Рідний Узбекистан
Привіт Донбас, привіт добрі люди всюди,
Можливо, Вас уже сповістили, що я в Узбекистані.
От коротка вісточка для друзів. Можете поділитися з тими, кому це треба.
Оселився недавно при польському костьолі в Ташкенті.
Моє завдання тут, це протягом року оправитися повністю від хвороби користуючись середньо азіатським повітрям і жарою.
Мене поки не навантажують ніякою особливою роботою. Сиджу собі при єпископі як пончик у маслі й потихеньку нудьгую за Вами. Однак, коли є справа, жити приємніше, хоч і не легко.
Костьол, принадність. Розмірами як у Донецьку, але площею більший. Відчувається, що колись він був повний молоддю, ідеями, ентузіазмом, навіть теплий слід по Лоли, що помінялася із мною місцями. Раніше вона в Ташкенті, а я на Донбасі. Тепер вона там я тут. Пишу з офісу агентства АГНУЗ, у якому слід після її ще не простиг.
1. Нова місія
Костьол старий і новий одночасно. Він існує майже 100 років, одночасно з нашим костьолом будувалися храми у Фергані, Андижані, Самарканді й Бухарі.
Тепер відновлюються, не поспішаючи, з дотриманням політкоректності у відношенні до чільної концесії й націй.
Поляки отут гості, хоча доля їх кидала сторіччями по всій Російській Імперії.
Я завжди любив історію. Ти знаєш. Мене це дуже виручає, часом губить.
З історії мені стало відомо, що з Персії в перші століття тут приїжджали й селилися Християни Несторианці. Нині їх небагато й в основному в Іраку.
Ті самі, котрих генофонд зберегла в собі тітка Нінелі з Макіївки, низький їй уклін!
ЛЮБЛЮ ще й ПОДОРОЖУВАТИ.
По суті, перший місяць в Узбекистані я провів у постійних прогулянках і накатав не менш кілометрів по просторому місту чим у паломництві в Маріуполь.
2. Перші прогулянки
Спочатку вивчав я Ташкент. Перша прогулянка була пішки. Пройшов я кілометрів 10 на південь у бік Ангрена й сумно відомого Андижана. У мене не було місцевої валюти із собою. Довелося вертатися знову ж пішки. З'їздив я в такий спосіб весь південний Ташкент не знаходячи до свого сорому жодного храму.
Дуже хотілося.
Один раз першим маршрутом добрався я до сестер Калькуток, які в нас опікують бомжів. Бомжі живуть на цвинтар Боткіна. Щодня приходять попоїсти до сестер, і вони молодці ще їм перуть речі. Як не вистачає таких людей у Макіївці.
Діти, які приходять до сестер один до одному нагадують мені наших нюхачів.
Сестри в неділю улаштовують їм ще ігри й катехізис. У Макіївці такого я не удосужився.
3. Нові досвіди
Інший раз невідомими маршрутками добрався я на Чорсу, що в місцевому діалекті здається значить «Чистий Струмок» вибрався 8-м трамваєм (у Ташкенті 27 трамвайних маршрутів і чотири метро).
Погуляв по доблесному ЗД вокзалі. Ще інший раз побував на ТТЗ (Ташкентський Тракторний Завод), не знаю що за техніку там роблять. Сподіваюся не танки.
Попер у західний кут міста, де багато приватних будинків і колоритно одягнені жителі на Бекободському масиві. Отут нарешті то побачив величну мечеть, на подобу тієї яка красувалася на Чорсу.
4. Гості з Баварії
До речі, у нас отут побували тиждень німці з Реновабиса (харитативний центр у Баварії). Відвідуючи місто вони зустріли на Чорсу п'яного мужика, що їм в подробицях пояснив процедуру похорону, які в той момент проходили.
Виявляється, забинтованих небіжчиків складають у дверей храму поки йде молитва, потім на носилках із блискавичною швидкістю, біжать, щоб його зарити на місцевому цвинтарі.
