ЛЕГЕНДА ПРО ЇХНІЙ МІФ,
ЯКИЙ САХАЛІНОМ НАЗИВАЮТЬ
Казковий край! Тут можна знімати сцени з Толкієна, запрошуючи на роль статистів аборигенів, які все ще живуть у північній частині острова. Росіяни говорять про них: гіліати, тобто собаки. У дійсності мова йде про нівхів, які з гордістю вважають себе протопластами північноамериканських індіанців. Володимир Сангі, відомий місцевий письменник, якого тутешні жителі охрестили вождем, побував також у Південній Америці й розповідав мені, що вивчив голосові зв'язки мешкаючих там тубільців і помітив разючу подібність.
Сахаліном цікавився Антон Чехов. На Сахаліні останні роки життя провів ген. Сєров, який прославився своєю ненавистю до поляків і католицької Церкви. Його меморіальна дошка красується на колишньому будинку КДБ, побудованому, між іншим, замість зруйнованого храму. Віддяка Богові, свій пам'ятник має й великий син польського народу, брат маршала Пилсудського. Наукові дослідження каторжника Броніслава Пилсудського підтверджують багато чого з того, що говорить Сангі, а я сам з гордістю проголошую.
І. МЕРТВІ ДУШІ
1. Міркування пілігрима...
або про моїх небесних заступників
Отець професор Ольшевський у своїх міркуваннях на тему сибіряків, послався на слова Гумбольдта, який говорив, що використання чорношкірих рабів, привезених з Африки в Америку й переслідування індіанців коли-небудь неодмінно негативно відобразиться на наступних поколіннях європейців, які із презирством поставилися до цих людей. Так... необхідно зберігати пам'ять про корінних жителів острова й каторжників. Необхідно вивчати їхню історію. Знайомство з історією допоможе в будівництві нового майбутнього.
Я приїхав на Сахалін 17 вересня 1999 р. ... саме життя підказувало, про кого треба молитися в першу чергу. У корейській капличці, у злиденному районі названому росіянами Володимирівкою, або презирливо - Шанхаєм, у пригороді Тойохари (японська назва Південно-Сахалінська), я служив Месу за упокій душі Броніслава Пилсудського й у такий спосіб пом'янув всіх каторжників, кожного поляка, що приїхав у Росію всупереч своїй волі, але з любов'ю до Батьківщини... Мені дуже хотілося довідатися якнайбільше про цю особистість, тому, як і Броніслав, я відразу помітив незвичайних жителів Сахаліну, що називають острів «Їхній Міф». Але я не міг цим обмежитися, адже й тут зустрів всюдисущих корейців, а також численні сліди японців, виселених із Сахаліну в 1948 р. Католицькі традиції існують тут завдяки узам крові й роботі перших місіонерів - про це розповім докладніше.
По острові подорожував у свій час Чехов, який виявив особливу увагу до столиці каторжників, Олександрівська. Я думаю, що ця велика людина, тоді вже важко хворий і ризикуючи життям, щоб полегшити долю каторжників і цивілізувати острів, і сьогодні знайшов би, чим тут зайнятися. Сподіваюся, що там, у раї, не забуває про Сахалін. Він провів тут майже рік, працюючи кореспондентом однієї з газет і виконуючи обов'язки рядового царського чиновника - проводив загальний перепис. Але те, що він помітив і написав про поводження з в'язнями й про їхнє важке життя, допомогло в ліквідації каторги. Цей відомий і всіма шанований письменник ризикував життям, щоб рятувати інших.
Правда - росіяни сьогодні хазяї Сахаліну, але їхнє життя й діяльність - це ілюстрація гоголівських сцен з «Ревізора» й «Мертвих душ».
