Мій дарунок на рік Розарію
Про те, що Папі Римському повинні вручити Нобелівську премію, говорять давно. Цього року в черговий раз таку новину мені повідомили дві розстроєні польки, що відвідали свою тітку в Донбасі напередодні її смерті. Після цієї смерті і похоронної літургії, я став розпитувати в таксі, чи були по телебаченню які-небудь повідомлення про Святійшого Отця. Так, сказали мені, але тільки про стан здоров'я. Він начебто вже в агонії. Така відповідь мене здивувала і змусила задуматися.
1. Паніка в Бродниці.
Тепер, коли я внутрішньо готуюся прийняти саму страшну новину, що Папа може нас ніколи не відвідати, не встигне утішити чи розсмішити, як це бувало частенько... мною опановують почуття, схожі з тими, котрі були в мене 25 років тому, коли був я восьмикласником. Я поставився до цьомго нормально. Якийсь час по тому сповістили про смерть його спадкоємця – це вже змусило задуматися. Коли Папою обрали поляка, я став міркувати: „що робити?” тому, що прийняв це близько до серця. Багато моїх земляків поставилися до цієї події з такою ж увагою.
Говорять, що одна з невід'ємних ознак любові – пам'ять. Про кохану людину знаєш усе. Усім цікавися, з радістю запам'ятовуєш подробиці і часто до них повертаєся. Папу Римського до його обрання я зовсім не знав, але коли в костьолі сказали, що вмер Іоан Павло I, я запам'ятав усі подробиці – де стояв тоді, людей і атмосферу того моменту. Мені було смутно, що вмер тільки що обраний Папа Лучанно... мені тоді було 15 років.
Звістка про те, що вибрано поляка застала мене на сходинках бродницкого ліцею. Саме закінчилися канікули, почався новий навчальний рік. Я стояв, здається, на двадцятій сходинці, а моя співбесідниця Ева з другого класу трохи нижче, радісно пояснюючи, що наш земляк обраний Папою. Але не могла згадати прізвище. Пам'ятаю яскраве світло у вікні гуртожитку, у цю мить здалося мені загадковим раєм.
Перша думка під впливом цієї новини: „вона, напевно, жартує!” Друга: „такий грішник, як я , негідний такого земляка. Треба щось зробити. Я давно не сповідався. Нехай це буде подарунком для нього”...
Обіцянки шмаркачів мало значать. Не пам'ятаю, чи пішов я до сповіді відразу чи небагато пізніше. Але пам'ятаю, що в неділю, коли Войтила урочисто виступав у будинку Папи Римського, я пішов у телевізійний зал, а не в костьол (як більшість поляків) і разом з маленькою групою жителів гуртожитку сидів зручно, як болільник, дивлячись, як вихователька набожно і тихенько піднімалася і ставала на коліна разом з юрбою на екрані. От таким був початок. Не забуду його ніколи.
2. Замах
Пройшов рік. Я був у розладі із самим собою. Імпульсів для зміни життя мало. Паломництво Святого Отця в Польщу було лише приводом, щоб прогулювати навчання. Ми умовляли учителів включати телевізори під час навчання і багато хто погоджувався.
Потім утворилася Солідарність. Тоді я ще не встановлював зв'язку між двома цими подіями, але люди старші і розумнійші дуже переживали, і ця атмосфера мимоволі передавалася іншим. Хотілося бути по ту сторону.
Навесні вмер кардинал Стефан Вишинський. Усі очікували, що Папа приїде на похорон, але йому перешкодив замах. Я усе ще нічого не розумів, але події вели за собою, і вже не було сумнівів – хочу бути патріотом. Усе частіше відвідував храми, поки ще порожні, як знак питання. Недільна св. Меса – це був саме той час, коли я їхав додому чи повертався в гуртожиток, так що було „виправдання”, щоб на нї не ходити. Замах вплинув так, що я вирішив не зневажати уроками катехезису.
Це було в останньому класі ліцею. Я поміняв школу і став учитися у Влоцлавеку. 1981 рік – військовий стан і болісне чекання: „впустять Папу чи не впустять”.
3. Мамині сльози.
Я здав іспити на атестат зрілості, провалився при вступі у ВУЗ і весь рік „бродяжничав”. Але саме тоді Папа відвідав мій будинок... прийшов, коли мені було дуже важко, і коли я зовсім не був до цього готовий. Так я сприйняв другий візит Папи на Батьківщину – у маленькій кімнатці свого будинку в Скрвильні. Коли Святійший Отець спускався по трапу, мама істерично плакала, а я сердився на неї і на себе, що вже не вмію цьому радуватися. І знав, що права вона, а не я, і знову відчув, що треба йти сповідатися, що не для мене була обрана Папою така чудова людина, що не до мене він приїхав, а до мами.
Він приїхав навіть до стомлених роботою водіїв – часто, подорожуючи автостопом, я слухав у їхніх машинах розповіді про паломництво Папи по Польщі, в якій все ще був військовий стан.
