Портреты
Пані Вероніка Мазур
Пані Вероніка расстроилась, що не має жодної світлини зі своїх батьків. "Гарне одне з вінчання", - зізналася із соромом. "На ньому тільки мамуся, а батька не має. " "Мені більше не потрібно", - заспокоїв її смуток, хоча, правду кажучи, навіть без світлин хотів про неї написати. В її розповіді найцікавішим буде образ Матері Божої з Ченстохови…, але щоб вас заінтригувати, розповім про це в кінці тексту.
Пані Вероніка з’являється у каплиці трохи пізніше пані Ванди, але вона долає до каплиці набагато більшу відстань. Їде до каплиці в Макіївці з віддаленої частини Донецька. Границя між цими двома містами лежить в 200 м від її дому, і, як говорить сама, їй ближче до каплиці в Макіївці, ніж до Донецького костелу.
Її розповідь про батьків дуже скромна. Усе, що вона розповідає про себе, це тільки уривки із пам’яті, які вона з трудом складає до купи. Батьки родом із Доброгошча, що в Фельштинському повіті Хмельницької області. Мама "Ханделька", або Анна, батько "Янтек", тобто Антон. Вероніка пригадує, що саме так зверталися до себе, бо дуже любили один одного. Ніколи не сварилися і були добрі для дітей.
Вероніка мала одну сестру і двох братів, ще двоє вмерли після народження. Ще раніше вмер тато. Він погодився одним із перших вступити до колгоспу, але коли рідні пояснили йому, що тепер не може ходити до костелу, відразу пішов і відмовився. Таке рішення коштувало йому арешту, хвороби та передчасної смерті.
Вероніка розповіла нам, що батько міг вмерти в ув’язненні , але одна "добра лікарка" переконала владу, що він в агонії, і не потрібно "годувати дармоїда". Це були роки голодомору, відпустили його до дому і там ще жив цілий рік. Коли він вмер, Вероніці було 7 років. Ніколи не пив і не палив. Один гріх мав – це любов до костелу. За це його назвали "ворогом народу" і, хоча не маємо його світлини, то, дивлячись на Вероніку, як вперто ходить до каплиці, можу його собі трохи уявити і не сумніваюсь, що його історія є героїчною та правдивою. Янтось Мазур заслужив нашу пам’ять та вдячність. Подарував для Донбасу не менш героїчну дочку.
Вероніка розповідає, що в ті часи усі голодували, а найбільш опухлою була мама, бо останній кусок хліба берегла для чотирьох дітей і хворого батька. Бачачи цю трагедію, сусідка іноді приносила чашку молока, змилостившись над дітьми. Молоко змішували з водою, щоб вистачило для усіх. Коли батько вмер, не було з чого зробити звичайну стипу
Я хотів записати якісь віршик або молитву, яку Вероніка пам’ятає з дитинства і тоді почув, що її батьки в домі не співали ніяких "п’яних" пісень, а тільки виключно "побожні". Віршиків Вероніка не пам’ятає, бо закінчили тільки три класи. "Іди, усі, пасти, вмієш розписатися і вистачить". Такий був підхід до колгоспних дітей.
Чому потрапила на Донбас? З цієї самої причини. Був голод, після війни давали по 300 г хліба. Щоб вижити, завербувалася, а що робила в ті роки, на жаль, не пам’ятає.
Розповідала мені раніше, поки не втратила пам’яті, як допомагала носити цеглу при будові каплиці, а потім костелу в Донецьку. Не сумніваюся, що так було, бо і тут в Макіївці, хоч найстарша серед постійних парафіянок, але і тепер носить каміння, відра, копає в городі та малює стіни каплиці. Здавалося, що відро з піском занесла не туди, куди треба, а коли ми малювали в каплиці безбарвною "грунтівкою" зі здивуванням жалілася , що "малює водою".
У її сімейному житті відбулося чудо. Її тяжко хворий і невіруючий чоловік прийняв священика в лікарні і, хоча видавалося, що приймає "останнє таїнство", раптом почув себе ліпше, і із вдячності до Бога три роки ходив з нею до костелу.
Вже 7 років Вероніка вдова, плаче над долею свого сина, який погано відноситься до неї, не зважаючи на те, що вони усі троє з невісткою – безробітні – живуть на її убогу пенсію. Вероніка ходить кожного дня і плаче з тієї причини. Іноді я думаю, що мета її життя – вимолити переконання для нього. Вероніка має 28- літню внучку та 13- літнього внука. Говорить, що пишається ними. Про те, що хтось з її роду буде католиком і займе її місце в костелі – навіть не мріє, хоч в її житті постійно трапляються чудеса.