2. Бернардинці
Св. Франциска Сальського запитали одного разу, як він розуміє істину про спілкування святих. Він відповів, що вважає покійних своїми кращими друзями й учителями, а в його бібліотеці зберігається багато книг, що вийшли з-під пера людей, які давно вже вмерли, але не перестають учити й проповідувати своїми добутками. Точнісінько так й я ставлюся до «мертвих душ» (так називаю самих знаменитих мешканців острова) - на Сахаліні це мої перші й найважливіші парафіяни. Ніхто мені не розповів про Сахалін так докладно й захоплююче, як Броніслав Пилсудський, його улюбленці айни й «брати менші» бернардинці-францисканці, які приїхали із Вроцлава й Кракова. Читаючи книги о. Ангеллуса Коважа, я міг заглянути в схованки Сахаліну: тубільці з тілами й обличчями, покритими татуюванням, полюючі на ведмедя перед щорічним святом, забиваючі у землю ритуальні кілочки для виконання пророкувань або запобігання від хвороби. Залишені в лісі тіла айнів, їхній високий ріст, військове спорядження й довгі полінезійські бороди, відрізняються від кремезних, сутулих нівхів. Скільки їх загинуло, скільки з них почуло Благу звістку, щоб, прийнявши хрещення, знову повернутися до древніх язичеських вірувань. Бідного Ангеллуса осягло величезне розчарування, Стась Муха занедужав і вмер в Одорамі (нинішня назва - Корсаків). Більшість із 30 францисканців, що прибули сюди в 1905-1948 р. - французи, силезійці, поляки... приїхали на Сахалін, їх Хакодатє. Там учили мову, відтіля одержували ідеї, ентузіазм і фінансову підтримку. Ця місіонерська праця не пішла порохом, варто їх за це пом'янути добрим словом.
Мертві душі, які розповідали й продовжують розповідати мені про Сахалін, це також японські служителі, наприклад, о. Чикохида Нагасакі, який помер глибоким старцем в 1994 році. Він не переставав писати листи своїм колишнім парафіянам корейцям - я бачив ці листи й знімки й думаю, що через стільки років після вигнання бродить його душа по сахалінським містечкам... у глибокій тузі, точно так само, як і моя. І душу Паулінуса Вильчинського OFM, міцного старика, про якого говорили, що Господь про нього забув, коли в далекому Вісконсині йому виповнилося 107 років... Так, Сахалін ревнивий. Навіть вигнанці й померлі тягнуться назад на острів. Напевно, надія на повернення так довго тримала його при житті...
3. Франциськ Скаковський
Інший мій попередник і парафіянин не жив на Сахаліні. Я називаю його парафіянином, тому що він, з'явившись ненадовго, залишився назавжди, і вийшло так, що звістки про нього дійшли до мене задовго до мого приїзду на острів. Хлопець, про якого йде мова - вихованець польської родини з Казахстану. Цілком імовірно, що він не одержав патріотичного виховання й напевно нічого не знав ні про Пилсудського, ні про життя сахалінських аборигенів. Але я не раз зустрічав на острові родини військових, що потрапили сюди й беруть участь у житті молодої католицької громади. «Різношерстих» поляків у Росії повнісінько. У червні 1999 р. родина Скаковських звернулася до мене із проханням помолитися за упокій душі Франциска, який розбився на Сахаліні. Знав я і його сина (теж льотчика) і бачив цю грізну гору Краснова, що, як говорять, вулканічна, зрідка просипається, роблячи тектонічні рухи - сумовито посапує, руйнуючи житла людей... душа Франциска допомагає мені в сьогоднішньому й багатьох попередніх міркуваннях про Сахалін. Сахалінська погода спокійна й у той же час примхлива, непередбачена, нестабільна. Глибокі сніжні замети, раптові бурани, вологість. На думку приходять філософські трактати... про крихкість природи, своєрідний присмак буддизму або синтоїзму надають древні буддійські цвинтарі й руїни Таори - Високих Воріт на тлі гори й моря. Такий сахалінський пейзаж... високі лопухи й аралії, карликові бамбуки й пустирі. Під час довгих годин у шляху на північ в Есутор-Вуглегірськ. Я відчував присутність й опіку цих мертвих душ! Сотні кілометрів по бездоріжжям Карафуто... Як описати цей острів і його долю, які слова підібрати...
