ГІРНЯЦЬКИЙ РАЙОН:

 

 

 

2. САЛЬВІНА МІХАЛЬОВА-ПАСТУШЕНКО

 

ЖІНКА НА ШАХТІ

 

Пані Сальвіна, шустра «особа», бідна бабуся, а все-таки в пошуку подій і пригод. Їй майже 80, вона виросла в селі Малинівка, раніш Хута в Литинському районі Вінницької області. Про це село подруга Сальвіни

розповіла віршик:

„Ой, Василь, перестань хуліганом бути

Бо підеш тією дорогою, що веде до Хути”

Її батьки прості селяни, Михайло і Настасія, в дівоцтві Русавська. Батько був теслею, мама домогосподаркою,  вона вмерла, не доживши до 60-ти років. Причиною смерті був голод, на Україні він лютував у 30-х роках і у 1947 році. За словами Сальвіни їли тоді траву за назвою пирій. З цієї трави робили подобу млинчиків і вони явно   нашкодили мамі. У школу Сальвіна ходила 4 роки. Говорить, що тоді всі діти були голодними і босими. З тих часів згадує про себе теж, що наїлася якихось трав  і була близько смерті. Коли мучилася в гарячці, мама в присутності сусідки сказала: «Хай помирає». Сусідка заперечила їй: «Анастасія, рятуй дитину, незабаром буде хліб».

У ті часи траплялося, що на ринку продавався холодець з дитячими пальчиками усередині. Люди голодували не на жарт. Коли почалася війна, закінчилися і заняття в школі. Діти пасли корів, копали буряк. Батьки жили мирно настільки, що це викликало ревнощі сусідів. Проблеми почалися перед смертю мами. Її двоюрідна сестра стала відверто липнути до тата. Діти її не любили і пручалися, коли мама вмерла, щоб удівець женився на тітці.

Утрату Сальвіна пережила на стільки, що сльози не просихали в очах. Траплялося, що билася головою об стінку, саме тоді приснився їй сон. Сальвіна побачила маму, яка сиділа в ямі і протягала руку, бажаючи утішити дитину, але підбіг тато, викликуючи: «Не треба, я сам її заспокою».

Костьол Сальвіна відвідувала в Литені, але частіше у Вінниці, оскільки, саме там у мами була подруга. Відвідуючи її, частенько затримувалися з ночівлею і ранком відвідували церкву. Старша сестра Сальвіни Антося оселилася з чоловіком на Волзі в Самарі. Її чоловік Петро був на примусових роботах, повинні були туди ж відвезти німці й Антосю, але їй вдалося збігти по дорозі. І повернувши додому, вона цілий місяць ховалася, сидячи на грубці. Її обличчя стало жовтим настільки, що спочатку визнали в неї жовтяницю, але, незважаючи на це, німці відправили її назад служити домробітницею в якійсь родині.

При таких обставинах познайомилася Сальвіна зі своїм майбутнім чоловіком.

Петро був жорстоким чоловіком Антоніни, тому що багато пив і бив її. Один раз Сальвіна відвідала їх у Саратові і, намагаючись захистити сестру від побоїв чоловіка, сама одержала пляшкою по голові. Будучи нещасливою і самотньою Антоніна забрала до себе молодшу сестру Зосю і брата Петра. Їхні долі теж не склалися. У 1980 році у віці 35-ти років Зося потонула у Волзі. Петро на старості років повернувся у Вінницю, але явно безуспішно.

Зненацька для усіх у віці 65 років він вистрибнув з 5-го поверху і відразу помер. Антося вмерла 2000 року. У живих залишилася тільки середня сестра Олена, у якої чоловік військовий і відвіз її в Азербайджан. Через якийсь час Олена повернулася з Кавказу й оселилася в рідній Вінниці. Користаючись випадком, Сальвіна часто  їздить у гості до сестри.

Сальвіну на Донбас відвіз її перший чоловік Мітя. Сальвіна говорить про себе, що в неї було багато кавалерів. Не мудро, вона і сьогодні у свої 80 років залишається красунею. Під час колядок «приблукався» деякий пан, аматор спиртних напоїв, який зарікається, що заради Сальвіни готовий кинути пити і ходити до церкви.

Сальвіна сама глузує зі своєї долі. Говорить, що Господь Бог підсуває їй одних калік. Перший чоловік Мітя був у селі одноруким бандитом. Хлопці боялися його, але дівчатам він чомусь імпонував. От і Сальвіна подалася з ним у невідомість. На Донбасі знайшла собі роботу в шахті і їздила там, на так званій  «кареті» чи « козі». Розвозила вона шахтарів на роботу й інструмент. Кормила також коней, на яких працювали під землею. Згадує, що на шахті була моторошна кількість пацюків. Не заздрю долі цієї тендітної жінки, яка працювала довгі роки під землею. Вона, однак, з посмішкою повторює, що в ті роки дівчат на шахті було багато.

Один раз, говорить, гуляючи по шахті, помітила, як обірвалися вагонетки, вона устигла викликнути: «Господи, врятуй!» Вагонетка  зупинилася біля неї, у противному випадку могла б роздавити її. Говорить, що в її житті було багато таких небезпечних ситуацій, але Бог чудово зберіг її.

Зберіг також і від її докучливого чоловіка. Мітя був на обліку, як багаторазово суджений і тому не міг улаштуватися на роботу. Йому нудно було сидіти вдома, і він вирішив повертатися назад і наказав Сальвіні піти з роботи. На її убогу зарплату купив обом квитки, але отут Сальвіна одержує виробничу травму і з великим переломом руки попадає в лікарню. При першій зустрічі в госпіталі Сальвіна рекомендує чоловіку їхати одному, тому що можуть пропасти обидва дорогих квитка. Дає обіцянку, що, як тільки поправиться відразу ж приїде до нього.

Насправді, однак, вирішила не повертатися. А він сам до неї більше не приїхав через брак грошей на квиток. Незабаром у житті Сальвіни з'явився й інший каліка по імені Іван. Він був росіянин з Курська.

Він найнявся працювати на шахті і відразу потрапив у завал, його придавила гора вугілля, що обвалилася. Шахтаря-початківця вдалося витягти і відкачати.  Але працювати він більше не міг. Подарував він Сальвіні  двох синів: старшого Віктора і молодшого Володю. Віктор подарував Сальвіні 3-х онуків: старшого Дмитрика, а також   Оксану й Андрія в другому шлюбі з греко-католичкою Дашею. У Володі тільки одна дочка Інна. Був період, коли Володя разом з дочкою відвідували каплицю. Сальвіна дуже шкодує, що цей час минув.

З Віктором, навпаки, до віри йшов він довго, але ретельно, недавно попросив про вінчання, щоб регулярно причащатися. Двічі відвідував Ченстохову й активно включився в процес  будівництва й обробки каплиці і реставрації парафіяльного будинку. Сальвіна хотіла мати більше дітей, але Іван був настроєний негативно і навіть злобливо, аж до того, що в період третьої вагітності проклинав дружину такими словами: «Нехай ця дитя згниє у твоєму лоні». Чи випадково чи ні, але проклін збувся. У Сальвіни случилася позаматкова вагітність і внаслідок моторошна операція, після якої Сальвина не могла більше мати дітей. Для шахтарів наступили важкі дні перебудованого часу, подружжю вдалося в останню хвилину обзавестися машиною і власним житлом. Іван не встиг скористатися цими благами, оскільки незабаром умер. На моє прохання розповісти якийсь вірш, або анекдот, Сальвіна заперечила, говорячи, що в неї немає таких здібностей, але ж повірте, що стиль її оповідання про неприємні події настільки зважений і добрий, що слухаючи її ти попадаєш у казку.

У неї 2 кімнати з кухнею, у типовій «хрущовці», усі ці приміщення кутові, тому там завжди холодно.  Будинок з часів будівництва ніколи не ремонтувався, тому не дивно, що стеля у її квартирі, розташованій на 2-ому поверсі завжди протікає. Саме тому, як правило, восени Сальвіна їде до сестри у Вінницю, а узимку користається шахтарськими путівками у Святогірськ і ін. курорти.