Може це Янтось в небі так міцно молиться. Прошу собі уявити його Ханделька, дожила до 97 років, тоді може і Вероніка не покине нас так швидко.
Син Вероніки на колядці жалівся, що оскільки мати встає до костелу дуже рано, то після повернення залишається одна і знову йде спати, і ввечері не упевнена день це чи ніч і знову збирається до костелу… недавно приїхала до каплиці о 8.00 ввечері. Я положив її спати як малу дитину в своєму ліжку. Не здивувався ані трохи. Сам я пішов спати до другої кімнати. Усі парафіяни знають її історію і усі знаємо, що крім дороги до костелу, не знає ніякої іншої, а молилася за цю милість перед копією Ясногірського образу. Господь Бог її вислухав і протягом року це чудо продовжувалося. Усі ми є свідками того, що тільки віра тримає її в житті і є змістом того, що вона робить.
Бабуся Ванда
Восени 2003 р. була лагідна погода. Макіївка в центрі виглядала не гірше ніж якесь корейське містечко середньої величини яких я багато бачив рік тому.
Парафія нагадувала мені трохи японські католицькі спільноти. Там також багато старших осіб, а парафія - пара десятків осіб - і величина каплиці власне говорили про те, що я знову на місії.
Процесію охороняла велика молода вівчарка, на городі висів зелений виноград, у глибині – недокінчена печера із каменя. Пес з радістю кидався на усіх парафіян, тому треба було його прив’язати до лавки або замкнути в гаражі.
Бабуся Ванда, яка завжди приходила першою, попросила шматок шерсті, щоб "залікувати ногу". Якісь другі пес вкусив її по дорозі до костелу. Кров текла річкою, але її це не налякало. Ще кілька днів ходила без бандажу, посипаючи ногу попелом з вовни вівчарки. Така собі невинна прикмета. Я мав час, щоб до цього та інших дивацтв привикнути.
Мої інші парафіянки, усі в подібному ступені святі та забобонні, вичитували постійно Ванді, що не дає ксьондзу спати. Свята меса – о 9.00 годині , а вона в костелі о 7.00 рано. Мені це відразу сподобалося. Ванда зробить обхід подвір’я, помиє начиння, позамітає листя восени, зимою – сніг, хоч постійно в неї болять руки та ноги, хоч говорить, що час вже вмирати або повертатися до Білорусії, чи їхати до Польщі. Звісно, що цього не буде, бо зараз вона потрібна у парафії і не один ксьондз її не випустить. Вона є талісманом, лого, або "брендем" нашої парафії.
Її вітчизна – це околиці Траб, видається Гродненська область, закінчила вона три класи польської школи і, дякуючи цьому, вільно читає старі молитовники кожного дня по кілька разів, також підчас святої меси, бо і так нічого не чує. Її тато в молодості провів кілька років в США, бо туди виїхали її старші рідні. Однак повернувся, бо не зміг привикнути до того клімату. Служив в польському війську, мешкав на великій 50- гектарній фермі, мав також свій ліс, кохану жінку, з якою ніколи не сварився та кілька дітей. Після війни ця селянка закінчилася. Одна із сестер Ванди виїхала до Польщі, брат - до Казахстану, інша сестра - на Україну. З її розповіді важко скласти якусь стройну історію. Звісно, що дуже довго опікувалася хворою мамою. Пропонував її руку та серце польський солдат, але нічого з цього не вийшло. Одна із сестер вмерла молодою, залишивши кілька дітей. Ванді підказували, щоб вийшла заміж за вдівця, щоб змилостивилася над сиротами. Вона так і зробила. Приїхала на Донбас виховувати прийомних дочок. В 38 років народила єдиного сина, якого вчаси Андропова замордувала міліція. Геннадію було 27 років, мав майже 2 м росту, грав на гітарі, був пізньою, але коханою дитиною. Його батько оплакував його кілька місяців, а потім вмер від горя. Ванда живе, але в її вихованні є тривалий слід. Не можна укрити того, що вона теж за ним скучає. Священики, які працюють в Макіївці, думаю, є для неї сурогатом втраченого сина, тому й приходить, щоб допомагати їм та турбуватися про них. Іноді їм жаліється на свої хвороби, а коли вони хворіють, уважно за них молиться.
Іноді видається, що Ванда дивна, що до неї повільно доходить реальність, але коли її про щось попросити, то не відмовить, бо так навчили її в дитинстві.
