ТРИ КОСТЬОЛИ, ЩО ПЛАЧУТЬ
«ЗАПОРІЗЬКІ РЕДУКЦІЇ»

Прихід У Бердянську виник у 1857 році і на будівництво старого храму пожертвування вніс навіть Понтифік Пій IX. Освятив цей костьол через 50 років єпископ Тираспольско-Саратовський Йосип Кесслер. Сьогодні на території старого храму, від якого залишився лише фундамент, покриті шаром землі улаштували невеликий парк. Поруч розташований педагогічний університет. Молодь не посвячена в історію свого міста тупцює по закинутому святому місці.

Шкода, адже це був храм у якому знаходився центр правління деканат, що охоплював велику частину території трьох губерній: Таврійської, Екатеринославськї і Війська Донського. Недавно заінтригував мене факт про те, що на початку 20 століття центр правління деканатом був переведений у німецьку колонію Эйхвалгьд, де колись проживали численні католики німецького походження, а нині всього-на-всього 300 селян в основному переселенці зі Львівської області.

Сьогодні лише обриси знівеченого собору, у якому селяни зберігають зерно, віддалено нагадують грандіозність громади і силу їхньої віри. Храм у Эйхвальді був побудований у 1871 році і його настоятелем 100 років тому був о. Йосип Ретер. Крім жителів Эйхвальда, перейменованого нині на Урицьке, відвідували цей храм жителі п'яти сусідських колоній, шести околишніх хуторів, а також католицьке населення околишніх лютеранських, грецьких і єврейських сіл. Загальна кількість парафіян у 1913 році – 3917 душ!

Відомості на тему історії цього і ще двох сусідніх храмів збирав я з багатьма пригодами і нарешті-то довелося цією інформацією скористатися.

1. ПАЛОМНИЦЬКИЙ ДАРУНОК

Після закінчення першого Маріупольського паломництва, яким керував о. Мартін Силуан Вирковський, мене попросили відслужити недільну службу в Маріуполі. Отця Мартіна, що попрацював у Маріупольському приході всього 2 місяці з моменту призначення, зненацька чернече керівництво перевело в місто Вентспілс. Настоятель о.Симплицій, повинен був повернутися з Польщі тільки через тиждень.

По неділях я відвідую три свої парафії і четверта служба була мені не зовсім до смаку. Однак, маріупольські парафіяни винагородили мене з лишком. Вони мені передали СД-диск із фотографіями з поломництва, а також три безцінних скрипти по історії католицьких громад Маріупольського повіту, що як потім з'ясувалося, розташовуються нині на території Запорізької області.

Знайшов я там теж цікаві відомості про саму Маріупольську парафію і дві загадкові церкви у пригороді Маріуполя. Одна з них у селищі Петерсгайн, друга в селищі Йосефсгайн. Мені стало відомо, що старому Маріупольському храму, на три роки молодшому, чим Бердянський, незабаром буде 150 років. Однак, у ньому сьогодні знаходиться податкова поліція і навіть не думає звільняти святе місце католикам. Створюється враження начебто ми живемо в радянському заповіднику і нічого в долі віруючих не міняється до кращого. Завдяки залишеним мені скриптам, народилася думка розворушити цей заповідник і повернути пам'ять про шедеври католицького зодчества. З цією метою зіставив я сучасну карту східної України зі старими німецькими назвами й обвів маленькі села Володарського, Розовського і Куйбишевського районів жирним кружком чорного маркера і твердо вирішив, що незабаром туди поїду на розвідку.

2. У ПОШУКУ НІМЕЦЬКИХ ШЕДЕВРІВ

Восени 2007 року парафія в Макіївці ушановувала своє 100-річчя і мені було необхідно сильно потрудитися, що б свято пройшло на ура. Час йшов, а я усе ще не попадав у німецькі села.