Від часу до часу, однак відвідує свою хатку і тоді лягає спати на столі, що ставить ближче до кухні, щоб не простигти. Благо, що зріст в неї невеликий, але вона зізнається, що часом боїться упасти на підлогу, бо той столик в неї високий.

У переддень колядок, син Віктор купив Сальвіні «електричну ковдру», і зненацька уночі воно стало жевріти. Могла трапитися навіть пожежа, але Сальвіна повторює, що розбудив її не хто інший як Іоанн Павло Другий, котрого портрет вона завжди клала собі біля ліжка, як талісман. Він їй нібито приснився і попередив про лихо.

Повертаючись до долі Віктора, який теж регулярно запрошує мене на колядки, варто відзначити, що віра прийшла до нього неординарним способом. Говорив він мені, що один раз, емігрувавши в Іспанію «за хлібом», він опинився в такій моторошній убогості, що самі ніжки носили його по всіх можливих костьолах Валенсії і, не знаючи ніяких молитов, він молився мовчазною своєю присутністю у святих місцях. Остаточно доля подарувала хоч якусь роботу по будівництву дискотеки за проектом якогось американця, який іспанською знав лише слова «трабаха, трабаха» (працювати, працювати!).

Саме тоді Віктор зрозумів, наскільки любить батьківщину і свою родину, ностальгія була величезна. Проте, плани поїхати закордон і поповнити сімейний бюджет усе ходять по голові цієї доброї людини, і в даний час він працює у Чехії.

Дай Боже тобі, Вітя, удачі!

 

 

3. МАРЦЕЛІНА НАЗАРКЕВИЧ

 

ЩО РОБИТИ БЕЗ МАМИ?

 

У нашу малюсіньку капличку в Макіївці в 2004-ом року на Пасху,  відразу після «Rezurekcji» (лат. ранкова недільна Меса),  з'явилася колоритна парочка, чоловік і жінка, обидва пристойної ваги.

 Вони помітили нашу процесію по кварталу і приєднавшись зайшли з усіма в храм із кошиком, повним пасок і яєць.

Мені здалося, що це випадкові люди, адже цього року Великдень випав разом із православним, однак після короткої співбесіди, я упевнився в тім, що в людей є польські корені. Я був сильно  здивований, зрозумівши,  що це не подружжя, а добре збережена мати з виснаженим працею шахтарського життя сином.

Марцеліна і її син поцікавилися, чи можуть вони сповідатися і причаститися, не знаючи людей, я думав, що, мешкаючи на Донбасі, вони не пройшли відповідної підготовки і порекомендував їм деякий час просто походити в церкву частіше, щоб у такий спосіб  пройти  «іспитовий термін» і познайомитися ближче з нашим приходом. Після такої бесіди синок більше не з'явився. А Марцеліна, скориставшись моєю радою, стала ходити досить часто. Тому на Різдво я улаштував їй Першу сповідь і Причастя. На колядках мені удалося познайомитися з нею ближче. Виявляється, батьки Марцеліни виросли в селі Мартинівка неподалік від Львова. Незважаючи на близькість Галичини, село входить до складу Житомирської області.

Папа Марцеліни працював на молокозаводі. Під час війни він був на фронті і був важко поранений у Новгороді Волинському. Прийшло навіть відтіля повідомлення про смерть. Але він вижив, просто потрапив у полон, а полонених, як правило, після повернення сталінський режим не вітав. І от солдата, який повернувся з фронту,  в «нагороду» за пролиту кров відправили «на курорт» за Полярне коло.

Працював він на благо армії. Бабуся Марцеліна теж була в засланні в Казахстані. У її батьків було багато пасік із бджолами. Бджоли - це було улюблене заняття папи. Батьки любили один одного сильно. І померли, як герої Шекспіра... в один день. Мама Марцеліни вмерла першою, усвідомивши це, папа висловив свої останні слова: «Діти, що ж ми робити будемо без мами». Вимовляючи ці слова, він схилив голову на подушку і тихо пішов з життя слідом за дружиною. Чоловік Марцеліни виріс у тім же селі, його мама була корінною німкенею, папа українець переїхав до неї в Мартинівку з Запоріжжя. Очевидно був комуністом, оскільки назвав сина на честь Леніна Віліором (Володимир Ілліч Ленін отець революції).

На початку війни німці цю родину відвезли в східну Німеччину, оскільки саме так поступали з людьми, у яких були німецькі корені. Намагалися кращим образом улаштувати їхнє життя. Проте, радянська влада, окуповувавши ці землі після війни, всіх своїх колишніх громадян «повернула на Батьківщину». Ці люди чимало здивувалися, довідавшись, що відтепер їхньою новою батьківщиною всупереч їхньому бажанню і очікуванням, буде Урал.

Після смерті Сталіна Віліор вирішив відвідати своє рідне село і, зустрівши Марцеліну в клубі, полюбив з першого погляду. Але батьки Марцеліни поставилися до цього проекту скептично. Вони не хотіли відпускати свою дочку у Свердловськ, говорячи, що знайомство занадто коротке, щоб бути тривалим. Коли Віліор наполягав, вони поставили йому принципові умови. Віліор і Марцеліна повинні були повінчатися в костьолі. Віліор пішов і на це, готовий був виконати будь-які забагання батьків Марцеліни.

Треба визнати, що хвилювання батьків було не виправдане. Помітивши, що дружина на Уралі не уживається і сильно тужить, заради любові він відмовився від престижної роботи і переїхав із дружиною на Донбас.

У короткий термін Віліор знайшов собі тут непогану роботу і став шанованим і гарним керівником на одному з місцевих заводів. Про його працьовитість ходили легенди і навіть сьогодні можна оцінити цю людину, яка вже пішла з життя, розглядаючи заможну і доглянуту квартиру і кількість медалей за нелегку шахтарську працю. Навіть під'їзд після п'яти років  його смерті зразково чистий. Марцеліна розповідає, що її чоловік, як допитливий німець, своїм прикладом уселив усім сусідам турботу про загальний коридор і сходи.

Марцеліна говорить ще, що обидва їх сини успадкували від батька всі його позитивні якості. Говорить вона ще, що смерть Віліора зробила на неї враження близьке тому, що було з її батьками. Їй здавалося, що вона відразу вмре, не знаходила собі ніде місця і тоді знайомі порадили їй, щоб усі портрети і фотографії чоловіка вона сховала глибоко в шафу. На подив цей метод подіяв. Марцеліна, сама старша з 9-ти дітей. Четверо з них: Мечаслав, Валентина, Людмила і Юлія живуть з дітьми в Житомирі. Сестра Ядвіга в Казахстані. Брат Стефан у Білорусії. Сестра Галина в Росії на Північному Кавказі. Типова радянська доля.

Колись всі родичі жили в одній імперії, тепер по паспорту вони іноземці. З огляду на ціни квитків і черги на границях, зустрітися їм нелегко.  Можливість спілкуватися Марцеліні залишається лише із середньою сестрою Яніною, яка живе в Маріуполі.

Марцеліна, як уже сказано, жінка повна і ніжки часто відмовляють її носити, от і в каплиці бачу її вкрай рідко. Незважаючи на болячки, з її обличчя не зникає посмішка. Причина радості - це добрі і турботливі сини, а також онуки. Останнім часом я вніс Марцеліну в список хворих, яких регулярно відвідую по перших п'ятницях місяця.

Однак, не втрачаю надії, що коли-небудь на Великдень  візьме вона в ручку кошик з пасками і яйцями і кого-небудь з  синів чи онуків притягне «під пахвою» у капличку. 

 

 

4. МАРІЯ ДЕОНІСІЯ МОНТАГ-КОВАЛЬСЬКА

 

СПАЛЕНА БІБЛІЯ

 

Пані Дуся, одна з цілої династії добрих жінок, принявших на себе в нашому маленькому приході роль домогосподарки. У список її зобов'язань  входило час від часу охороняти капличку у ті дні, коли священик їхав на батьківщину чи у відрядження. Це був рік 1997, коли настоятелем став у нас новоспечений священик із Товариства Христова отець Віктор, корінний житель Кам'янець-Подільської області.

Наша Дуся худа, як тріска, прожила на цьому світі років 80. Її зовнішність і поведінка, суцільні натяки на дворянське походження.

Її батько Петро був коваль в армії і механік. Говорили, що він здатний відремонтувати все, крім літаків.