Ванді 80 років і вона життєрадісна. Принесла на моє прохання кілька світлин. Загубила світлину батька, але її бабуся, сестри, хлопець, що не став чоловіком, дивляться на мене з перспективи років, підтверджуючи її стаж, що той давній польський світ був чудовий, добрий та набожний. Вона ці риси привезла із Гродненщини та подарувала для Донбасу, для нашої малої каплиці і без неї важко уявити собі ранішню святу месу. Жаль тільки, що не вдалося їй привести сюди її прийомних дітей.
Пані Юзя
Парафіяни назвали Юзю прес-секретарем. Вона любить бути коло священика, купує йому взуття, миє машину. Якщо треба – послідкує за костелом. Любить покричати на бездомних дітей, але годує їх, бо так треба. Вона є писката і капризна і, хоча доля її не жаліла, сміється і сипить віршами як з рукава.
Батьки її загинули під час репресій в 30- тих роках. Виховувала її бабуся в Хмельницькій області. Добре пам’ятає голодомор, хоч була тоді маленькою. З дитинства пам’ятає багато польських колядок та українських "щедрівок". Для "дідуся Мороза" колись розповідала віршик, який закінчувався словами: "Усі ми дочки Сталіна, і Сталіна діти". Інший її трагікомічний віршик звучить: "Камінь на камінь, цегла на цеглу, вмер наш вождь Володимир Ленін. Холодний труп лежить на столі, смутяться люди, смутно і мені."
За працею пані Юзя без стиснения говорить: "Я – корова, я – бик, я – баба і мужик".
Її чоловік, шахтар Антон, був із нею строгий. За девізом вона мала чоловічу професію тинкажа та маляра, цим пояснюю її велику активність на нашій парафіяльній будові. Більшість тинків і малювання взяла на себе. За працею любить співати або розповідати вірші, дякуючи цьому, міг трохи більше довідатися про неї. Вона мешкає в Макіївці на "Бутовському перехресті" недалеко від шахти ім. Бажанова. В неї три дочки і багато внуків. Дві залишилися в Макіївці, а третя - в Калінінградській області в Росії. Вдалося пані Юзі довести одну із дочок до католицького вінчання. До каплиці, на жаль, ходить сама і, як більшість моїх парафіянок, сама не дуже вірить в те, що хтось із дочок або внуків займе її місце в костелі.
Але в дійсності я хотів би помилитися. Нехай ця стаття буде зверненням до їх совісті. Пані Юзі 75 років, але, як більшість моїх парафіянок, приходячи до костелу, вона стає молодою, як шкільний підліток, і інакше як "дівчинка", про неї не скажеш. Такий собі церковний секрет "еліксиру молодості".
Коли я просив у неї фотографії батьків для цієї статті, вона розсердилася: "а звідки я тобі візьму їх, вони так швидко вмерли, що я їх не запам’ятала"… але все ж таки знайшла одну єдину світлину мами і принесла у великій таємниці і з радістю, що комусь може це бути цікавим.
Її життя в костелі – це дійсно друга молодість.
Пані Аня (Шервінська)
Серед парафіяльних білорусів у нас на Донбасі найцікавіша постать – це пані Аня. Не любить, коли її називають пані, бо тут частіше до старших осіб звертаються "тітка" або "бабуся" і не обов’язково треба бути рідними. Я чув іноді як фамільярно до жінок молоді чоловіки зверталися просто "мати", і вони не ображалися. Вона також походить з Гродненщини, на пів дороги від Вільна. Її рідне село недалеко від історичного Крева і Ошмяни. Дуже любить польську мову, знає вірші. пісні і знає напам’ять годинки. Виховала на Донбасі двох синів, дочку і з 7 внуків. Мешкають в околиці Ханжонково, а це найдальший район Макіївки. Сміється собі іноді, що з такою армією молоді можна зробити окрему парафію, але так, як у випадку багатьох парафіянок, для дітей та внуків Ані костел – це тема табу і особиста трагедія.
Аня хворіє і список хвороб довгий, але все ж стискає зуби, сідає вранці на потяг і кілька разів на тижні відвідує каплицю, де без неї ні одна праця не відбудеться. Для неї найсвятіші 2 дня в тижні: субота і понеділок, бо тоді є свята меса на польській мові. Старається привикати по трохи до українських молитов, тому бачу її також і в неділю. "Отче наш" молиться останньою по-білоруськи.