II. СПРОБУЮ РОЗПОВІСТИ ПРО ЖИВІ ДУШІ
1. Сесилія
Каторжники не випарувалися й не втекли із Сахаліну. У північній частині Олександрівська живуть нащадки Копровських й Янкевичи. У Дербинську (нинішньому Тимовську) живуть Малишевські й Залевські. Але нелегко розповідати їм про Польщу й про Католицьку Церкву. Одні працюють у садівництві, інші займаються бізнесом, третіх іронія долі закинула в КДБ - от по яких дивних шляхах пішло життя сахалінських поляків. Багато хто з них стали поплічниками нового ладу. Я зустрів гінеколога на прізвище Гузевич, його батьки багато років тому втекли, допустивши мезальянс, на думку своєї партійної родини з міста Гродно, а в Корсакові наткнувся на Ганну Кочеткову, чиї нащадки (Козловські) були заслані в Сибір, а вона вже не шукає рідні в Польщі. Хрещення прийняла у віці 40 років, свідомо відхиливши пропозицію зв'язатися з Православною й Новоапостольською Церквами. Стільки людей польського походження, мешкаючи у Росії, так і не дочекалися католицького священика, а сьогодні немає кому допомогти їм розібратися в конфліктах совісті, які виникають у таких ситуаціях. Ганні повезло. Вона знайшла свого польського ксьондза й знайшла, а вірніше створила свою польську організацію. Полонія в Корсакові збирається в музеї, заснованому Броніславом Пилсудським. Почали збиратися півтора року тому назад. Це гідно захоплення - бажання вивчити хоч кілька слів, довідатися більше про батьківщину предків, щоб передати потім дітям.
У Сесилії теж важка доля. Завідувачка вищезгаданим музеєм у листопаді 1999 р. розповіла мені, що Сесилія знає японський, а її мама померла в Кракові. У мене це ім'я асоціювалося з польською письменницею Ожешковою, а точніше з розповіддю про закоханих, що допустили мезальянс і втекли на край світу («Над Німаном» - переказ про Яна й Сесилію) - наша сахалінська Сесилія (уроджена Цеханська), дочка каторжників, стала найстаршою корсаковської громади. На перших різдвяних зборах зуміла розповісти про неї так відважно, барвисто, цікаво!
Вона самовіддано ростила спочатку дочку, потім внучку, не знаючи любові, батьківщини, патріотизму, але ж саме вона після мого виселення плаче, тільки-но почує моє ім'я. Вони жили в комуні, Чехов писав, що це Варшава, так багато там поляків. 20 з 50-ти польських родин, які не злякалися японців, залишилися на Сахаліні й розбагатіли.
Сесилію під час війни японці вивезли в так зване Російське Село й, між іншим, через це вона назавжди розлучилася з матір'ю. Розповідаючи про це, Сесилія не могла стримати сліз. Її батько працював перекладачем на Курильських островах, тому що добре знав російську... можливо, що саме він вів переговори про передачу островів російській стороні... на це йому знадобилося цілих три роки. У цей час мати Сесилії виїхала в Польщу, її завірили в тім, що чоловік незабаром повернеться з Курил і разом з дітьми приєднається до неї у Владивостоці. Сесилія сказала, що пором, на якому вони плили, спізнився на 5 годин, і якби не це повернення в Польщу було б зовсім реально й можливо,.. але я особисто сумніваюся.
У Сесилії не зложилося особисте життя. Один росіянин - моряк, був партійний і боявся женитися на «японській» польці всупереч волі батьків. Інший чоловік, що женився на ній, ставився до дружини погано, і, зрештою, кинув її з маленькою дитиною. Сесилії доводилося важко працювати, щоб прокормити себе й дочку, а оскільки вона шила в неосвітленому, холодному приміщенні, це не могло не вплинути негативно на здоров'я. Вона могла жити заможно й щасливо, але не в Росії, що відняла в неї все: майно, родину й навіть віру, адже разом з мамою країну покинули священики й з тих пір не було ні одного костьолу. У Тойохарі його переобладнали в бібліотеку, у Корсакові - улаштували венеричну лікарню. Гарна пам'ять була в Сесилії, усе пам'ятала: імена францисканців, їхні обличчя, звички, таланти. Вона і її двоюрідні сестри Томіко Фуркава, Сачко Фуркава й Катя Голубєва: дивна суміш рас і національностей в одній тільки родині Цеханських. Крім японців і поляків - росіяни, корейці й навіть німці.
Лео Нурнвергер - журналіст, живе десь у Берліні, є рідня у Вроцлаві, Кракові, Токіо - одні аристократи, а от Сесилії іноді нема чим навіть за електрику заплатити, не говорячи вже про лікування і їжу. Бідний нині Сахалін і бідна полонія, хоч бувають і виключення - американці добувають тут нафту й газ, а серед них теж можна зустріти нащадків поляків.