Мусульмани мають цвинтар у межах міста. Європейцям відвели лише Боткінське, що майже закрите й друге за містом у сільці з назвою здається Отосарай. Ця місцевість теж перебуває на південному-сході, тобто в напрямку на Андижан.
Я скористувався присутністю делегації з Баварії й за запрошенням владики мав честь побувати в дуже стильному кафе в центрі міста, що називається КАРАВАН і складається із усякого роду барахла, що умілі ручки хазяїв привели в стан музейних експонатів. Тут є обертове кільце з кувшинчиками, набирають по феншуйски водичку зі штучного ставка. Цей Мотив я вже бачив на першій прогулянці.
Внутрішній дворик заповнений сідушками на подобу китайських лав. Можна на них сидіти із черевиками. Скрізь багато халатів, які відвідувачі одягають коли вечір прохолодний. У такому ж стилі естрада із чотирма молодими музикантами, які весь вечір прикрашали типовою средньоазіатською музикою з акцентом на своєрідну скрипку, кімвал і барабанчик.
5. Гості із Прибалтики
Іншим разом мій друг францисканець із яким ми пару років пліч-о-пліч трудилися на Кавказі, і який по суті заманив мене в Середню Азію, повів мене на Алайський ( Олойи-По узбецьки-високий)ринок, де весь персонал у страху очікував якогось високого гостя. Здається президента з Латвії. Міліції було море а серед них у цивільному десяток снайперів з гарними футлярами, яких я б спокійно прийняв за гітаристів якби друг не відкрив мені секрет.
Там мою увагу затримав ще інститут Гетэ. Німці стрімко тікають з Узбекистану, але посіяне ними зерно віри й культури Заходу залишається й проростає також у наших приходах.
6. Узбецька мова
Потім побував в аеропорту й інших мальовничих місцях. Шукав як завжди гарних ландшафтів з видом на храми.
Хочу коротко сказати...місто трохи хаотичне але живе і гарне своїми людьми а також мовою, якої ніяк неможливо освоїти за три тижні, які я прожив тут. Але ж хочеться.
Поки я навчився здороватися, це дуже просто. Говориш САЛОМ і тобі відповідають АССАЛОМ АЛЕЙКУМ. До побачення, буде ХАИР. Спасибі РАХМАД, втім це слівце придалося мені вчора. У зливі відмовилися працювати світлофори і я побачив змоклого здорованя років п'яти, котрий намагався прорватися через зебру. Юрба водіїв нікому не давала шансів. Поки дитя щось мені говорило я був у повній розгубленості, я твердо вирішив учити узбецьку, але коли ми вже прорвалися на іншу сторону, хлопчик із вдячністю голосно викликнув відоме мені слівце і я як луну повторив вслід йому РАХМАД!
7. Заміські поїздки
Перша заміська поїздка була в Ангрен, Алмалик, Буку й Бекобад.
13-тим трамваєм, що проїжджає повз костьол, я приїхав на найвідоміший базар з назвою Куйлюк, вибачаюся за орфографію. Як писати правильно ніхто не знає, я зустрічав форми Куйлек і Куйлик. Факт у тім, що місцевість кипить життям, можна купити що-небудь і не дорого, адже сільська зона поруч і фермери вивантажуються саме тут не заглиблюючись у місто. Там я вперше попив молока з посудини, у якій плавали яблука і якісь в'язанки трав. П'єш прямо з керамічної піалочки.
Там я довго шукав, як сісти на автобус, із трудом, але все-таки знайшов.
8. Узбецькі маршрутки
Мені сподобалися узбецькі маршрутки.
Маршруткам, однак, не сподобався я.
Волею долі до мене підсів хлопчик-кореєць із буйною шевелюрою по який, не хвилюючись ні про що бігали собі більшою кількістю вошки, яких хлопець не соромлячись скидав на мене.
Коли потім я знайшов у приході медсестру, що допомогла мені позбутися проблеми, вона ж мені пояснила, що в Узбекистані цього добра повно й варто бути обережним. Я знаю, що вошки ознака бідності. Я ніколи не шарахався від бідних і волів бути серед них і самому ставати бомжем, ніж буржуєм, але от обережним черговий раз прийдеться стати, але як це зробити. Так хочеться познайомитися із країною, а машини в мене нема й згадки нема.