Батьки матері приїхали на Україну з Австрії. Дідусь на прізвище Фогт, утратив руку в Сибіру, але придбав багато золота. Бабуся була кондитером. Імовірно, від неї залишилося  в спадщину й Дусі в уміння смачно готувати. Вона ж, як і батько, вміє дещо ремонтувати.

На недільній службі читає поодинці «Отче наш» німецькою.

Батьки жили в Стрельниках недалеко від Вінниці. Батько возив усю родину конями на колясці в костьол, іноді треба було ходити пішки в селище Красне 12 км.

Батько помер від раку шлунка. Не дав він хабаря лікарю, який просив за лікування цебро яблук.

Батьки були заможні, у них був свій млин, і вони наймали робітників працювати на фермі.

Голодомор торкнувся також і її, але усі члени родини винесли цей час мужньо. Відвідувала українську школу, але польську мову вивчила, дякуючи батькові і костьолу.

Мама з тіткою часто збиралися вдома, щоб спільно помолиться німецькою.

У дитинстві була дуже сміливою дівчиною, без страху лазила по високих деревах.

Пам'ятає, що один раз разом із сестрою забралася по крутим сходам на сусідське горище і з задоволенням покуштувала сусідських помідорів. Один раз за таким заняттям сусіди застали її «на гарячому» і настукали батькам.

Пам'ятає свою білу спідничку, що одягла в день першого Причастя і вінок із квітів барвінку. Катехізис учила польською, допомагали їй у цьому батько і тітка, яка володіла польською мовою.

У Дусі дуже смілива бабуся. Завдяки їй уціліло ціле село.

Один раз увечері німецькі солдати збирали в селі яйця і молоко. Село було оточено військами, коні були прив'язані до забору. У будинку Дусі жив комендант німецького загону. Хтось із солдатів прийшов докласти про те, що якась жінка  із сокирою в руках відмовляється віддати яйця і молоко. Був уже виданий наказ підпалити всі будинки. Бабуся доїла корів і почула бесіду стривожених німців.

Вона пояснила їм, що в селі немає комуністів і що жінка із сокирою в руці психічно хвора.

Тоді, почувши таке пояснення, німці заспокоїлися. Вони були дуже здивовані, що в такому забутому селі хтось знає німецький у досконалості.

Сестра мами якийсь час була перекладачем у загоні льотчиків, які на деякий час зупинилися ремонтувати свої літаки.

Коли в село прийшли радянські війська, вони мали намір її заарештувати і покарати, однак у цей час повернувся з фронту деякий комуніст. Він був одружений, але дівчина йому подобалася і він шантажував її, що якщо вона вийде за нього, то він її врятує. У дівчини не було вибору. Чоловіка за цей учинок викинули з партії, однак зберегли на посаді голови колгоспу.

Перший чоловік Дусі був родом із Саратова. Служив в Армії в містечку Подкамінь біля станції Броди. Він хотів узяти Дусю із собою, але мама Дусі в цей час знаходилася в лікарні і тому Дуся вирішила залишитися з нею. До чоловіка так і не приєдналася і, можна сказати, що шлюб тривав всього лише один тиждень.

Чоловік писав їй листи, але вона на них не відповідала. Дуся мріяла залишити село і заявила про це голові колгоспу. Той, однак, заперечив. Батько в Дусі був відомою і шановною людиною. Через батька, який видимо теж не хотів відпускати дочку, усі спроби виїхати із села були даремними. Згодом податки виросли так сильно, що в багатьох колгоспників не залишалося засобів містити себе і  тоді Дуся завербувалася на Донбас, де її призначили табельницею. Вона відповідала за весь інвентар на будівництві і нараховувала робітникам зарплату. Приїхавши на Донбас, витратила 50 карбованців, щоб купити довідку про те, що вона працює на шахті. При наявності такої довідки її батьки звільнялися від моторошних сталінських податків.

 Пройшло небагато часу, і вона дійсно потрапила на шахту. Протягом 4-х років вона відчіплювала вагонетки під землею. Іноді вони обривалися і з величезною швидкістю летіли вниз. Таку аварію шахтарі називають «орлом», оскільки висипаясь з вагонеток, балки (підпори для підземних коридорів) розлітаються по сторонах, як-ніби вагонетка придбала крила.

 Другий чоловік Дусі був комуністом. Він був корінним німцем, але знущався з релігійності своєї дружини. Він не дозволяв хрестити своїх дітей і навіть один раз, у пориві злості, спалив Дусину Біблію. Це була стара німецька книга, успадкована від мами.

Дусі вдалося витягти обгорілі залишки книги з вогню. Вона їх потім повернула мамі. Цей дивний шлюб продовжувався 12 років. Від нього в Дусі залишилося два сина. Обидва вони успішно закінчили гірський технікум. Один з них став майстром підземної ділянки, другий був головним механіком. Обидва вони вже на пенсії. У Дусі п'ятеро  братів і сестер. Дві старші сестри,  Нюся і Галина, вмерли ще в дитинстві. Самі молодші, Віктор і Галина, живуть у рідному селі Стрільники біля Вінниці, середня сестра Дусі, Юлія, живе в курортному містечку Трускавець у Карпатах. Був час, що Дуся проводила там велику частину року. Це тому що в Трускавець приїхав священик з Польщі, який ретельно намагався повернути віруючим їхній старий костьол.

У цьому будинку в радянські часи комуністи улаштували планетарій. Дуся щосили стала допомагати священику і, саме вона, не радячись із ксьондзом, підказала робітникам, щоб  ті, не чекаючи дозволу влади,  розбили штучний купол. Дуся довідалася по своїх каналах, що влада має намір замість того, щоб віддати костьол, подарувати їм якесь інше приміщення. Ідея розбити купол була єдиним і  реальним способом, щоб змусити персонал «планетарію» переїхати в інше місце. Сам священик і багато місцевих парафіян були дуже здивовані заповзятливості і « нахабству» нашої донбаської «Жанни-д-Арк». Проте результат в наявності: працівники планетарію забрали усе своє майно на власних спинах, оскільки міська влада не виявила бажання допомогти їм, не  надавши   транспорт чи хоча б нове приміщення для аматорів астрономії.

Пройшло небагато часу, і отець Казимир таки похвалив Дусю. Говорячи, з неприхованим задоволенням: «Розбіглися, як пацюки». Сміливу Дусю в Трускавці місцеві парафіяни з вдячністю згадують і донині. Коли я, почувши цю історію, сказав їй, що вона дійсний хуліган, вона мені відповіла, не задумуючись, що Ісус теж хуліганив, виганяючи кийком торгашів із храму Господнього. Після цих подій у костьолі в Жмеринці  (Вінницька обл.) Дуся проходила сповідь у місцевого священика отця Павла і той, довідавшись, що вона з Донбасу, сповістив її про те, що в Донецьку на постійне помешкання оселився священик Гіжицький. Негайно знайшла вона його і з тих пір намагається брати участь у всіх подіях католицької церкви на Донбасі.

Час тече своєю чергою, Дуся усе мріє, що одного разу вдасться їй виїхати до Німеччини і приєднатися до сестри мами, що уже давно оселилася там разом з дітьми й онуками. Затримують її тут тільки сини, яким мрія мами зовсім не подобається. От чому Дуся ще тут. Але не сидиться їй на лавочці, вона і надалі бажає бути корисною, і тому після проповіді сміливо бере кошик і збирає з парафіян скарбничку.

Коли закінчується Меса вона ще береться продавати їм парафіяльну газету. Така от у нас незвичайна парафіянка . Одна з багатьох безіменних героїв, завдяки яким повільно, але упевнено  відроджуються на Україні костьоли.

 

 

 

5. ПОВСТАНЕЦЬ «КУЛИШ»

 

УСЕ ЖИТТЯ В ПІДПІЛЛІ

 

У менталітеті багатьох поляків, а також у частини багатьох радянських людей удалося успішно створити образ «бандита Бандери». Одну із самих успішних книг наклепницького жанру створив агент польських спецслужб г-н Мочар, який по непрямих відомостях сам українець, встиг наводнити ринок псевдо-літературою на рівні пасквіля, що не щадить таких авторитетних і шановних людей, як митрополит, граф Андрій Шептицький чи Степан Бандера.