Перше паломництво в Эйхвальд я зробив лише узимку в рамках колядок. Був мокрий сніг і ожеледь на вулицях. Супроводжував мене Андрій Бабуркін-Вебер, секретар Макіївського відділення німецького земляцтва. На його прохання ми звернули з дороги, що б відвідати угіддя графа Корфа, відомого філантропа, що у всіх своїх маєтках у половині 19 століття створив мережу трирічних сільських шкіл, що діяли в зимовий сезон, коли селяни були вільні від праці. У пригороді грецького містечка Велика Новосілвка працює музей імені Немировича-Данченко, що одружився з дочкою графа. Нам невідомо чи був граф католиком, знаємо лише, що за свої ліберальні погляди був змушений емігрувати у Швейцарію. Зять графа Корфа більшу частину свого життя проводив у Москві ставши головним спонсором Станіславського, що заснував МХАТ. Незрозуміло чи був граф католиком і чи були католиками жителі села Нескучного. У наших скриптах як католицьке значилося віддалене від Нескучного на км 20 село Єлизаветівка, яке ми устигли відвідати, але з'ясували лише, що останній німець проживаючий у місцевому лісництві помер багато років тому. Знайшли, однак, у сусідньому селі чоловіка, років 55, що заради дружини українки не побажала залишати батьківщину залишився жити в селі. Ми з Андрієм дуже квапилися, адже директор музею зробивши нам екскурсію, сильно затримав нас і стало зрозуміло, що в Эйхвальд ми ніяк не потрапимо.

Я витяг з кишені лютеранську кантичку і співав прямо в дворі німецьку колядку.

«O DU HEILIGE, O DU FROLICHE». Чоловік зненацька пустив жирну сльозинку і присутня поруч дружина прокоментувала: «Ну, добре, тобі, вистачить сумувати». Будемо вважати, що, однак, ми досягли хоча б почасти своєї мети. Ми повернули одній людині почуття достоїнства і гордості за своє німецьке походження.

3. ЩО ТАКЕ ГРІХ

Пізньою весною мала місце зустріч селян із селища Сергіївка під Червоноармійськом з польським консулом з Харкова. У цьому селі під час січневого повстання російські влади розселили 155 польських родин. Задоволений зустріччю консул задекларував профінансувати оформлення проїзних документів і віз для 20 сільських дітей на поїздку в Польщу. Коли селяни засумнівалися в успіху цього мірориємства, довелося мені поїхати туди разом з о. Григорієм, що недавно одержав призначення в Красноармійськ, для проведення «просвітительської роботи». У результаті директор школи взяла на себе цю місію й обіцяла оформити документи на14 чоловік.

У той же вечір я поїхав у віддалений Олександрівський район, що б знайти додаткових дітей серед греко-католиків. Переговори затяглися до пізньої ночі і я став хвилюватися, що можу спізнитися на заняття, що планувалися на наступний ранок у Донецькій харизматичній громаді «Церква Божа».

Відстань 150 км я здолав з ранку в рекордному темпі. Однак, явно не дано мені цього дня стати зразковим экуменістом.

Як тільки зайшов я в коридор колишнього ПК на Мушкетовському цвинтар, зненацька для мене самого все навколо стало мене сильно дратувати. Неприродна нервозність стала для мене самого сюрпризом. Мене вже давно тягло поспілкуватися з братами американцями, однак, товариш, якому я чітко пояснив що в перекладачі не маю потреби, покликав однак, тітоньку яка сильно перекручувала всі його слова. До всього іншого дядько вирішив мені на «здрастуйте» улаштувати екзамен з катехезису. І знайомство почалося з питання: «Що таке гріх?». Мене в цей день розпирала енергія, мені не хотілося пустих балачок. Щось у душі кричало: «Тікай!».

Протестанти гарні психологи й очевидно, помітивши моє сум'яття місцевий пастор підійшов і став з'ясовувати, «що з мною» і навіть міцно обійняв, я від сум'яття, ледве стримував сльози, але чемно вибачившись я таки залишив залу у який чоловік 400 вивчало ази «вуличної євангелізації».

Я кулею вилетів на ту ж вулицю з бажанням євангелизувати у більш природній для католика формі.

Зробив я коло пошани по селищу обмірковуючи, «як же мені скористатися, зненацька знайденою волею».