Водії, однак, мені подобаються, вони без усякого й дешево возять по всьому світу. Кожний пасажир друг. Я так прекрасно відпочиваю, коли не треба самому сідати за кермо й потім нескінченно ремонтувати непутящі машини.
9. Благословення кореяночки
На базарі в Бекобаді, на самій границі з Таджикистаном, я сподобався одній ЛІТНІЙ кореянці, що сказала відверто У ВАС ДУЖЕ ЗНАЙОМЕ ЛИЦЕ.
Мені теж було приємно подивитися на привітну бабусю. Вона мені нагадувала моїх колишніх парафіянок із Сахаліну. Там правда за роки моєї роботи додалося поляків, приходили в костьол і корінні німці, прибалтійці. Але все-таки основну масу католиків Сахаліну становили корейці.
Хотілося б виправдати це пророцтво (щодо того що в мене знайоме лице) і знайти більше друзів серед корейської діаспори й не тільки.
Втім, у містечку Ангрені, що на прохання францисканців я взяв на контроль і обслуговую по вихідним, я вже встиг вичислити корейську громаду яка схоже як місцеві католики зустрічається підпільно на молитву.
10. Місцеві закони
Так не жартую й не обмовився.
По місцевому законодавству якщо ти не зібрав ста підписів завірених нотаріально, прихід реєструвати ти не можеш а не маючи реєстрації й молитися не можна. Мало того, по чіткій букві закону на вулиці в церковному вбранні ні християнам ні мусульманам ходити не можна, хоча колоратку або білу тюбетейку ніхто не помітить а це а теж відмітні риси духівництва різних напрямків.
Так, на Україні все набагато простіше.
В Узбекистані не можна місіонерствувати. Такий закон, а значать корінні Узбеки католиками не будуть, у них своя віра-іслам. Точно так само в Росії, корінні росіяни віддадуть перевагу Православ'ю.
Я однак не перестаю вірити що в будь-якому містечку Узбекистану хоч один католик та найдеться. По ниточці й клубок збереш.
До речі, тому що преса недоступна й афішею не повісиш, я спробував з'явиться на декількох форумах Інтернету. Подекуди мене зустріли чемно, в одному випадку дядечка, у якого Лого підкріплено було іконкою із чортиками присоромили мені, що агітувати не можна. А я адже повісив безневинне оголошення під змістом ШУКАЮ КАТОЛИКІВ...
Допоможіть мені в моїх пошуках своїми молитвами.
Буду дуже вдячний.
11. Батьківщина донбаської узбечки
ОТОЖ, ДОБРАВСЯ Я ще В ЧИРЧИК. Рідне містечко артемівської Лоли (Лола по-узбекски значить тюльпан),
погуляв по базарі.
отут уперше помітив як виникають коржі.
сів на одиничку й зробив мале коло, помилувався мечеттю на схилі пагорба.
Поскаржився побачивши схожі як в Ангрені кістяки покинутих будинків.
пересів на шістку й потрапив у сел. Троіцьке.
ВІДВІДАВ МОНАСТИР...На вулиці біля храму валявся нетверезий але живий мужичок. У дворику кипіла робота. Є Християні в країні Темуридів, подумав я. Напевно є й католики. З тим я й повернувся 510-тою маршруткою. Надворі стояла ностальгічна осінь.
Спасибі що ви є.
Спасибі Узбекистан.
о. Ярослав Вишневський
Post Scriptum
Щоразу, коли беруся складати свої спогади й погляди, задаюся фатальним питанням: ЧИ ВАРТО? Чи варто тривожити людей такими дрібницями. Адже в них своє життя, особливо коли пишу по-польському. Вони вже європейці, поляки-то. У них складене комфортне життя й відпрацьований стиль проповіді й церковного устрою «куди нам до них» з нашими справами.