Ці жалі гідні книжки потраплялися мені по юності в руки і викривляли на довго поняття і уявлення про сучасну Україну.

Читаючи їх, створювалося враження, що єдина мета, для якої Бог створив українців, членів УПА зокрема, це «різати ляхів».

Нинішні знання на цю тему знищують у порох радянські міфи, і нині вірогідно відомо, що УПА не співробітничала з фашистами, і що з перших хвилин війни Степан Бандера був ними арештований і до самого кінця війни проводив час у німецьких в'язницях і таборах. Так, дійсно, загони генерала Шушкевича ще 7 років завзято боролися із силами НКВД, і потім, після смерті головнокомандуючого окремі групи повстанців продовжували боротися в 60-і роки. Потім прийшов час, коли повстанці стали проникати в партію і влаштовувати саботаж радянській влади і її діянь по всій країні, підтримуючи, таким чином, дух нації.

Варто тут сказати, яка страшна доля осягла тоді греко-католиків.

Митрополит умер перш ніж радянські війська встигли зайняти Львів, але більшість духівництв і вся ієрархія випробувала на собі ефект ковзанки, що проїхався по їх життях, роздавивши майже цілком, за десять років проведених у Гулагах, із простої причини: жадібності московського православ'я і   бажання захопити греко-католицькі храми і всю паству. До справедливості сказати, проект виявився цілком проваленим, і за 46 років радянської влади не удалося галитчан загнати силою в православ'я.

Про те, як обстояли справи очима самих повстанців, я мав випадок довідатися з перших вуст. Мені довелось поспілкуватися з довіреною людиною, багаторічним і лояльним парафіянином Макіївського приходу, який пишається своїм патріотизмом, але, на жаль, навіть в умовах «незалежної» України, живучи на Донбасі, не бажає розкривати своє справжнє ім'я і прізвище. Він і донині для нас залишається повстанцем, у якого зберігається військовий псевдонім «Кулиш».

Чим він провинився перед Богом і батьківщиною, поміркуєте самі.

Наш герой народився в селі Вербиш у Ніколаєвському районі. Його батьками були Михайло і Катарина.

Мамі було 27 років у хвилину смерті. Вона встигла родити трьох дітей: Івана, Кулиша і Варвару. Іван і Варвара уже вмерли, але є в Кулиша брати і сестри від другого шлюбу, що уклав овдовілий батько.

Брат Михайло, який залишив дружину і сина у Львові й емігрував у США. Василь, якого син і зять працюють греко-католицькими священиками в Яворові під Львовом. Розалія, яка працювала агрономом, але тепер уже на пенсії і живе у Львові. Сама молодша Катарина живе в Кремінці під Тернополем.

У батьків Кулиша була маленька 3-гектарна ферма. Кулиш відвідував польську школу, раз у тиждень приходив у школу греко-католицький священик вести уроки релігії.

Діти в ті часи сповідалися  двічі на рік: на Різдво і на Великдень.

14 - літнім хлопчиком зустрічав двічі Романа Сушкевича, вождя УПА. Перший раз побачив його в товаристві двох чоловіків, одягнених у німецькі форми, вони між собою спілкувалися німецькою. Кулиша попросили цих «офіцерів» відвести в ліс, і як тільки вони потрапили на польову дорогу, чоловіки перестали розмовляти німецькою, називаючи свого командира Романом, от чому молодий Кулиш здогадався, що це і є головнокомандуючий, хоча відкрито про це не говорилося.

Другий раз у селі Сайки, сказали Кулишу прямо:

«Запрягай коней, до Суржинки Сушкевича Романа повезеш!»

Цього разу не було сумнівів кого саме треба везти - це була та ж сама людина, що в образі німецького офіцера серед білого дня безтурботно розгулював по окупованій Україні. Кулишу було 16 років, коли він добровільно погодився попрацювати в Австрії. Він розвозив хліб з пекарні по магазинах.

Батько Кулиша, вважаючи, що неповнолітньому сину живеться погано за кордоном, насмілився написати клопотання в Берлін із проханням дозволити сину повернутися в село, мотивуючи тим, що в них велике господарство і потрібні робочі руки.

Кулиша австрійці відправили додому. Але через 3 місяці хлопчик самовільно втік в Австрію, яка сподобалася йому, і, щоб уникнути стеження, знайшов собі нового хазяїна на прізвище Рінгель, який дуже добре відносився до хлопчика.  Однак, після знайомства з земляком на ім'я Владик, він погодився поїхати з ним у Берлін до знайомої дівчини Насті. Вона теж працювала на хлібозаводі.

Вони поїхали туди нічним потягом з Відня і ранком були в Берліні. На залізничному вокзалі їх затримала міліція, оскільки німці ретельно шукали дезертирів, але  хлопчики назвали адресу і прізвище людини, до якого вони приїхали в гості. Перевіривши дійсність їхніх слів, відпустили їх на волю. Владику робота в пекарні не подобалася і вони знайшли ще одного земляка, який влаштував їх працювати на вулиці Липовій (Unten den Linden) 77.

Знайомого звали Василь Гура і він запропонував хлопчикам робити дерев'яні шухляди на кухні. Син Василя Гури тим часом залишався у Відні. Примхливий Владик, якому і тут не сподобалося, вирішив втекти в Кенігсберг. Кулишу однак Берлін подобався і він залишився. Через віконце готелю він без зусиль міг побачити багато цікавих подій. Оскільки вул. Липова це самий центр Берліна, доводилося Кулишу бачити військові паради, очолювані Гітлером, один раз побачив він Геббельса зовсім із близької відстані.

Так пройшли 2 роки і раптом англійці стали щодня з повітря скидати бомби на Берлін. Це було дуже страшно, і Кулиш вирішив залишити місто. Він повернувся у Відень  і прийнявся працювати в броварні в одного чеха. Після двох тижнів перебування у Відні наштовхнувся на контроль чиновників з біржі праці „Arbeitsamt”, вони забрали його із собою на ділянку, намагаючись з'ясувати чому в нього немає дозволу на роботу. Юнак пояснив, що зовсім недавно приїхав зі Львова і ще не встиг оформитися, але збирається цим зайнятися. Версія підійшла довірливим чиновникам і вони відразу оформили йому необхідні документи.

Незабаром спробував він оформити собі відпустку і поїхати додому, але німці пристрахали його, показуючи йому на карті, що в його рідному Львові вже правлять більшовики.

Чех був до Кулишу дуже добрий. У нього не було власних дітей, і він полюбив його, як сина. Навіть говорив про те, що бажає зробити заповіт і весь бізнес передати йому. Оскільки в нього був двоюрідний брат у Баварії, впертий Кулиш оформив собі пропуск туди, але направився зовсім в іншу сторону: через Тшебиню спробував прорватися в Краків. Там теж був строгий контроль, але Кулиш затверджує, що він з народження везунчик і хоча в його паперах нічого не сходилося, контролери дозволили йому сісти в напрямку Львова. Навіть поліцаї квапили його, щоб він скоріше сідав у потяг, оскільки більше до Львова жоден потяг не піде. Дійсно у Львові протягом одного тижня з'явилися радянські війська і з тих пір почалася в його житті тривала епопея українського повстанця.

Не міг він зробити інакше, тому що вся його родина пішла в підпілля. Чотири роки провів він у повстанській армії. Одного разу запитав він у дівчат, які приносили повстанцям у ліс їжу, чому в місті йде велика стрілянина. Йому тоді відповіли, що Німеччина здалася, і більшовики ушановують цю подію салютами.

Смерть неодноразово заглядала йому в очі. Один раз бойовик із НКВД знайшов його в кущах і приклав до його грудей гвинтівку, наміряючись вистрілити, але відразу непомітно підійшов позаду друг Кулиша Владик Лісовський і, не задумуючись, зробив чіткий постріл, вбивши ворога.

Незабаром після цієї події Владик потрапив у полон і був засуджений на 25 років. Покарання відбував у Гулагі в Сибіру.

Кулишу вдалося довідатися, що його друг намагався бігти з табору, але за ним улаштували погоню і застрелили втікача.