Отут я згадав, що в моїй машині лежить десь стара карта з нанесеними на неї німецькими селищами, і що пора нарешті узятися за корисне діло.

4. BERGTAL

Спочатку наповнений адреналіну по кінчики волосся я відвідав селище Володарське, назване так на честь єврейського комуніста (раніш селище звалося Ласкаве, потім Покровське, на честь місцевого храму).

У музеї пояснив я, що дійсно дуже багато, кожне друге селище в цьому районі мало німецьке населення в минулому.

У цих краях добувають керамічну глину і, ще славиться він заповідником «кам'яні могили», що у рейтингу чудес України поки знаходиться на 10 місці.

Причиною такого високого рейтингу є три величезні скелі, рідка рослинність і скіфські баби, з яких кожна вагою у тонну зводилася як надгробний пам'ятник на честь якогось могутнього скіфа. Директор музею з подивом повідомив нам, що часом злодюжкам вдається украсти одну чи іншу бабу, незважаючи на її вагу.

Наступне селище Володарського району, що я відвідав і яке на моїй карті було обведене жирним чорним кільцем із хрестиком, називається нині Республіка, але в минулому це була менонитськая колонія Бергталь.

У селі мене прийняли чемно. Голова сільради надав мені копію книги виданої в Канаді. Привезли її недавно нащадки селян, що емігрували в Канаду.

Менноніти виявилися переселенцями з околиць польського міста Ґданськ. Залишили його в кінці 18 століття, коли частина розділеної території Польщі відійшла до Східної Пруссії і менноніти утратили свої привілеї. Емігрували вони спочатку на острів Хортиця в Запоріжжя а в 1833 виявилися в Бергталі. Чергові утиски чи відсутність пільг на які жителі селища розраховували призвели до того, що свої маєтки вирішили вони продати католикам зокрема також молитовний будинок, що з 1873 року став парафіяльною католицькою церквою.

Від неї по відомостях співробітників сільради донині залишився добротний підвал.

Голова сільради сповістив мені, що знає костьол у Эйхвальді і, що він дійсно зберігся. Бажання потрапити туди росло в мені з кожною хвилиною.

Устиг я ще довідатися про те, що крім 4 німецьких родин у Бергталі живуть ще і переселенці з Польщі в сусідньому селі Ксенівка, що у минулому називалося Шэнталь і там був красивий березовий гай.

Я устиг відвідати дідка на прізвище Адамус. Поспілкувалися хвилин 15. Він забув цілком польську мову тому що відвезли його з Хрубешова в 7 років, молодшій сестричці було тоді 2 роки. Старий насилу пересувався по кімнаті. Дуже самотній, хатка недоглянута, одержав я, перебуваючи з ним масу змішаних емоцій: радості і сорому одночасно, за створену польськими комуністами культурну деградацію і відсутність реабілітації виселених з Польщі людей.

Однак, бажання відвідати Эйхвальд були сильніше ніж мої патріотичні і ностальгічні відчуття. Я дідусю пообіцяв повернутися і спішно поїхав.

Я біг, з вітром, потихеньку розуміючи і, дякував Богу, за це ранкове сум'яття, джерелом якого явно виявився Дух Святий, котрому і цього разу захотілося відправити мене в самі несподівані місця.

Знайти Эйхвальд, стало для мене майже стільки серйозним завданням, що і колишні пошуки Грюнталя, схожої історії села в Тельмановському районі.

5. SIOSTRA KAPLANA

При таких обставинах, коли вітер сильно дме в спину, гумор і свята радість захльостує всю мою істоту.

Швидко, без уваги, проскочив я райцентр, містечко Розовку і, здолавши відстань 10-ти км сумнівної якості асфальтованою дорогою, через яку пробивалася брущатка столітньої давнини, добрався я до типового колгоспного села з довгою і широкою вулицею. По обидві сторони0 брущатки широкі канави в яких з радістю по шию в болоті гралися качки.

Один з перших на цій вуличці саманний будиночок з написом Будинок Молитви, це єдиний діючий храм у селі. Баптисти з Маріуполя приїжджають сюди по середах. Не лінуються, молодці! Будиночок тоне в бруді, але тим не менш хоч, щось є.