Незабаром я вступив до педінституту в Ополі, але це було не те, чого я хотів, тому знав заздалегідь, що не позбувся своїх проблем – рано чи пізно вони повернуться.
4.Варшава – 1987 р.
Будучи випускником курсу філософії Вищої Духовної Семінарії в Бєлостоці, у мене вже не було каяття совісті, коли їхав на зустріч з Папою, на зустріч у Варшаву. Ілюзій я теж не мав. Я був на третьому курсі, а мої однолітки, тим часом, уже походжали в сутанах і причащали людей на площі Перемоги. Вони „були близько”, а я від утоми заснув на газоні. Раптом почувся свист і шум, що гучнійшав,... так реагувала юрба, а я усе ще не був готовий, щоб радуватися всім серцем.
5.Бєлосток – 1991.
Тільки після рукоположения мені удалося бути ближче до Папи. Але він здавався недосяжним, великим. Говорив щось про экуменизме і блажену Болеславу Лямент, про сьому заповідь. Вхідний квиток на зустріч у мене був, але я затримався – занадто довго роздавав причастя, потім зустрів знайомих сестер з білоруського Щучина – і в результаті спізнився й упустив можливість зустрітися з Папою в камерній обстановці. За іншими візитами Святійшого Отця я стежив вже в Росії... особливо в 1999 р. (на відеокасеті) і в 2002 р. – у корейському місті Наджу.
6.Астана – 2001.
У 2001 р. сталося освячення костьолу на Сахаліні й єп. Мазур запропонував мені з'їздити в Астану. Там у мене з'явилася реальна можливість підійти до Папи і потиснути йому руку. Але він був такий втомлений, що жоден зі священиків не зважився на це ні до ні послі короткої літургії. Ми тільки голосно аплодували, а він зупинився, зробив рух, немов хотів помахати рукою і підняв голову, як би бажаючи на нас глянути. Але не махав і не дивився... він був десь дуже далеко – уже тоді випробував свою „добровільну агонію”... у поєднанні з агонією місцевих засланих. Він явно тоді приїхав їх відвідати, а, що аплодує збентежена юрба сановників було йому, цілком ймовірно, байдуже. Знову мені не удалося наблизитися до Папи і потиснути йому руку. Я не смів, хоч досить було зробити кілька кроків.
7.Четвертий волхв.
Але отут я згадав переказ про четвертого волхва, людину, що йшла за віфлеємською зіркою і творила на своєму шляху добро, тому що думала, що інакше не зможе з чистою совістю стати перед Христом. Але зустрілися вони лише по 33 роках, у підніжжя Голгофи. У четвертого волхва розбилося серце, коли він побачив умираючого Ісуса. Це був його дарунок. А я... з чим поїду до Папи? Та й чи поїду коли-небудь, щоб потиснути йому руку... Чи встигну? Чи маю право сунутися хоча б на похорон?
І я вже точно знаю, що не поїду. Знову буду, як першокласник із бродницкого ліцею дивитися з двадцятої сходинки вниз, на випромінююче світло вікно. Знову буду з недовірою запитувати: „правда це чи жарт?” і, напевно, знову піду до сповіді, а може бути навіть помолюсь усіма 20 таємницями Розарію. Особливо тими, котрі він передав нам немов у заповіті.
Епілог.
У рік ювілею сестри старовійські вирішили послати на місіонерську роботу 20 черниць. 6 з них приїхали в Сибір. Чудова ідея! Вона не дає мені спокою і я хочу її поширювати.
Думаю, що ідея сестер старовійських – кращий спосіб висловити подяку Папі Римському за його служіння. Якби кожна з 70 чоловічих конгрегацій, кожна з 200 жіночих і кожна з 40 єпархій зробили так само, сьогодні ми б мали 8600 місіонерів. Але і це було б набагато менше, ніж посилає Іспанія чи Італія... а так плетемося в хвості зі своїми 2000.
Я усвідомлюю, що цей лист буде чимось начебто червоної ганчірки для бика чи ціпка в мурашнику! Такі відозви повинні виходити від кардиналів і інших сановників. Але мене радує, що хтось читає ці статті і ця ідея, може, дійде до розумів і сердець церковної і чернечої влади. Може, посиплються, як з рогу достатку, місіонери з польських конгрегацій і єпархій. А може, в атаку з чотками в руках підуть, нарешті, і миряни? Папа Римський для поляків є дійсною віфлеємською зіркою, а місіонери найкращимим даром, що ми можемо йому піднести.
Я сиплю сіль на рани напередодні похорону Святійшого Отця, для того, щоб уже сьогодні подумати, який дарунок приготувати, крім страждаючого серця.
Не наслідуючи Папі в його місіонерській запопадливості, ми будемо виглядати на цих похоронах як люди, що проливають крокодилячі сльози, що буде проявом лицемірства.
о. Ярослав Вишневський
Донбас – Україна – 15 жовтня 2003.