Другий раз Кулиш разом із друзями засидівся в будинку з друзями і, думає, що хтось з дівчат зрадив їх, оскільки в цьому селі улаштували облаву і НКВД перевіряло всі будинки. Ховатися було ніде, і три повстанці сховалися в кухоньці в дворі і чекали атаки, націливши свої пістолети на двері. Якийсь чекіст увійшов у двір і голосно запитав: «Бандери є?» Коли господарка упевнено відповіла, що немає, їй зненацька повірили, хоча повстанці думкою прощалися з життям.

Кулиш розповідав мені випадок про те, як одного разу, піймавши молодого червоноармійця, командир наказав Кулишу розстріляти його. Кулиш був наймолодший у загоні і просив командира скасувати наказ, але в цей день ніхто не бажав виконувати такий наказ. Змусивши однак під погрозою одного зі старших партизанів, той без ентузіазму повів солдата на край лісу, але стріляти не став, дозволивши втікти.

В ті роки серед галитчан не було алкоголиків, крім того партизанам заборонялося пити в лісі. Вони могли приймати добровільні дарунки від людей, але не можна було влаштовувати побори.

Кулиш повторює, що було багато випадків мародерства на рахунку УПА, але в дійсності архівні документи підтверджують, що всі ці випадки були підбудовані чекістами, щоб підірвати довіру населення до партизанів.

Схожим способом Кулиш пояснює масові побої, що нібито влаштовувала УПА в селах, населених поляками. Такі підроблені атаки УПА на Волині - це хитрість спланованих акцій ЧК. У 1952 році Кулиш виїхав на Донбас. Він сподівався, що там його ніхто не викриє, але він помилився. Прийнявся він працювати на металургійному заводі в Макіївці, і протягом декількох років його десятикратно затримували і допитували. Він таки дійсно везунчик, тому що справа так і закінчилася на допитах. Офіційних обвинувачень йому не було пред'явлено, суду й заслання з ним не вийшло.

Зі своєю дружиною він познайомився в буфеті. Вона була продавщицею і звали її Валентиною. Вона сподобалася Кулишу. Вони незабаром зіграли весілля. У них народився лише один син Віктор. Вів він життя потворне. Був шахтарем, мав двох дружин. Кожна з них народила йому по одному сину. Умер молодим від виразки шлунка, що з'явилася від алкоголізму. Кулиш сильно шкодує, що саме так склалася його доля.  Затятий патріот України і переконаний греко-католик не зміг прищепити своєму сину ні патріотизму, ні віри. Це ж саме стосується і його онуків. У моїй душі створюється враження, що відкриваючи секрети душі перед священиком, Кулиш, через сформовані обставини, не мав такої потреби відкритися перед  найближчими людьми. От такою дивною з'являється перед нами нині Україна. Людина, яка у Львові вважається патріотом, у Донецьку дотепер повинна тримати язик за зубами,  і свої щиросердні визнання змушена підписувати псевдонімом.

Яким дивним повинно здаватися життя людини, яка з липня 1944 року до цього дня, значить 63 роки, продовжує жити в умовах строгої конспірації.

Попросив я Кулиша, щоб він продиктував мені яку-небудь колядку чи партизанську пісню. Колядку згадував він довго, але партизанську пісню «вистрілив», не задумуючись.

 

Пані господареві,

Віншуєм тебе зі святами,

На багато літ...

 

А хто Україну любить,

Той любить свій народ.

Той же пішов в повстанці

Без жодних перешкод.

Ах ленту за лентой

Набої подавай.

Українські повстанці,

В бою не відступай.

 

 

6. ГАННА СОЛОДКА

 

ДИВЛЯЧИСЬ НА СМЕРТЬ БАТЬКА

 

Пані Аня усупереч свойому солодкому прізвищу, солодкого життя не мала.

Народилася в селі Варивці, Городецького району на Поділлі.

Батьки, Ян і Геновефа, жили відповідно 77 і 92 роки. Жінки на Україні живуть набагато довше своїх чоловіків.

П'ятеро братів і сестер Ганни загинуло під час війни при різних обставинах.

Янка у віці 16 років відвезли в Німеччину. Це був дуже симпатичний хлопець. Люди називали його «Янек-мальований». З Німеччини він не повернувся додому.

Цезарія підірвала граната.

Войтек загинув п'ятилітньою дитиною, Вероніка у віці семи років.

Аня згадує маму як дуже строгу жінку, яка «хоче бити ні за що».

 Якщо траплялося дітям у чомусь провинитися, вони ховалися від мами над річкою і чекали повернення батька, який завжди за дітей заступався.

Папа був ветеринар і будівельник. Його руки завжди були зайняті роботою.

Колись прийшов до них у гості з долонями, які були «як земля» від голоду, і помер, не дочекавшись допомоги.

До костьолу ходили аж 25 км. Катехізис учила Аня в пані Цези. У групі підготовки було шестеро дітей: троє хлопчиків і троє дівчат.

Спідничку на Перше Причастя виготовили з гази. Не було грошей на кращий матеріал. Крім іншого спідниця належала сусідам, які «зайняли» її на один урочистий день.

Я був рад, що на колядках свою душу відкрив також чоловік Ані.

Його доля  не менш трагична, можна сказати: жорстока!

Михайло, син Григорія і Ярени, які не мали засобів на те, щоб дітей одягти і відправити до школи. Перші штани для Михайла зшили з маминої спідниці. У 1947 році наступив моторошний голод у країні. Михайло зібрав жменю жита з колгоспного поля. Сторож помітив «злочин» і сильно побив ледаря нагайкою.

Один раз сусід напав на батька «помилково» і бив жорстоко цеглою і ножем. Папа здивований запитав:

- За що б’єш мене?

Він відповів:

-         Помилково.

-         Тоді відпусти мене.

-          Ні, бо ти мене здаш міліції.

Людина загинула на очах у своїх власних зляканих і зневірених дітей.

Потім нарахували на тілі убитого 36 ножових поранень.

Михайлові було тоді 12 років.

Мама зневірилася настільки, що після трьох років сама померла.

Усе це відбувалося на хуторі Бураково, Кіровоградської області.

Чутливість мами передалася в спадщину дітям. Самий молодший брат Михайла, якого Ганна з Михайлом, одружившись, узяли до себе і виховували як сина, коли виріс і женився, умер незабаром після того, як розлучилася з ним його дружина, умер від туги!

Було йому лише 40 років.

Михайло з Ганною познайомилися в Херсоні. Він служив в Армії, Ганна працювала на консервному заводі. Одружилися і приїхали на Донбас. Михайло став працювати на шахті. Праця була пекельною, але він ніколи не скаржився, постійно ховаючи біль. Один раз опинився в завалі, а придавило його настільки сильно, що роздавленими були грудна клітка і рука.

Протягом 8-ми років Ганна була домогосподаркою. Лише потім улаштувалася працювати.

Вони виглядають гармонічною парою, незважаючи на відсутність дітей, явно люблять один одного.

Михайло дуже соромливий. Хоча давно пішов на пенсію, працює, розвантажуючи вагони. Дуже любить свою рідну українську мову.

Він шкодує, що на Донбасі мало хто говорить рідною мовою.

Ганна повторює, що, приїхавши на Донбас, часто вислухувала глузування у свою адресу з тієї причини, що говорила українською мовою. Іноді приставали до неї з агресією, загрожуючи, що не треба цього робити.

Повінчалися вони в містечку Подільському. Обряд проводив отець Ян Ольшанський, майбутній єпископ Камінець-Подільський.

Один раз розмовляючи з молодою парою, він запитав, як їм живеться на Донбасі, і Ганна зізналася, що маленькі зарплати, і тоді священик прокоментував її слова з посмішкою: «Вам жінкам завжди мало!»

Ганна симпатична висока жінка, іноді вдягає перуку. На мій погляд даремно, тому що на колядках довелось мені побачити її буйну дійсну зачіску!

Ганна займає перший ряд біля вівтаря. Голосно і красиво співає. Іноді, не знайшовши тексту пісні в пісняру підспівує своє голосне «ля, ля, ля». Пасивною бути не вміє.

Мріє лише про те, щоб одного разу у церкву разом з нею став ходити її чоловік.

Схожу мрію плекає на адресу рідної сестри, яка живе по сусідству, але за чотири роки роботи в Макіївці мені не довелось зустріти її жодного разу!