Кому сьогодні потрібний наш «запльований, гнилий Схід».
Пан Качинський однак, на час прокинувся в період «грузинської війни», але як бачу це тимчасове й сезонне явище вже атрофується й Захід як і раніше черговий раз прощає Росію за її імперські витівки.
Голова гідрі раз відрубана відразу росте й поглинає із ще більшим апетитом усе на своєму шляху.
От чому, однак, я не перестаю писати, чого б мені це не коштувало.
Спостерігати, фіксувати, дорікати всяку некоректність у відношенню до слабких і беззахисних. Саме такий менталітет дозволяв роками й надалі дозволяє зневажати права старих на життя й народжених дітей. Війна жевріє в кожній пострадянській родині.
У Європі захищати меншості етнічні, релігійні, хоч які, це почесна справа кожного.
На Сході роздавити, розтоптати слабкого, беззахисного, мила справа.
Тому не перестану писати про те, що мене хвилює й ранить душу зокрема, як мене здивувало й обурило «почесне виселення» архієпископа Тадеуша з Москви в Мінськ. Він мовчить, йому його посада й честь ієрарха не дозволить говорити, адже він сьогодні потрібний у Білорусі як ніколи раніше, але й у Росії він зайвим не був ніколи й Росія йому вдячна високою культурою міжрелігійного діалогу, усілякими талантами, які він на піку своєї єпископської кар'єри повністю пожертвував російським католикам.
Не пишу по книгах, а за власними спостереженнями. Ще ми з Вами побачимо, як буде штучним методом принижуватися католицька діаспора в Росії після такого безглуздого рішення, що Ватикан прийняв не без співучасті й дипломатичного тиску зі сторони «церкви сестри»
Пишу під враженням трагедії московських Єзуїтів, знаючи, що це ланцюжок безперервних розробок по знищенню Церкви Христової.
По-гангстерськи зарізані наші молоді хлопці, мої однолітки й брати.
ЯК ЖЕ МОВЧАТИ!
І при тім приписуються вбитим усякі безглузді сценарії.
Я зустрічав Отто Мессмера з його братом Миколою у Фатимі в 1995 році. Це чарівний і зовні й упевнений, у душі служитель. Варто почитати його інтерв'ю, щоб у цьому переконатися.
Його чотири сестри черниці євхаристки. Два брати священики, один єпископ. Хіба в такій родині зісланих німців, могло бути щось шкідливе, погане гідне такої долі?
З іншої сторони саме такій родині, брат мученик то самий великий подарунок долі й вибачте за слово РЕКЛАМА КАТОЛИКАМ!
Якщо кінці знову загубляться на Лубянці, то це черговий промах.
Я бачив будинок єзуїтів на Петрівці й знаю, що там красти було нічого.
Петрівка злодюжкам ніяка не мішень.
Кому могли заважати два викладачі Богословського Інституту Фоми Аквінського?
Те що єзуїти не перший рік вигідна мішень для КДБ, не секрет.
Першим у ланцюжку персон нон ґрата став в 2000-м року настоятель російських єзуїтів, о. Опеля. Ми про це довідалися в ювілейний рік на Тор Вергата в Римі. Я пам'ятаю, як тоді стиснулося в болі серце архієпископа Тадеуша.
Потім вся країна спостерігала як спецназ «пацифікував» Центр Іниго в Іркутську, у пошуку компромату. Затриманим тоді виявився ветеран французького підпілля проф. Стричек! Але ж це теж Богословський Інститут, філія Московського, тоді ще Коледжу.
Скільки можна перераховувати випадків порушення прав віруючих у Росії, щоб владу імущі зупинилися, або зупинили тих, хто собі таке серед білого дня дозволяє?!
Так вийшло, що у фатальну суботу перед загибеллю о. Отто я своїм узбецьким парафіянам показував касету, на якій у Новосибірськом Соборі були записані вічні обітниці братів Отто й Миколи Мессмерів...
Я пам'ятаю задоволене лице їхньої мами, я уявляю це лице сьогодні, лише через 7 років.