Вулиця тяглася добрий кілометр, і рівно в половині села помітив я невеликий магазинчик, а за ним у глибині величезних розмірів будівлю перероблену під сховище для зерна. Те, що будинок використовується не по призначенню і дурню зрозуміло.

Сумно було бачити шедевр мистецтва в такому запустінні. Віконця, закладені цеглою, головний вхід на заіржавілому замку. Усюди пробивалися великі лопухи, амброзія і всякі інші кущі. Враження, що ця церква походить на єзуїтські храми в парагвайських джунглях не залишало мене весь день.

Я заміряв будівлю очима й оцінив її на 30 метрів довжини і 15 ширини. У нашій єпархії таких храмів більше немає. Він цілком міг би відігравати роль кафедрального собору.

Зайшов я в магазин і поспілкувавшись з господаркою і з її чоловіком одержав багато корисної інформації.

Ніяких німців-католиків у селі не залишилося. Однак, виявляється, що селяни здебільшого переселенці з Жолкевського району Львівської області, а значить швидше за все греко-католики. Почувши як я міркував уголос пані Катарина зізналася, що її двоюрідний брат, що проживає в Яворові Степан Домашовець, є деканом греко-католицької церкви а його син яворівський мер.

По третьому відвідуванні села мені удалося поспілкуватися з цим священиком по мобільному телефону й уточнити деякі подробиці.

Явно є передумови, щоб хвилюватися про долю села і закинутого храму, тим більше що син пані Катарини є співвласником костьолу. Оформляючи власність, селяни одержали чіткий наказ не змінювати архітектуру і не переробляти.

Я пожартував, що в такому випадку син Катарини не буде нам перешкоджати в реставрації храму і Катарина не стала мені заперечувати, хоча радила спочатку подивитися будинок усередині й оцінити, у скільки це все обійдеться.

Вона теж порадила відвідати сусіднє селище Лібкнехт, у якому теж був храм, перероблений на клуб. Раніш сіло називалося Романівка, Эйхвальд перейменували на Урицьке.

6. ЕКСКУРСІЯ З ОТЦЕМ ЗДИСЛАВОМ

Про результат моїх травневих пригод у Запорізькій області при відсутності єпископа я доповів Генеральному Вікарію, отцю Собіло, що порадив мені переговорити з настоятелем у Бердянську.

Я не встиг цього зробити, тому що днем раніш о. Здислав виїхав у Польщу і по мобільному зв'язку не можна було його піймати, однак мило поспілкувавшись з вікарним священиком о. Рафалом, а потім із двома східними редемптористами греко-католиками ми вирішили направитися разом оглянути костьол, як тільки повернеться о. Здислав.

Через два тижнів у переддень Трійці по Юліанському календарю відбулася намічена екскурсія. О. Здислав, незважаючи на зайнятість, надав свою машину і сам повіз мене й о. Василя в село.

Спочатку захвилювався, адже точно таку будівлю бачив він у Токмаку, де знаходиться невеликий прихід, що обслуговується бердянськими священиками. Той храм належав менонітам. Однак у мене на руках були незаперечні документи, у тому числі дисертація маріупольського історика.

Потім поїхали ми в Лібкнехт знайомитися з пані Катариною, тому що в цьому селі в неї ще один власний магазин і саме там повинні були проживати переселенці з Польщі.

Нас почастували кавою і печивом, а потім почали ми з о. Василем відвідувати можливих греко-католиків.

Наділені такою місією знайшли деяких декларованих католиків і вирішили, поговоривши з ними трошки залишити розвиток подій Святому Духові.

Я помітив, що о. Здислав ще не відпочив після тривалої поїздки в Польщу і до всього іншого повинен був устигнути на вечірню службу.

Греко-католики не маючи своєї машини, теж не квапилися будувати місіонерські плани. На тому і розійшлися.

О. Здислав так побудував зворотний шлях, щоб ми могли вкусити красу ландшафтів Бердянська, побували ми навіть не безіменному цвинтарі над який шефство з ініціативи о. Здислава взяли місцеві католики.