Ганна сильно хворіє, але не виявляє цього і не скаржиться. На її обличчі чергова посмішка.

 

7. ЛЮДМИЛА ЦИМБАЛ-РУЖАНСЬКА

 

КУСТАРНА ОПЕРАЦІЯ

 

Пані Люся походить з Ново-Ушици на Поділлі. Її батько був лісником і помер від голоду, коли Люся була грудною дитиною. Говорить, що лікарі зробили якусь операцію. Але це не допомогло. Місце батька зайняв якийсь випадковий музикант. Який не хотів мати дітей. Коли мама завагітніла,  він привів якогось знахаря. Люся не знає точно, але догадується, що через кустарну операцію мама вмерла. Дівчинці було тоді 10 років. Сироту забрала до себе старша сестра, яка проживала в Черкаській області. Відтіля вона приїхала на Донбас, коли їй був 21 рік. У Люсі 3 дочки і 5 внучат. Старша дочка живе в Магадані і виховує двох дочок Наталю і Світлану. Чоловік алкоголік кинув  родину і женився на жінці  на 18 років молодше за себе.  Середня сестра Люсі, Алла, працює на базарі. У неї є дочка Ірина і онучка Аліна. Ірина у свій час частенько приходила в каплицю, і знає майже всіх парафіян. Її чоловік Андрій іноді на прохання бабусі допомагає чергувати під час суботників. Люся говорить, що були часи, коли в Макіївці було багато молоді і на різні свята приїжджала до них з ночівлею молодь з інших міст, особливо з Горлівки.

Сама молодша Таня виховує 2-х підлітків,  Руслана й Ельвіру. Вони теж відвідували капличку, але коли виросли, не бажають більше молитися.

Бабуся говорить, що вони працюють на базарі. Причина в тім, що молода мама хворіє на рак і лікування не дешеве. Чоловік Тетяни, мусульманин, працює водієм на маршрутці. Трудиться важко і не витрачає часу на суперечки з католиками. Навіть просить іноді в бабусі принести з церкви святої водички. Він її тримає в машині і вважає, що вона його зберігає. Про чоловіка бабусі знаю тільки, що був шахтарем. Вона сама бореться з багатьма хворобами, особливо пригнічує її поганий зір. Однак вона ніколи не втрачає почуття гумору і не раз, жартуючи, будувала вічка. Щороку просить священиків, щоб посиділи на колядках подовше. Тому що в січні відзначає вона свій день народження. І хоча сильно лає алкашей, на своє свято гостей пригощає вином. У місті Харцизську живе односельчанка пані Люсі, Розалія Шатковська. Дивно, що поки жили в селі не знали один одного, але в півмільйонній  Макіївці познайомилися в нашій капличці.

 

 

8. АНТОНІНА КОХАН-КОВБАСЮК

 

СВЯЩЕНИК НЕ ПОТРІБНИЙ

 

Пані Антоніна походить із села Вінковці Хмельницької області. Її батьки - Марія і Станіслав. Батько пішов на фронт у 1942 році і пропав безвісті . Мама Антоніни не переставала вірити, що він усе-таки живий . Антоніна сама молодша з 5-х дітей. Самий старший, Юзек, живе в Краснодоні Луганської області, сестра Марія живе на Ровеньщині і страждає від чорнобильського опромінення. Середній брат, Тадеуш, жив у рідному селі, але у віці 74-х років повісився. Сестра Міла вмерла, будучи вагітною. Чоловік Антоніни, Тадеуш, теж родом із Хмельницької області і теж католик, працював на шахті і вмер у 65 років. Його рідний батько загинув на фронті. Антоніна і Тадеуш видали на це світ трьох дітей . Старший, Сергій, вмер у віці 6-ти місяців. Середній, Сашко, живе по сусідству з мамою в селищі Зеленому, але на маму ображається і не приходить у гості. Йому не сподобалося те, що мама, рятуючи молодшу сестру Ларису, яка збанкрутувала, продала батьківську машину, не радячись із сином.

В Антоніни троє онуків. У сина Сашка дві дочки, 15 і 8 років. Розведена Лариса має 12-літнього сина. Лариса живе разом з мамою і разом з нею торгує на базарі. Вони працюють, щоб повернути борг, що утворився в роки спільного життя з безвідповідальним чоловіком Лариси. Саме він привів родину до банкрутства, і ніяким образом не бере участь у погашенні боргу. Через сімейні і професійні безладдя Лариса цілком утратила здоров'я й Антоніна, рідкий гість у нашому приході. Прийшла один раз у каплицю просити про особливу молитву. Я пояснив, що в такому випадку жінку потрібно соборувати і сповідати. Я ніколи не зустрічав Ларису, але додав заочно, якщо в неї є чоловік, то для того, щоб пройти сповідь, треба їм повінчатися. Я  не міг припустити, що цими рутинними словами, я віджахну від церкви обох жінок. Лариса замість повінчатися, відразу розлучилася і замість того, щоб просити соборування, вона слідучи місцевому звичаю, пішла лікуватися до бабки. Через багато років,  я нарешті потрапив до цих людей на колядки, і до мого великого подиву, не знайшов я в словах Антоніни ніякого жалю з приводу розлучення доньки. В очах зневіреної мами це був кращий вихід з положення. Мало того, вона переконана, що саме візит до бабки повернув Ларисі здоров'я. Ось вам і наші католики на Донбасі з їхніми перевагами чаклунству і марновірствам. 

Типове  поводження цієї жінки, яка не перестає себе вважати католичкою, скептицизм у відношенні до сили молитви священика і впливу таїнств на безсмертну душу і тимчасове тіло дочки. Їхня доля - це чітка ілюстрація до притчі Ісуса Христа про зернятко, що упало на камені: воно проростає швидко, але, не маючи під собою ґрунту, відразу вмирає, чи як зерно на дорозі, що постійно топчуть. У цих людей, безсумнівно, є добрі наміри, ці жінки по-своєму гарні. Але надія на те, що хто-небудь з нащадків Антоніни стане по-справжньому віруючим дуже мала. Часом, жартуючи, шкодую, що після семінарії не закінчив я курсів для чаклунів і чарівників, приблизно пройшовши таку підготовку, моя каплица рвалася б по швах від бажаючих одержати пораду і полегшення. Як ксьондз, я тут мало кому потрібний.

 

 

9. МАРІЯ КОРМАН-ШЕЛЬВІНСЬКА

 

СВЯТВЕЧІР НА ЦВИНТАРІ

 

 Пані Марія  родом із села Снитків з району Муровані Курилівці  Вінницької області. Її батьки Олександра, у дівоцтві Галарета, і Станіслав Шельвінський. У Марії був старший брат Яцек, який прожив  65 років, молодший Євгеній, який живе в Казахстані і має 5-ро дітей. У самої молодшої сестри, Галини,  троє дітей. Дочка Галини  живе в Красноармійську на Донбасі, в неї ще два сини в рідному Сниткові.

Марія виховувала сина, який залишився жити у Вінницькій області, і двох дочок , які оселилися на Донбасі, саме вони привезли маму з батьком Петром  10 років тому на Донбас у Макіївку. Євгенія, старша дочка, 17 років обслуговувала ліфт на шахті. У Євгенії однойменний син Женя , якому в житті не повезло. Народивши дитини, його дружина Оксана  відразу розлучилася з ним. Молодша дочка Люся живе на Зеленому селищі поверхом вище своєї мами. У Люсі дорослий син Михайло, таксист, і дочка Тетяна, студентка економічного факультету. Чоловік Людмили, Геннадій, теж таксист, з атлетичною зовнішністю, але душею дитини. Чоловік Марії, Петро, був зовні тендітною людиною. Як дитя, щирим і простим. У юності служив в армії на Фінській границі, про що любив розповідати все своє життя, яке провів в колгоспі. Чесно говорячи, і в селі вистачало пригод. Одного разу, в'їхавши  трактором у болото, він горів у котельні, що якось вибухнула. Любив іноді випити в компанії і розповідати мужикам усі свої історії. Переїхавши на Донбас, поводився як у селі. Помітивши через віконце знайомих, біг спішно до них у двір, залишаючи двері відчиненими.

