Прозеліт

Мене кличуть Ярослав Вишневський, мені 42 року. Ріс я в Польщі в католицькій родині...Мріяв стати священиком, однак, живучи в умовах однієї віри й однієї нації завжди мріяв ще познайомитися з інакомислячими, і довідатися їхній досвід віри й життя. У рідному містечку Рипін, на моїй вулиці стояв напівпорожній лютеранський храм.

Його парафіяни після війни покинули Польщу. На вулиці костьольної в сільці Скрвільно, куди переїхали жити батьки прямо у дворі, де грав я футбол з ровесниками, стояла раніше синагога.

Хотілося довідатися про її хазяїв якнайбільше. Але Євреїв у Польщі теж не стало...

Я любив подорожувати. Небагато малював і складав вірші.

У роки навчання в Семінарії мої пошуки лише збільшилися й хоча вважали мене мрійником, все-таки рукоположили у священики й не заборонили мріяти. Відправили служити закордоном в умовах повного релігійного неуцтва.

Далеко від Батьківщини й рідних я ставав крок за кроком упевненим у своїх принципах патріотом своєї католицької віри. Не перестав я однак контактувати й ділитися досвідом з іншими місіонерами Християнами. Доводило зустрічати проповідників зі США, Кореї і Японії, з більшим інтересом зустрічав я толерантних Буддистів з Тибету, а навіть місіонерів Іудеїв з Ізраїлю. Таку можливість доля надала мені в Росії, де провів я 10 перебудованого років як місіонер. На жаль, названий був «прозелітом» і вигнаний без права повернутися. Звання прозеліта мені й багатьом іншим католикам «привласнив з легкої руки», не замислюючись про наслідки митрополит Кирило, помічник Алексія Другого відповідальний за відносини з іншими конфесіями. Його програмний документ про «католицький прозелітизм» став «керівництвом до дії» для спецслужб і прикордонників Росії.

Дехто скаже, що загублено кращі роки життя. Часом я сам так думаю. Тільки що з'явилися на світ мої віршики. Книжку, у якій поміщені спогади зі Сходу я назвала «Людина нізвідки»...Крок за кроком переконуюся, що Росія моя перша любов.

Не доводиться думати про швидке повернення, однак «місіонерська мрія» не зникла. Я продовжую трудитися на Сході, у більше терпимій Україні.

Уповаю, що мій досвід може стати уроком, що варто вивчити й скористатися не мені одному. Коли залишився жити.

Тепер іде «тиждень молитов про єднання Християн». Я вирішив поділитися своїм смутним досвідом. Сподіваюся, декому мої думки відкриють очі на необхідність молитви й змін.

1. «Нетрадиційні Християни”...

Три роки тому у Росії введено Ватиканом у ранг Диєцезій, тобто регулярні Єпархії чотири Апостольських Адмінистратури. Єпархія в Москві названа Митрополією, у складі якої залишалися три Диєцезії: Саратові, Новосибірську й Іркутську. Всі ці структури одержали імена святих, а не міст. Ця юридична тонкість була проявом полегкості щоб уникнути неадекватної реакції з боку Московського Православ'я, що об’явило Росію, а останнім часом також весь пострадянський простір, зоною виняткового панування Православ'я тобто «канонічною територією» Московської Патріархії. Відповідно до античних норм, на які посилається Патріархія в одному місті повинен бути лише один єпископ - мається на увазі Православний і ніякі католики.

Всі спроби пояснити поводження Ватикану лише пастирськими потребами й бажанням додати звичайний статус тимчасовим структурам якими є Апостольські Адмінистратури або Префектури, рішення Ватикану сприймалися в Москві як звичайний прозелітизм, тобто бажання відняти в Православ'я паству. Закони Росії в області волі совісті й релігії з кожним роком стають усе більше однобокими й під гаслом «традиційності» залишають право на існування лише Буддистам, Мусульманам та Іудеям. Католики й Протестанти, яким всупереч історії в традиційності відмовляють, виявилися поза толерантністю й піддаються перманентному цькуванню.

2. «Персони нон ґрата»

Весь 2002 рік пройшов під гаслом боротьби з місіонерством і прозелітизмом у підсумку чого один з єпископів ново проголошені єпархії був внесений в «чорний список» «Персон нон ґрата», слідом ще чотири священики були позбавлені права на проживання й роботу у своїх приходах. Оскільки по католицьких канонах до місіонерського або навіть простій парафіяльній діяльності допускаються лише безшлюбні чоловіки, що закінчили курс 6 літнього навчання у Вищій Духовній Семінарії в приходах Росії трудилися й надалі трудяться переважно іноземці. Радянський Союз закрив всі Духовні Семінарії, перша й поки єдина в період Перебудови Семінарія в Санкт-Петербурзі стала працювати лише в 1993 році...

От чому так важко відроджувати структури й легко валити створене забороняючи в'їзд у Росію волонтерам іноземцям.

В 1999 році перший випуск подарував Росії лише трьох власних служителів громадян Росії. Після 12 років діяльності цього інституту в Росії не більше 30 священиків, що мають Російське громадянство. Це становить лише 10 % усього духівництва величезної країни, у якій проживає більше 1,5 мільйона чоловік з католицьким корінням. Такими називаємо людей, яких предки народилися в Прибалтиці, що були громадянами Польщі, депортованих із Саратовськойї області етнічних Німців, грузинських Вірменів, Ассирійціцв і Західних Українців, що сповідують Греко-католицьку віру.