Варто визнати почесна місія.

Цього вечора мені представилася можливість поспілкуватися з Бердянською молоддю тому що раз у тиждень буває молодіжна Меса, о. Здислав зробив мені невелику рекламу і діти слухали уважно моє місіонерське свідчення. Я встиг їм розповісти про своє покликання, роботу в Сибіру і пошуки забутих запорізьких костьолів. Отож минуле переплелося із сьогоденням і майбутнім.

7. ЕКСКУРСІЯ З АНДРІЄМ

Кожен черговий раз, їдучи в Бердянськ, дзвонив я Андрію Веберові пропонуючи відвідати «святі місця» спільно. Видно йому стало незручно відмовляти щораз так, що на початку серпня поїхали ми по його власній ініціативі.

Я тільки просив взяти фотоапарат і він відмінно справився з завданням.

Мало того, при огляді костьолу в Мирному до нас підійшла групка підпилих селян вимагаючи щоб ми відновили храм скоріше, «вистачить його фотографувати, відремонтуйте швидше, будемо ходити»!

Слово за слово товариші підказали нам, що ще один храм у Мар’янівці варто сфотографувати обов'язково.

Супроводжував нас один з них по імені Віктор. Треба було поїхати на т.зв. колгосп 13. близько 5 км.

Віктор по дорозі встиг нам розповісти як місцеві грабували метал з даху храмів і що більшості злодюжок уже немає в живих, що всіх «Бог покарав».

Показав нам, також де живуть місцеві переселенці з Польщі зокрема пан Юзик Зданович.

Храм у Мирному по моїх припущеннях це церква Народження Пресвятої Діви Марії колишній Гнаденфельд, храм у Марянівці на 13-тій, це храм св. Розарію - колонія Гросвердер, обидва селища нині числяться як села Куйбишевського району, Запорізької області, хоча при царі це все був Маріупольський повіт, а виходить, я як священик з Донбасу маю теж справу честі прийняти участь у долі цих історичних будівель, я законний спадкоємець праць і молитов моїх колег священиків початку минулого століття, а мої парафіяни спадкоємці праць і молитов настільки численних і працьовитих, що оселилися тут німецьких колоністів.

Відвезли ми Віктора назад у Мирне і хоча час був пізній ми однак устигли ще поспілкуватися з Юзиком і зустріч була не менш жаліслива ніж, розмова з Адамусом у Ксеновці.

ЕПІЛОГ – БРАНДЕНБУРГІЯ

Працюючи у Ростовській області, 15 років тому я похрестив один раз четверо дорослих людей, дітей і невісток бабусі Геринг. Діти були від різних батьків, тому старший не успадкував прізвища Геринг а зберіг прізвище першого чоловіка мами. Прізвище відразу мені дуже сподобалася і звучала ні менш і не більш, а саме Эйхвальд.

Я помітив, подорожуючи по інтернету, що це прізвище досить популярна не тільки в Росі чиї на Україні, а теж у Чехії, Німеччині і США. Можна припускати, що всі ці люди далекі родичі і вихідці з Бранденбургії, адже саме там над Ельбою красується місто Эйхвальд і там напевно треба шукати початок подорожі наших українських селян. У мене в голові народжується думка, що саме там варто теж шукати спонсорів при спробі відновити наш храм і зберегти його для наступних поколінь, адже декани з Эйхвальда пеклися коли те про костьоли на Донбасу, було б коректно якби з Донбасу почалася акція відродження населення загубленого в колгоспних джунглях запорізьких степів.

Додам, що коштовні відомості про священиків Хаценболлера, Хойте, Вагнері і Макелко знайшов я на сторінці Університету Північної Дакоти, де напевно теж велика німецька діаспора, з яким варто мати справи при збереженні наших скарбів.

Додаткову інформацію рекомендую шукати в книгах о. Броніслава Чаплицького, Оссипової, Дзвонковського й ін.

Правда, без знання історії складно будувати своє майбутнє особливо католикам Східної України. Варто подружитись з нашими предками у вірі, щоб і з нашою вірою і костьолами через 100 років хтось не зробив подібне.