від чоловіка очікується три речі: збудувати дім, виховати сина і посадити дерево... Як потомок лісників, в цьому, третьому пункті батько був найміцнішим... як диякон, я привіз йому чудові молоді туї від приятеля ксьондза Адама Валещака... Батько прийняв цей дар з радістю і слідкував за усім, що росло в городі. Напевно стоїть ще до сьогодні на подвір’ї в Скрвілні пам’ять спільної подорожі до висвячування. Я пам’ятаю, як дуже він пройнявся роллю, як помагав мамі в приготуванні приміції і як був зрушений, благословляючи мене на першу Святу Месу. Я знаю, що хоча в дитинстві ми були для батька на другому місці, бо він не мав таланту до виховування, однак, дивлячись на моє висвячення, здається, почав м’якшити і культ лісу – природи в нім віджив, тільки там чув себе добре, збираючи гриби і ягоди... В останній раз, коли повернувся до Скрвільна з Хойниць... так то прокоментував: “вовка тягне до лісу”.

Я часто себе питав, чому наші батьки, такі гарні на шлюбній фотографії і такі чуткі і вразливі, так довго жили в напруженому стані. Наймолодша сестра мами відкрила мені недавно секрет, що вона ще дівчиною заглядалася на них, такою чудовою парою вони були, хоч від початку дуже донсалися. Напевно повинен знак зодіаку: Рак (тато має саме такий знак), Раки є найвражливішими... але це напевно мале об”яснення.

Не зміг я, дивлячись на батьків, зрозуміти, яке є моє місце в цьому світі. То не був приклад до наслідування, але напевно для християнина то було важне завдання. Сьогодні можу сказати без огрудек. Без таких батьків не тільки не було б мене на світі. Без їх болі щоденного життя я не був би ксьондзом і, як священик, не зміг би вирішитися на виїзд на місії. Моя сестра і брати можуть скрізь сльози зі мною погодитися: ми отримали від батька сильні гени, але також і багато знаків запитання. Без віри в Бога і без пробачення не можна тих питань розв’язати. Не має простих відповідей. Найгіршим було б однак промовчати. Батька часто не було в дому. Мав гарну професію – агроном! В селі це було щось, як аристократ. Постійно однак шукав, як Мартін Іден, пригод... пробував долі шахтаря в Кнурові, коли я був в семінарії, дав мені своє взуття з Урсуса... Я носив їх навіть в Росії пару років, такі були солідні. Потім був Бидгошч і багато інших місць, про які він мені вже ніколи не розповість. Мріяв відвідати родину у Франції... однак потрапив тільки до мене, до Росії, де на моє здивування перший і передостанній раз попросив мене про сповідь. Ділив зі мною спартанські умови на протязі цілого Великого Тижня 1993, найтяжчий в моїй місійній подорожі. Батькові не повезло, що свої найкращі роки він провів в ПНР. Думаю, що в другій країні він би сильніше розвинув свій талант до пригод, постійний і неустанний їх пошук. Мав споре аспірації, вчився заочно в АТР в Ольштині... не скінчив, вперто шукав щастя, або як говорять інші: гуза!

Нікому однак не можна заборонити прагнути бути щасливим. Поза тим, критика батьків, особливо померлих, була би нонсенсом. Один фрагмент з Біблії говорить: “Шануй свого батька, хоч би розум стратив”, так виглядав тато в останні хвилини життя, посоловілий, трохи витріщений, але ментне очі, з виразною загубленістю пам’яті. Він просив, коли ми відвідували його в трійці родини в лікарні, навіть наполягав, щоб ми дзвонили до Скрвільна, до Терезки, і сам зрозумів через хвилину, що її не має в живих, і тільки махнув рукою.

Тепер мій тато подорожує по небесним країнам, шукаючи маму. Вона була більш зарадніша від нього напевно тому, що була від нього трохи старша. Думаю тепер, але і в день смерті мами також так думав, що їх вічні спори були натягнуті... батько був п’ятим дитям і найбільш ревнивим. З появленням четвірки дітей, йому уділялося все менше уваги, домагався того іноді всілякими хитрими способами. Це наводить мене до мислі, що однак кохали один одного.

Тепер, скоріш, вже є разом, їх спор згасає, думаю, що допомагають один одному так, як на протязі останніх місяців, коли віддані тільки собі, могли розкошувати вірою, що їх діти почувають себе ліпше від них. Прожили разом 40 років і одну неділю… Думаю однак, що обидва розуміли важність даної присяги шлюбу в костелі і тяжко відмовити виконанню такого рішення.

Їх сепарація, про яку часто говорили, продовжувалася в останній раз тільки 9 місяців. То достатньо довго, бо, на скільки їх знаю, почали скучати.

Тим прошу батька і усіх, хто знав його менше або більше, щоб взірцем попередніх похорон допоміг нам так, як це зробила мама - пережити ці хвилини погоднє. Усі підемо до Пана і не сумніваюся, що життя в небі як для мами, так і для батька буде більш ласкавим. Більш ідеальним, поетичним, святим.

Поза тим листом і це останнє прохання, не знаю, що ще міг би зробити для людини, яку колись назвав поетом, поетом який не залишив після себе ні одного вірша.

Кс. Ярослав Вишневський