2. Михайло Петрович Помо
Сахалін подає надії стати незабаром російським Ельдорадо. Тут перебувають величезні поклади нафти, що видобуває голландська фірма Shell, а також американці і японці. В 2003 р. у Корсакові очікували приїзду на роботу при будівлі газопроводу й великої насосної станції 4 тисяч американців. До мого виселення із країни тут уже було близько 300 приїжджих, а крім голландських, філіппінських й американських родин можна було зустріти також польські.
Михайло Петрович - це псевдонім мальтійця з Лос-Анджелеса, лікаря з польсько-італійської родини. Слов'янське коріння видає кругле обличчя й кмітливість до російського. Незважаючи на похилий вік, продовжує вчитися. Польською вміє тільки «tu moja maіa popka» - так його в дитинстві називала мати, а він запам'ятав. Тепер Майк лікує іноземців у клініці SOS Іnternatіonal і щодня приходить у костьол. Вносить велике безладдя своїм мобільником, але колорит приходу сьогодні становить саме він. Коли каплиця була розташована далеко від центру, він щодня ходив на богослужіння до православних, наївно нагадуючи їм, що варто прагнути до екуменізму. Його щедрість і гостинність притягали багатьох православних служителів, які, завдяки розмовам з Помо, могли більше довідатися про католиків. Майк лікував хворого раком о. Бена, якого я заміщав. Він же допомагав священикам зі США, що приїхали на Сахалін після мого виселення з Росії. Він був служкою й церковним сторожем, спочатку в містечку Зима, де у фешенебельному гетто під сильною охороною жили іноземці, а потім у новому храмі, під час вечірньої недільної Меси англійською мовою.
Екуменізм привіз із Лос-Анджелеса, із греко-католицької карпатської громади... разом з піснярем. Майк дуже переживав через скандал, який виник у зв'язку з назвою Карафуто й хвалив росіян за те, що так енергійно з нами борються, тому що цієї назви не можна вживати. Так доктор Помо полюбив режим, що не помітив, як несправедливо обійшлися з польським єпископом з Іркутська. У наш час деякі до того вірять у зміст і міцність російсько-американської дружби, що готові на цьому вівтарі принести в жертву маленьку католицьку громаду Сахаліну. Тепер там працюють американські священики. Вечірня св. Меса проходить чудово, але зате на ранковій російськомовній корейці й поляки нудьгують і мучаться, тому що не розуміють, що їм на ламаному російському намагаються передати священики.
Майк допоміг мені, давши адресу в Ногликах... Це назва столиці нівхів і столиці нафтового шельфу, на якому працюють іноземці. Там мене вже чекав інший поляк - Стась Яроцький з Канади. Саме він, польський інженер-емігрант створив проект конструкції Моліб-Пак, бетонної бурової платформи, замість колишніх, плаваючих платформ. Він показав мені ці місця й розповів про них. Відвів для мене комфортабельну кімнату в так званому кампе нафтовиків, а потім відвіз на залізничну станцію, звідки я відправився на північ шукати аборигенів і поляків. Там моя доля переплелася з багатим майбутнім Сахаліну і його бідним минулим. Там я зустрів Галину Лок, нівхів, евенків... і т. д.
3. Петровський і Гротт-Слепиковський... відродженні полонії
На Сахалін донині приїжджають шукачі пригод і вчені. Не всі знають про існування католицького приходу на острові. Не кожен його шукає. Один раз приїхала Івона Трусевич із Польщі із симпатичним фоторепортером. Написали про сахалінських поляків багато, головним чином тому, що звернулися із цим до мене. Побували в мене студенти із Кракова, здається природознавці. Вони були зацікавлені вивченням Курильських островів. Шкода тільки, що всі візити були такі короткі і як би випадкові, немов мої гості самі не вірили в зміст своїх екстремальних подвигів.