Усім їм у Росії нині відмовляють усіляко в праві мати свої структури й духівництво. волонтери, Що Приїхали із країн Заходу, живуть в умовах постійного страху. Візи видаються на обмежений строк, прохання про постійне проживання або громадянство блокуються.

Дивною вимогою, часом супроводжуваним глузуваннями, що нам людям безшлюбним варто було б женитися на Росіянках і в такий спосіб одержати потрібний документ.

Папі Римському постійно натякають щоб «не рипався в Росію». Його візит в Україну в 2001 супроводжувався принизливої антикатолицькою кампанією в Російських ЗМІ.

Російський МЗС побічно підтвердив в 2003 році, що у своєму поводженні влади керувалися «підказками» Московської Патріархії.

3. Богословська помилка.

Кардинал Каспер, якому в лютому 2002 також було відмовлено у візі, назвав таке поводження «станом глибокої духовної кризи» а навіть якоюсь догматичною помилкою. Євангеліє ніяк не обмежує діяльність місіонерів. Навпаки всі перші Апостоли були «прозелітами» діючими впевнено в середовищі Іудеїв діаспори «переманюючи» відвідувачів грецьких і римських синагог на сторону Ісуса. «Ідіть і хрестите всі народи» просив нас Ісус. Прийняти участь в долі Росіян вправі всі кому підказує Дух Святий й залишаючи цей привілей лише Православному Духівництву ми створюємо умови відсутності волі вибору й «непогрішності» однієї лише християнської тусовки. Всі ми грішні й говорити, що одна Москва права нагадує часи Ісуса, коли йому самому ставили що він «неправильний Іудей» тому що з Галілей!

4. «Неросійські»

Всі роки роботи в Росії до моменту виселення, я випробовував на собі цей дивний і несправедливий дискомфорт приналежності до «неправильної» неросійської конфесії. Тим часом всі мої парафіяни були Росіянами й жили ми як одна родина. Дотепер зберігаються в мене ці почуття, і хоча ніхто мені не пояснив який злочин, зробив я, в'їзд у Росію по колишньому здається нереальним.

Склав я багато закликів із цього приводу. Знаю, що за мене заступався посол Ватикану в Москві. Протести пролунали й у Польському МЗС, сам Папа Римський просив у пана Путина пояснення. Так і не одержав.

Тепер я на Україні, у її російськомовній частині, на Донбасі. Більшість православних приходів навколо представляють інтереси Алексія Другого. Нелегко було зважитися на ризик гонінь і глузувань. Проте, мовчати не доводиться.

5. Чотири тисячі католиків Донбасу

Пригадується мені той час коли, будучи однаковою мірою «ізгоєм» я звертався найчастіше до протестантів із проханням про моральну підтримку й у більшості випадків я був підтриманий. Так до мене ставилися на Камчатці й на Сахаліні. При спробі подружить із Православними служителями завжди чув я застереження, що, подружившись зі мною, священики ризикують, що їх відсторонять. Це дозволяє сподіватися, що коли-небудь наступить час, що єпископами в Православ'ї стануть люди, які не будуть відстороняти своїх священиків за екуменізм і в інших конфесіях помітять реальне бажання підняти росіян з атеїзму, а не нашкодити.

На зустрічі з Баптистами Макіївки викладач місцевого Богословського Коледжу запропонував ідею, щоб студентами коледжу стали мої парафіяни. Висловив мрію, щоб у місті було 10 або 15 католицьких приходів, а в них чотири тисячі парафіян, а не 40 як сьогодні. Він уважає, що краще будувати костьоли, ніж Казино й Нічні Клуби.

Після стількох принижень, які переніс я за 10 років роботи в Росії така екуменічна зустріч із Баптистами Макіївки, а особливо вимовлені ними побажання це дійсно «подарунок долі».

6. Моя радість

Я радуюся, бачачи нові православні храми, я пишаюся успіхами протестантських церков. Мені часом соромно за те стан бездіяльності й депресії, у які дозволили себе загнати католики Росії й Східної України, і прошу всіх, кому це послання попасеться про взаємну молитву всіх трьох Християнських Родин католиків, Протестантів і православних один про другого.

Бажання панувати на якийсь території, одержавши з боку держави якісь особливі привілеї, не здається мені розумним або тим більше євангельським.

Вибори на Україні показали чітко як недобре, коли служителі, забуваючи про прямий борг до усіх ставитися по по-братньому, давали перевагу тим або іншим кандидатам у президенти сподіваючись на позицію державної - традиційної релігії. Такі маневри бентежили мене сильно. Слава Богові, російське «Дежа Вью», не вийшло.

Дай нам Бог радуватися спільним успіхам і не ревнувати й не перешкоджати, адже актуальної залишається проповідь Галілея. Якщо наше навчання помилкове, то зникне саме по собі, але якщо раптом ми праві, те ті, хто нам перешкоджають, нехай знають, що цілком можливо, узялися битися з Богом.

О. Ярослав Вишневський