Нині вся Средньоазіатська Церква вболіває по своєму земляку. В скорботі сподіваюся Польща, Германія й Еквадор, здається, звідти був 42-х літній ою Віктор Бетанкур. Не говорю про католиків Росії, там є кому оплакувати земляка.
Єпископ Верт призиває нас католиків стати кращими й плекати надію, що Бог все бачить і все знає, що відомий йому таємний і позитивний зміст того, що трапилося. Але реакція скорботи може бути, тимчасова але глибока образа, що я збираюся висловити тепер. Це теж право кожного, право обороняться від насильства й протестувати.
Гріхом двох єзуїтів найімовірніше були їхні успіхи у вихованні католицької інтелігенції, втім, такими ж гріхами в православному середовищі «заплямувався» о. Олександр Мень і в схожому стилі був знищений.
Хіба не так?
Так само в Катині й у Хатині й у багатьох інших місцях знищувався цвіт націй. Люди мислячі, здатні на творення, але й на заколот...
«Опричнина» знову в пошані!
СИМВОЛІКА ФАКТІВ
(Замітки на полях)
Чотири роки тому назад, у неясні донині обставинах, загинув в автокатастрофі «загнаний» фахівцями від інтриг, о. Григорій Церх, співавтор КАТОЛИЦЬКОЇ ЕНЦИКЛОПЕДІЇ, і кустода неугодної францисканської Кустодії в Росії - років 44!!!
В 2000-м року залізним прутом «замочив» свого опікуна бурлака рецидивіст. Священика жертву кликали Ян Францкевич, йому було 77.
Зовсім випадково, його тато загинув у Катині, якоі, як відомо, по нинішнім тлумачення нібито й не було, і якщо й була, то полякам так і треба...за «облогу Москви» 400 років тому. Незабаром будемо ушановувати!
Зовсім випадково, і безкарно, деяка тітка з Казахстану в 1999 році отруїла 40-літнього настоятеля, що приютив бездомну.
Потім бомжі «на смерть забили» літнього священика зі Словаччини.
У схожому стилі в 80-тті, хтось «упустив у річку» тіло священика Їржи Попелюшко...» багато говорив попусту!
Мені здається, що в Польщі тоді, що в Росії нині, все це той самий почерк «нелюдів», що цинічно вирішили «католицьке питання», раз і назавжди, просто малими дозами, щоб було жертві болючіше й більше насолоджуватися лиходіям.
Все це дуже по-звірячому.
Тепер мене хвилює друга стадія злодіяння.
Як по нотах, у випадку батька Їржи Попелюшко й тепер із приводу загиблих Єзуїтів розігрується фарс за назвою «слідчі справи».
Так не знайдуть нікого ці «следителі», скоріше набрешуть нам, якими негідниками були Єзуїти й у минулому й нині.
Уже говорять, що хлопці причетні були до сексуальних справ (пам’ятаєте, як переслідували францисканців під таким гаслом в 2002 році)
Спочатку вбити, а якщо не вбити те викинути із країни, а потім ще в обов'язковому порядку позбавити честі, адже й такий був сценарій при виселенні 5-ти священиків з Росії в 2002-го року.
Отож якщо найближчим часом знову, якогось ксьондза в Росії прикінчать невідомі.
Не вірте, що це випадково. Я не повірю у власну «випадкову кончину».
Тому що ніхто нині не вірить у чесність більшовиків, що замочили навіть за межами Росії неугодних Бандеру, Троцького, Литвиненка...
Місяць назад я поспілкувався з 88-літньою матір'ю вбитого о. Їржи й підбадьорував її словами, що «варто триматися за життя», адже незабаром беатифікація сина.
У відповідь я почув дивні, але мудрі слова.
Буде, не буде, воля Божа, доживу чи ні, теж усе в Його руках...
Адже й життя, і смерть ДАРУНОК БОЖИЙ і за все Богові слава.
За все, що день дає».
Отож давайте, не будемо боятися «убиваючих тіло», нездатних убити дух та душу».