Користаючись із нагоди, хочу похвалити польських учених і фотоклуб з Варшави. Усе відбулося в «екстремальному» стилі - в Андрія в кишені було доларів сто, не більше, але він добрався до Сахаліну, на поїзді за 2 тижні й провів у нас місяць разом з Матвієм. Вони подружилися з багатьма моїми парафіянами й провели із ними більше часу, чим міг я, їздячи з місця на місце, щоб відшукати всі 22 джункаї (приходи), засновані колись францисканцями. Тепер ці приходи важко знайти, адже не можна користуватися японськими назвами... лише в корейців немає із цим проблем. Для них самим характерним є містечко Есутор-Вуглегірськ. Сюди приїжджали служителі з Холмська, між іншим, о. Паулінус, про якого я вже згадував, Густав Стисяк, що хрестив мого друга Петра Син 13 серпня 1943 р., а я після 3 років старань удостоївся честі хрестити дочку Петра, 45-літню Наташу Сон і його онука Сашка... Мені це часто снилося. Під час паломництва в Іспанію, у Сантьяго снилися азіати, а якийсь умираючий старий просив: «Охрести моїх дітей!» У Ногликах мені здалося, що досяг мети, але як о. Ангеллусу колись, мені довелося визнати себе переможеним.
Я завів знайомство з Володимиром Сангі, який для моїх гостей з фотоклубу погодився дати інтерв'ю перед відеокамерами. Він обвинувачував росіян у винищуванні корінних племен і хвалив Пилсудського... Сангі, на відміну від інших нівхів, висока, інтелігентна людина - нівхи говорять, що він метис, з домішкою китайської крові. Вони підсміюються над цим, але однаково вважають його своїм вождем. Жінки з місцевого музею - росіянка, евенка і Галина Лок, нівха... цікаве сполучення. Вони охоче зі мною розмовляли, пригощали чаєм. Погодилися на мої лекції на тему алкоголізму й на вечір колядок. Потім у цьому музеї цілий місяць була виставка знімків Варшави: несподіваний подарунок від Андрія й Матвія. Із цими знімками я побував у багатьох містах, показуючи їх у музеях і школах. Це дало несподівані результати, ніхто з нас не очікував, що саме завдяки скромній виставці, що складається з 30 знімків, буде створена польська організація в Корсакові, і я вірю, що в майбутньому це буде можливо також в інших містах.
Приїзд польського геолога був милим сюрпризом, втім, як і всі візити поляків на Сахаліні. З тих пір як там оселився Броніслав, нікого не дивують такі візити. Якщо Бог дасть, і францисканці повернуться на Сахалін. Повторюю за Папою Римським - поки цей острів відкритий для всіх... не треба боятися!!!
Сесилія із Цеханських буде дуже рада й багато хто з джункаї, й могила о. Стася Мухи чекає, щоб який-небудь польський священик там помолився. Чекає й Гротт-Слепиковський, російський офіцер польського походження. Для місцевих це така ж легенда, як для поляків подвиг майора Сухарського й захисників Вестерплатте. Маленьким був його батальйон. Людей 100 або 200, а японців кілька тисяч. Слепиковський і навіть Пилсудський кличуть, просять... іди, розкажи Польщі про нашу долю... про дивну долю Сахаліну.
Епілог
Як я вже сказав, «Їхній Міф» - це древня назва Сахаліну. Не пам'ятаю, що воно означає, але відчуваю у ньому екзотику, височину й щось із колориту рік, що буяють рибою, морів, у яких повнісінько крабів і водоростей. Ніколи не забуду цих людей, сняться мені як мертві, хоч живі в дійсності душі. Сниться мені, що знову їду 1 травня разом із сотнями інших зівак, подивитися на повернення лебедів на східне узбережжя, а в одного з них, як колись, знову зауважую зламаний жовтий дзьоб. Знімаю черевики, залишаю їх на крижині й броджу серед цих прекрасних птахів... як бридке каченя, що зовсім не підходило до цього пейзажу й клімату. Так після Святої Меси за упокій душі Броніслава я цілий місяць не міг спати: тектонічний ґрунт, різниця часу, більша й для мене болісна: 7 годин. Але саме тут я навчився їсти паличками. Тут учив китайські ієрогліфи, полюбив характерну для медитації позу. Тут зривав квіти ятсубекі - а потім їв їх разом з парафіянами. Стільки незавершених справ, тільки що побудований новий костьол, але особливо боляче мені через те, що тепер ніхто не їздить у маленькі містечка й селища. У завершення висловлю свою мрію, що коли-небудь повернуся туди й прошу всіх, хто читає ці рядки, приєднатися до цієї моєї молитви.
О. Ярослав Вишневський