Привчив своїх нових колег, з якими подружився в дворі не ходити в кущі в туалет, але до себе додому, адже це так близько. Побачив один раз узимку через віконце, що якогось водія занесло в замет, і він не справляється з машиною, Петро відразу побіг допомагати. І залишив двері відчиненими, не переживаючи про те, що на Донбасі бажаючих почистити його квартиру протягом 5-ти хвилин «море». Мама Марії була домогосподаркою в рідному селі Снитків до війни. Коли радянська влада забрала ксьондза і закрила костьол, то люди стали збиратися в каплиці на цвинтарі.

У селі жило багато православних, які вороже ставилися до католиків. Вони уважно стежили за поводженням католиків, щоб перешкодити приїзду священика з боку, з нагоди Великодня чи Різдва. Один раз уночі перед Різдвом попросили юну Марію, щоб саме вона серед ночі провела по цвинтарю літнього священика, який приїхав здалеку. Православні передчували негарне, і улаштували облаву, і жодна машина не могла прослизнути непомітною по центру села.

Тому дядько Марії задумав, що треба священика висадити в лісі, не доїжджаючи села і відтіля супроводити пішки на цвинтар.

Розповідала вона мені, з яким страхом вела його і як у темряві часто падали вони в канави. Спотикалися, навіть на цвинтарі, натикаючись на могили і хрести. Однак радість народу була великою, коли побачили усупереч надії, одягненого в орнат священика, який прийшов опівночі з Різдвяною службою.

Довідавшись опосля про це, православні помстилися католикам, спалюючи будинок священика.

Під час перебудови селяни часто їздили в Київ просити про повернення костьолу, у якому був клуб.

Центральні влади дали добро, але православні не дали реалізувати виданий католикам документ про передачу храму.

Один раз у село приїхав єпископ, і так звані православні, перекрили і йому дорогу в село. У підсумку всіх цих безладь, католики погодилися зустрічатися на цвинтарі у каплиці, у костьолі і надалі знаходиться клуб.

Вісім років тому в Сниткові працював отець Марк, і саме він дав Марії адресу костьолу в Донецьку.

У цей час у Макіївці працював отець Віктор і був першим наставником Марії після її приїзду на Донбас. З тих пір, незважаючи на сильну гіпертонію й інсульт, продовжує ретельно ходити в капличку.

Один раз, коли я шукав транспорт, щоб привезти з Дніпропетровська копію чудотворної ікони Ченстоховської Богородиці, Марія підказала мені, що це може зробити її онук Євгеній. Ми привезли ікону серед ночі, саме тоді вмер папа Римський Іоанн Павло Другий. Потім ми разом їздили в Запоріжжя й Артемівськ за будматеріалами для каплички.

З тих пір, поступово, але впевнено Женя стає всі ближче і ближче церкви і це велика радість для бабусі.

Обидві дочки Марії живуть у статку. Марія, однак, часто плаче, знаючи що адже гроші – це не все, що потрібно для щастя. Вона мріє, щоб вони стали ближче до Бога.

Така обіцянка, що день навернення наступить, я недавно почув з вуст молодшої дочки на колядках.

Приємно почути, ще приємніше побачити.

Я теж наївно вірю, що це незабаром трапиться.

 

 

10. ЛЕОНІД МАТУШКО

 

МОГИЛА БРАТА В РУМУНІЇ

 

Пан Леонід виріс у селі Нове Місто в Монастерешинському районі, Черкаської області (до 1953 року Вінницька).

Папа був сторожем у стайні (конезавод).

Жив у 1881-1949 рр. Мама була  на 10 років молодшою за папу, але вмерла 15–ю роками раніш, здається від голоду, адже  це  був рік 1934. Леонід виріс у багатодітній родині. Два брати, Юзек і Зиґмунд, вмерли в дитинстві. Самий старший, Цезарій,  пропав безвісті на війні. Григорій був механіком, комбайнером і будував зокрема аеропорт.

Кароль служив у польській Армії, але з війни не повернувся.

Брата Стефана відвезли на примусові роботи в Німеччину. Звільнили його американці, але прямо відтіля потрапив він у Радянську Армію.

У Леоніда були ще дві старші сестри. Ядвіга мешкала неподалік від рідного села в райцентрі Христинівка, Петронелла в рідному селі Нове Місто.

Самий молодший, Ясько, загинув у Румунії. Леонід відвідав його могилку тільки в 1988 році.

Зі слів пана Леоніда випливає, що всі його брати і сестри загинули чи вмерли. Сам він опинився на Донбасі внаслідок примусового вербування відразу після смерті батька в 1949 році.

Усе життя він працював шахтарем, його спеціальність підривник. Розповів він мені один раз, що случилося йому незадовго до пенсії промахнутися, за що він був покараний, його перевели на іншу ділянку. Це смілива, життєрадісна, спортивна людина. У церкві він майже щонеділі і ніколи не відмовляє моїм проханням прийти допомогти серед тижня, якщо буває якийсь суботник. Однак ніколи не залишається обідати, відразу пояснюючи, що настав час погодувати дружину, покалічену наслідками інсульту.

Дружину Леоніда звуть Пауліна, в дівоцтві Островинська.

Її папа був поляк, мама українка. Хрестили її таємно, такі були часи. Леонід дуже уважний чоловік і доглядає Пауліну як дитину, визнається, що часом терпіння лопається і він зривається, сумує, впадає у відчай, але рідко показує це зовні. У присутності священика і колядників завжди поводиться як юнак, який тільки збирається оженитися, не ховаючи любові до нареченої.

Леонід і Пауліна виховали лише одного сина Геннадія. Він людина освічена. Працює інженером на металургійному заводі. Живе в приватному секторі неподалік від батька. Сам побудував велике домоволодіння з усіма зручностями і невеликим городом. Допомагав і нам при будівлі стін каплички в перші дні, перш ніж з'явилися юнаки з Об'єднаного.

Геннадій через роботу мало цікавиться польським земляцтвом і приходом, у який усю душу вкладає батько, не виключно, однак, що прийде час і усе зміниться. Почуття спорідненності прокинеться, і ми знову з Геннадієм дружно сядемо на ослоні і станемо обговорювати недоліки нашого приходу і шляхи виходу з даного положення. Я зрозумів, цей чоловік лояльний до батьків, а значить і до священика.

Один раз улітку Геннадій запросив мене освятити своє домоволодіння. Я сподіваюся, що це була не остання наша з ним зустріч.

Було б прекрасно побачити на ослоні в храмі цього міцного чоловіка, поруч зі своїм пригнобленим долею батьком.

 

 

11. ОЛЕНА САЛЬЦЕВИЧ

 

ПОТОМСТВЕНИЙ ЗНАХАР І ШАХТАР

 

Пані Олена, наша органістка, вона непогано розбирається у своїй справі і все, що робить, робить від душі, тобто на суспільних початках.

Буває, через мігрень вона не попадає на Месу, але завжди  мене попереджає про те, що таке може статися і чому.

Вона чудово знає наше місто і при нагоді, я до неї звертаюся як у довідкову. Як потомствена дочка лікарів, вона непогано розбирається в ліках і травах. Уміє допомагати людям, але не завжди встигає допомогти сама собі.

Коли потрапив я в лікарню, вона була в числі перших відвідувачів і компетентно пояснювала парафіянам як поводитися, щоб мені допомогти, а не нашкодити частими несвоєчасними візитами.

Купувала мені необхідні продукти, які містять білки, я дуже вдячний їй за це.

Народилася і виросла в Макіївці. Також і її батько тут виріс і відвідував старий Макіївський костьол, у якому був міністрантом.

Мар’ян-Лев Сальцевич був гарним фахівцем, інженером-електромеханіком у Макіївському Інституті.

Десятиліттями Мар’ян-Лев цурався релігійних практик, але влітку 2003 виповнилася його заповітна мрія  пройти сповідь у присутності священика з Польщі. Саме в ті дні чергував у приході молодий священик-паолін з Маріупольського монастиря.

Говорилося тоді про те, що отці-паоліни прийдуть працювати в Макіївку.

З волі долі, через кілька тижнів, у Макіївку приїхав я, і  саме в ті дні пан Лев помер. Панихіду проводив священик, який залишав Макіївку, Григорій Семенков.

Я шкодую, що не приєднався до прощальної церемонії, але особливо мене тоді не запрошували, я просто придивлявся  до роботи мого попередника.