Колись розповіла мені про свою маму, про її молитви і набожність. Ані трохи не сумніваюся, що її батьки були дуже віруючими. Мамі було важко і вона сердилася, що не може закінчити якусь працю і тоді вона так помолилася: "Господи Боже, Ти – чоловік, і мені бідній жінці допоможи". Не знаю, що то була за праця, але пам’ятаю, що після тих слів їй вдалося роботу закінчити.
Пані Аня відпрацювала багато років на залізниці і, хоча я сприймаю її як одну із моїх "шкільних подруг", вона вважає себе моєю прийомною мамою. Допомагає, як може, при будові каплиці, її прикрасі, прибиранню. Втишку щось купить, приготує і зробить майже як для сина. Її сусіди та діти часто сердяться, що рідко буває в дому, але я думаю, що колись прийде зворотна хвиля, що з цієї родини хтось із дітей або внуків почне відвідувати каплицю. Хоч би я не помилився. Аня знає чудовий святковий вірш і коли її знову зустріну, то попрошу, щоб додала його разом зі світлинами до моєї статті.
Ніч груднева місячна
Вітер з північної сторони віє
Тільки зірка місяця
Падає скрізь заслони хмар
В цю грізну та зимову ніч
Як кір чорний розпливеться
Дорогою сніжною і морозною
Іде мала дитина
Дивний блиск у неї чоло
Промінням жажися
хоч без крил ангели
ангельський блиск має на обличчі
І підносить руки
над ясним своїм чолом
Благословить звірів
І творіння усе навколо
І ці хати селянські
І ці сади і дерева
І цю дитину, яка плаче
І хрестик при веслі
похилений над мєдзон
і цих людей, що у турботі
свій щоденний хліб їдять
І це койон свої смутки
З ясною зіркою над головою
Ходить маленький Ісус
в цю грізну зимову ніч.
Пані Ядвіга Кашубська – Цембровська
На коляді у Цембровських я почув багато цікавих розповідей. Найбільше сподобався мені старий польський віршик, який з ентузіазмом читали разом із чоловіком. Виявилося, що ніхто з них до польської школи не ходив, але в дитинстві в Могилеві Подільському, звідки п. Ядвіга родом, батьки дозволили їй ходити до "горбатої Ані". Разом із сестрою вони ходили на приватні лекції, дякуючи чому пані Ядвіга до сьогодні мовить і читає по–польськи без акценту. Батьки були робітниками. Батько на якомусь машино - будівному заводі, а мама робила сітки з кінського волосся. Обоє були богобоязливі, день починали і закінчували молитвою разом із чотирма дітьми. Жили у згоді, в домі не було сварок, мама старша від батька на 2 роки, вмерла в 80 років, батько дожив до 86 років… Пережили важкі роки голоду. На війні батько був недовго. Пані Ядвіга пам’ятає, бо їй було тоді 12 років, що забрали його до армії босого. Коли він повернувся, жилося важко. Щоб вижити, сушили листя ліпи та жували їх як сьогодні діти жують "чіпси". Купували риб’ячий тран в аптеці, їли мамалигу і сухі грушки. Це покоління моїх парафіян пережило так багато, що здається, що нічого їх вже зламати не може. Однак є в житті моїх парафіянок труднощі, які приходять з найменш очікуваного боку.
Пані Ядвіга потрапила на Донбас по – іншому. Її не вербували. Її відделегували. Закінчила торгівельний технікум і була тут потрібна. Коли з’явилася в Донецьку з направлением, їй сказали, що вже місць не має. Це почула випадкова дівчина, яка сказала: "а в Макіївці є місця"… Забрала Ядвігу із собою, знайшла працю і мешкання, а навіть познайомила з паном Цембровським. Коли я запитав, як то було, відповіла: "власне приготувала голубці, він прийшов в гості на вечорниці і мабуть вони були смачними".
Тут народилися два сини, і дочка, а також чотири внуки. Найстаршому внуку 20 років, наймолодшій внучці 13 років. Бачив іноді цю внучку в каплиці і, згідно з розповіддю пані Ядвіги, вдалося її навчити віршика "горбатої Ані"… це мабуть усе, що могла зробити. Пані Ядвіга буває в каплиці майже щодня, а діти і внуки розпливуться в хвилях Донбасу.
Чекай пане городнику.
Що ти везеш на конику?
Нічого не скажу, мій єдиний
В цьому яблучко, в тому – малина.
А для кого? Для тієї пані,
Яка цікавих дітей ганяє.
А чому їх не хвалить?
Бо це бжидко, коли малі.
Допитуватись не треба
А те що їм, що до цього.
А хто ж питає а ти душко
Але за це тримай яблучко.