Тільки потім я зрозумів, наскільки цікава людина пішла з життя, і що мені слід було там бути.

Предками Мар’яна-Льва були: дід Олександр із Вільнюса і бабуся Аделя Скитська зі Скаржисько-Кам’янної.

Перед тим як приїхати в Макіївку батьки Мар’яна жили недовго в Оренбурзі на Уралі. Дружили тоді з Козловськими і Гливиньськими і збиралися разом, для того щоб читати розарій.

Предки з боку мами походили із Сумської області.

Мама Марія, в дівоцтві Колтун, була  на 4 роки молодшою за Мар’яна і працювала лікарем-педіатром, страждала все життя гіпертонією і вмерла на 23 роки раніше свого чоловіка.

Пані Олена розповіла мені цікаву історію своєї бабусі по материнській лінії. Я пишу по пам'яті і можливо деякі обставини розказаної мені історії я спотворюю, але суть мені зрозуміла і ви, напевно, теж, читаючи розповідь, трохи здивуєтеся.

Це сучасний варіант історії про милосердного самарянина.

Виявляється, у післявоєнні роки в Макіївці стояв загін військовополонених німців, які трудилися на різних важких роботах. Один з них чи то упав з вантажівки, чи то потрапив під колеса, суть у тім, що, прийнявши за небіжчика, охорона залишила лежати його на узбіччі. Бабуся, у якої був талант знахарки, підібрала серед ночі напівмертву людину, помітивши деякі ознаки життя. Дивилася за ним кілька місяців, і наскільки я зрозумів, таємно повернула його в полон здивованому начальству. Думаю, що, роблячи це, вона увесь час сильно ризикувала, якщо не життям, то, у всякому разі, репресіями за милосердя, зроблене ворогу.

Не менш цікаві долі родини по батьківській лінії.

Старший брат Льва-Мар’яна був сурмачем і загинув на фронті.

Тадеуш був студентом медицини в Дніпродзержинську. У цьому місті у свій час мешкало 30.000 поляків. Місто називалося Кам’янське.

Молодший Генріх пішов по стопах Тадеуша, вступивши до медінститута. Пані Олена говорить, що обох у роки репресій вигнали з інституту, і слід  їхній зник.

Едвард був головним конструктором і теж був репресований, але в 1941 відправлений на фронт. Опинився в полоні і потрапив в американську окупаційну зону Німеччини. Не бажаючи знову потрапити під репресії, скористався з нагоди і виїхав у США, у 1946 році оселився в Трентоні. Улаштувався непогано, жив заможно, до останнього захоплювався гарними машинами. На початку перебудови улаштував зустріч із близькими в Санкт-Петербурзі. Мар’ан поїхав туди побачитися з ним і навіть бажав скористатися запрошенням у США, однак у 1991 Едвард загинув в автокатастрофі.

Пані Олена народилася в 1948 і  професію вибрала таку ж, як батько, але в гірській промисловості проробила лише 16 років. Ще 20 років проробила в дитячому садку як викладач співу. В Олени  є старша на 5 років сестра Людмила. Вона у свою чергу пішла по стопах мами і стала медиком.

Людмила відвідує прихід Християн Баптистів.

Сестри дуже різні не тільки віком, професією і віросповіданням. У них зовсім різні переваги. Олена довгі роки опікувала батька, але на ґрунті спадщини Людмила улаштувала Олені багато скандалів і суд.

Людмилі не подобається і чоловік Олени, Віктор.

Перший чоловік Олени залишив після себе дочку Юлію, яка оселилася в США. Зі слів мами виявляється, що Юлі в США живеться самотньо. Немає успіхів в особистому житті, хоча в неї прекрасний син Сашко, але вона розведена і тужить за мамою. Один раз відвідала Макіївку із Сашком і залишила милі спогади. Тепер кличе маму Олену до себе, що не так вже й просто в плані оформлення візи. Був випадок, коли Олені і Вікторові відмовили у візі, пояснюючи їм відверто, що вони змахують на тих, що не повертаються.

Віктор і Олена дуже дружна пара й у капличку ходять завжди разом. Вони теж ради усім візитам священиків не тільки на колядках. У них не почуваєш ніякої напруженості і свідомо відомо, що ти бажаний гість.

Трапилося рідке задоволення, що на колядках чоловік відкрився в тім же ступені, що і дружина. Я довідався багато цікавих деталей про родовід Віктора.

Хтось із пращурів походив з Мордовії.

Діди його добровільно оселилися в Ашхабаді, столиці Туркменістану. Батько походив із Фрунзе, столиці Киргизії. Мама з кримського Севастополя. В обох було по чотири брата і сестри. У Туркменістані був страшний землетрус. Величезна кількість людей залишилися на вулиці без даху над головою і без роботи.

Тому довелося батькам Віктора переїхати в пошуку роботи на Донбас. Це був рік 1953.

Батько був слюсарем на ЗД.

Віктор працює інженером консультантом у гірській промисловості і часто їде у відрядження. У вільний час любить рибалити.

 

 

12. НАТАЛІЯ РАТУШНА

 

СУСІДКА

 

Живемо по-сусідству, буквально через огорожу. Однак знаємо один одного погано і часом начебто і не знаємо взагалі.

Один раз під час будівництва каплиці Наталя погодилася, щоб між нашими подвір’ями зробити хвіртку, щоб простіше і частіше відвідувати капличку. Її син, Славик, сам виготовив хвіртку й установив замок.

Мама часто відвідувала сина на будівництві і, одного разу, сильно посварившись з мамою, Славик попросив не користатися хвірткою. От і не користаємося.

Однак усупереч моїм побоюванням у 2007 році вперше я був запрошений на колядки і був перший випадок поговорити по душах. Торкнулися лише однієї теми. Славик без ентузіазму відвідує святі Меси в Макіївці, маючи 20 метрів ходьби до костьолу, зате частенько їздить у Донецький костьол, що на відстані 20 км.

Я б і промовчав, якби це явище не прийняло масовий характер.

Донецький прихід має команду з 3 священиків і 3 сестер. Дві органістки, хор і купу міністрантів. Чудовий, пишний будинок. Що ж я один можу надати парафіянам, які бажають на молитві «гострих відчуттів», звичайно, нічого, і відтік парафіян мене дуже ранить. Уся молодь, інтелігенти, тобто вершки Макіївського приходу тягнуться в Донецьк.

Ярославові залишається утішати бабусь і поступово відвозити своїх кращих парафіянок у світ інший. Вони моїми послугами не гидують.

Утім, говорячи про те, як з Макіївки біжать у Донецьк мої парафіяни, у мене власна думка. Є історія царя Давида, який відняв у свого солдатика дружину Ватшебу. Пророк Натан, коли прийшов к Давиду, розповів йому притчу про господаря, у якого була одна ягничка і він її сильно плекав, але потім прийшла горда людина і відняла у нього цю ягничку. Давид обурився й закричав: «Гідний смерті!»

І  це йому був вирок.

Я і насправді сильно ревную до Донецького приходу, особливо в тих випадках, коли росте він за рахунок Макіївки. Цієй тенденції вже багато років. Чекаю коли наступить день, і ми одержимо віддачу.

У отця Ричарда є на цю тему теж власна думка. Він вважає, що Макіївський прихід від багатьох людей замість підтримки «одержував стусана». Одного разу настоятель з Артемівська, який заміняв мене в приході, втомився чекати мого повернення з Китаю, і тому відмовився обслуговувати прихід у Макіївці. Тоді отець Ричард надіслав мені  в Пекін коротку телеграму по електронній пошті: «Терміново повертайся, знову пинають Макіївку!»

От про що ми поговорили на колядках зі Славиком. Я був йому вдячний за те, що він мене вислухав і не заперечував. Однак їздити в Донецьк не перестав.

Славик уміє дивувати.

Він добре знає Біблію, тому що один раз відвідував із другом біблійні курси в... синагозі.

Він непогано креслить і малює. Один раз намалював проект каплички в Макіївці і подарував отцю Ричардові.

Славик  розповів мені про свого дідуся, що нібито відомий у Макіївці, як кращий викладач української мови. Це був для мене сюрприз. Я усе ще чекаю від Славика приємних сюрпризів.